Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 15, 2017

Українська залежна політика

Автор:

|

Травень 28, 2015

|

Рубрика:

Українська залежна політика
Дмитро Фірташ

Дмитро Фірташ

Напевно, не буде перебільшенням сказати, що після останніх драматичних подій, численних людських жертв та війни українське суспільство спокійно погодиться на черговий повзучий термідор. Якщо відверто, то в країні не відбулося жодних революційних змін: при владі залишилися ті ж кадри, що були при Кучмі та Януковичу, парламент оновився, але не настільки, щоби запрацювати по-новому, і дуже швидко став нагадувати Верховну Раду попередніх скликань. Брак реформ, всепроникна корупція і несправедливість у судах. Хіба так має виглядати країна, в якій перемогла Революція гідності?

Найбільша проблема полягає в тому, що події 2014-го насправді ніякою революцією не були. Після справді видовищних і кривавих протестних подій докорінні зміни так і не настали. Й якщо відразу після повалення режиму Януковича ще були якісь надії на те, що нова влада оговтається і почне демонтувати злочинну систему, то за рік стало зрозуміло, що в Україні немає ні якобінців, ні контрреволюціонерів, а нею знову правлять компрадори — прислужники великих олігархів. Кланово-олігархічна система нікуди не поділася, а просто висунула спритніших менеджерів.

Де собака порився?
Корінь зла криється не тільки у виборчому законодавстві або Конституції. Проблема — у політичній культурі українців. Якщо ретроспективно переглянути політику останнього 20-річчя, то ми побачимо не партії, а проекти, які хтось і для чогось створює. Вони — короткотривалі, не ідеологічні, ситуативні та швидкозмінні. Дуже часто такі проекти створювалися персонально під якусь розкручену людину, навіть необов’язково харизматичну.
Як формувалася партійна система України? Більш-менш заможні протоклани почали справжнє полювання на відомих постатей. Такими стали колишні дисиденти, відомі діячі з діаспори або ті, на кого пальцем указали ці авторитети. Так формувалися партії національно-демократичного та націоналістичного плану. Методологія — дисидентські обличчя та діаспорні гроші — ефективно працювала на заході країни та в Києві. Червоні директори і керівники адміністрацій, міністри й усі причетні до розподілу державного бюджету особи формували свою партійно-політичну структуру трохи за іншими, але дуже подібними принципами.
Залежними від цих володарів ситуації виявилися не тільки підконтрольні їм багатотисячні робітничі колективи, але й ласі до заробітку патріоти. Ось тут і почалися засадничі проблеми українського політичного життя. Українські громадяни побачили, як легко, прикриваючись, зрозуміло, благими намірами, можна розколоти та нейтралізувати «Народний рух». Як легко можна звести нанівець Республіканську партію, а для замилювання очей індустріальному сходу – створити Партію реґіонів.
Одним словом, більш як 20 років різноманітні олігархічні медіа та проплачені придворні політологи переконували українців, що те, що сформувалося в Україні, є нормальною партійно-політичною системою. Що інакше і не буває. Спритно маніпулюючи, пояснювали, що для різноманітності у нас є також ідеологічні партії — Комуністична і «Свобода». А про те, що в Україні за всієї позірної багатоманітності нема ліберальних, ліберально-консервативних, соціалістичних, соціал-демократичних та інших партій, переважно мовчать.

