Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 24, 2017

«Страна рабов, страна господ»

Автор:

|

Червень 21, 2012

|

Рубрика:

«Страна рабов, страна господ»

Прихід Партії реґіонів (ПР) до влади зумовив переорганізацію антиукраїнських рухів в Україні. А це, своєю чергою, стало можливим унаслідок зміни стратеґії фінансування цих рухів із боку Кремля. Раніше Кремль щедро сипав грошима серед різномасштабних екстремістів і провокаторів, далі вони чубилися між собою за першість у черзі за подачками з Москви, а згодом виявлялося, що вони — або місцева мафія, або, у кращому разі, банальні крадії. З осені 2010 року фізіономія явища, яке російські політологи називають «Кремлядь», змінилася: кошти з Москви отримують лише організації, що можуть репрезентувати конкретний результат своєї праці. Осердям цієї діяльності є «Всеукраинский координационный совет организаций российских соотечественников» (ВКСОРС), куди входить 116 організацій, розкиданих по всій території України. Головою ВКСОРС є

В. Колесниченко, який також очолює «Правозащитное движение «Русскоязычная Украина» (ПДРУ). Є запитання?

В Інтернеті можна ознайомитися зі списком цих структур (лишень львівських організацій — десять). На засіданні ВКСОРС у вересні 2011-го було ухвалене рішення «считать поддержку указанного законопроекта вынужденной мерой, промежуточным шагом для достижения главной цели — придания русскому языку статуса государственного». Узагалі не зрозуміло, що в Україні роблять українці, позаяк «мы коренной, государствообразующий этнос украинского государства. Украину мы создавали 20 лет назад. Украина — это не результат национально-освободительной борьбы», — цей пункт, мабуть, увійде до підручників з історії з наступного року.

Плани на майбутнє: після прийняття закону «в половине регионов Украины мы сможем выстроить вертикаль — детские дошкольные учреждения, школы, высшие учебные заведения… Мы можем предположить, что «рулетка крутнулась» и политическая ситуация в стране изменилась. В данном случае я и себя обезопасил. В политическом смысле меня можно устранять-не устранять — ситуация не изменится. Сеть уже работает».

І, нарешті, журналісти наївно запитували, чому президент мовчить із цього приводу. Автор законопроекту доповів: «Последний разговор с президентом Януковичем у меня был примерно 1,5 месяца назад… Он говорил о том, что надо поставить точку в принятии законопроекта… Сказал, что давайте собирать экспертов и выходить на вопрос голосования».

Стратеґія використання російської мови як головного механізму розвалу української державності постає в усій своїй неприхованій очевидності на офіційних сайтах цих організацій: ВКСОР, «Русский век», «Русские на Украине». Там є прецікаві наукові відкриття: на цьому останньому сайті, наприклад, у рубриці «Народы России на Украине» фігурують татари. Дивно, що ще не українці. На першій сторінці домінує масивна чоловіча спина з надписом: «Мы русские! С нами Бог!» Слова Суворова. На пряжках солдатів Вермахту теж було написано: Gott mit Uns.

Кілька цитат із заклику «За Русский язык!»: «На нём говорили Ермак и Платов, писал свои универсалы Богдан Хмельницкий, называя в них казачество Народом Русским… Пришло время запретить унижение народа Украины. Нам наплевать на партии. Мы имеем право думать и говорить, учиться и работать по-русски… Русские на Руси — дома. Русский язык на Руси — родной. Мы выйдем 5 июня к Верховной Раде… не в поддержку ПР — позор ей. Не потому, что нам нравится конкретный законопроект, — он слаб. Мы выйдем, чтобы защитить нашу честь и наш Русский язык от глумливого стада бандерлогов. Кто не придет — тот не русский… Атаман Верного казачества Алексей Селиванов».

Той, хто знає специфічну лексику політичних провокацій, розуміє, що формула «народ Украины» проти «глумливого стада бандерлогов» — це оголошення в Україні громадянської війни. І ця громадянська війна буде керована з того «Генштабу», якого нинішня влада з її мікроскопічним IQ навіть не уявляє. Із «Ген­штабу», який від цієї влади не залишить навіть вологого місця. Не випадково кожен такий «атаман» відверто признається в зневазі до влади, яка, одначе, ним же й користається, щоби виконати волю Кремля. Стрімко проґресуюча параноя.

Ігор Лосєв, журналіст газети «День», слушно підкреслив, що зобов’язання перетворити російську мову на державну було частиною передвиборної програми ПР. І тепер ніхто не може сказати, що цього не знав. Тому ті, хто допустив прихід до влади цих радянських привидів, буде проклятий в історії України. Колишній президент, уся його некоролівська рать, інтелектуальні бомжі на ймення Противсіхи — усі вони склали пречудову компанію колективному «Грядущему Хаму», за Мережковським.

«Політична булімія» Росії

Однак питання — складніше. Мова — невралгічний пункт життя суспільства, дзеркало його духовного буття, культурного й освітнього рівня, психологічних і психічних станів. У цьому сенсі мова, яка потребує захисту, — не лише українська. А й російська. Той, хто по-справжньому не любить російської мови, міг би тільки порадіти: російська мова офіційно перетворюється на мову окупаційну, на мову політичних шулерів, совкових невігласів і проплаченого люмпену. Захист російської мови з боку політиків такого низького рівня — це глум над російською культурою.

Цей проект спрямований проти мови як чинника культури, як морального регулятора життя в суспільстві. Як і в радянські часи, мова перетворюється на інструмент пропаґанди, індоктринації, маніпулятивних смислів. І результат цього явища — один: російська мова ризикує знову стати інструментом дебілізації суспільства.

Недостатньо «выстроить вертикаль», укорінюючи російську мову в шкільну й вищу освіту, в усі сфери життєдіяльності. Необхідно запитати: носієм яких культурних і ціннісних смислів буде ця мова, яку літературу репрезентуватиме, як відображатиме ідентичність країни — і якої країни? Чи просто