Залежні та відгодовані
Свідчення Дмитра Фірташа у Віденському суді, можливо, і містять істотні перебільшення, але їхній лейтмотив є цікавим і повчальним. Отже, олігарх засвідчив під присягою, що використовував потенціал підконтрольної йому медіа-імперії, щоби пропхати на посаду президента України Януковича. Він зізнався, що фінансував партію «Удар» і підтримував Віталія Кличка. Він підтвердив факт змови з кандидатом у Президенти України Порошенком. Дмитро Фірташ розкрив також принципи функціонування української політичної кухні. І головне – розповів про пряму залежність усіх без винятку партій і політиків в Україні від стороннього фінансування й олігархічного медіа-ресурсу.
Остання інформація – ось справжній ключ для розуміння української політики останніх 20 років. Однією з причин «успішності» та довговічності олігархічної системи в Україні є те, що олігархам вдалося переконати політиків у тому, що без їхньої фінансової та медійної підтримки вони ніколи не зможуть виграти. У головах політиків міцно і надовго засіло відчуття страху, що без «власного» добродія-олігарха вони нічого не спроможні зробити самостійно, бо їх обов’язково обскачуть всі ті, хто не відмовився від такої «підтримки».
Цього страху у головах Арсенія Яценюка і навіть Петра Порошенка не розвіяли ні події на Майдані, ні масова підтримка громадянського суспільства, ні навіть готовність українців покласти своє життя за ідеали європейської, демократичної України. Їхня залежність від олігархату проявлялася скрізь і в усьому. Українці бачили це у безпорадній поведінці опозиційної «трійки» на сцені Майдану. Це проглядалося у відсутності у них будь-яких стратегії і тактики навіть на найближчу перспективу. Вони не знали, чого хочуть, що вимагати, а тому не відчували підтримки людей на Майдані. Так можуть поводитися або невігласи у політиці, або люди, цілком і повністю залежні.
Дмитро Фірташ частково розповів про свою роль у тих подіях і, головне, про свій вплив на опозиційних лідерів. Якщо він міг спокійно зателефонувати п. Кличкові, наказати зібрати «опозиціонерів» і потім нав’язати їм свій план розвитку подій, то виникає запитання: чому ті поводилися перед ним, як кролики перед удавом? Чому п. Яценюк, котрий не залежав від п. Фірташа, не запротестував і не викрив змови? Відповідь на ці питання: всі вони були зав’язані на того чи іншого олігарха, а отже, залежні від системи, боротися проти якої вийшли сотні тисяч українців. І саме різновекторний тиск олігархів породжував безпорадність та яловість опозиційної «трійки».
Розуміючи, що Арсеній Яценюк, Юлія Тимошенко і Олександр Турчинов не складуть зброї і намагатимуться заручитися підтримкою інших сильних світу цього, Петро Порошенко остаточно зробив ставку на могутнього медіамагната з бездонним ресурсом, котрий за потреби завжди поповниться з «міродайного» російського джерела. Що й привело його до перемоги вже в першому турі. А далі залишилося тільки блокувати по черзі всіх інших.
Олександр Турчинов зник із політичної сцени після призначення його секретарем Ради з національної безпеки й оборони з розширеними Верховною Радою повноваженнями. Юлія Тимошенко ніколи і нікого не мала за союзника, а тому для командної гри не надається. Арсеній Яценюк, оточений з усіх боків і зв’язаний обіцянкою перед американцями, що не буде публічно конфліктувати з Президентом, розплачується за всі свої давні та недавні політичні гріхи все більшою втратою позицій.
Якби Арсеній Петрович після подій на Майдані наважився на плекання нової політичної культури в суспільстві, відкинув пропозиції олігархів «допомогти» з медіа-ресурсом на виборах, то його політична сила набрала б не менше голосів, і нікому було б потім смикати за мотузочки та закривати рот карними справами на соратників. Інша річ, що сформовані олігархічною системою політики не можуть повірити в те, що українські громадяни готові проголосувати за відкриту та незалежну політичну силу без рекламних роликів, партійних концертів і грошей за участь у партійному списку від потенційних «тушок». Не є таємницею те, що й політики, ставши самі заможними людьми, ніяк не хочуть витрачати власні капітали на політику, бо звикли на ній заробляти, регулярно продаючись олігархам.
Якби Петро Порошенко повірив в українців після Майдану, то не став би укладати жодних угод із медіамагнатом. Він здобув би і так впевнену перемогу вже у першому турі, але потім ніхто не зміг би його шантажувати оприлюдненням пунктів таємної змови. Будемо сподіватися, що союз із відверто проросійським Фірташем — це не давній і свідомий вибір Петра Порошенка, а його хвилинний страх перед загрозою не перемогти у першому турі. Хоча в тому, що він керувався бажанням якнайшвидше взятися наводити лад у країні, є великі сумніви. І перш за все – через те, що майже рік нічого в цьому напрямку не зроблено. Навпаки, на кожному кроці помітно дії, спрямовані на саботаж у бажанні подолати кланово-олігархічну систему.
Прем’єр і Президент замість того, щоби спільними зусиллями взятися за ліквідацію старої системи, провести якнайшвидше реформи, загрузли у взаємному поборюванні, ведуть війну компроматів і не гребують сумнівною сторонньою допомогою.
Виходом із ситуації, що склалася, може бути тільки постійний громадський контроль за діями влади. І найголовніше — настав час для нового виборчого законодавства, яке звільнило б партії від залежності від олігархів. Давно час подумати про прозорість партійних фондів, про державне фінансування обраних до парламенту партій, про контроль за витраченими на агітацію та пропаганду коштами. Має бути налагоджений контроль за легальним походженням усіх спонсорських внесків аж до зняття з виборів політичної сили, якщо виявиться кримінальне або нелегальне походження її фінансування.
Без зміни партійно-політичної і виборчої систем ми отримуватимемо кожного разу ситуацію, коли олігархи володіють або цілими фракціями, або контролюють Верховну Раду. Без звільнення української політики від залежності від олігархічних кланів ні про які реформи і зміни не може бути й мови.

Василь Расевич, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...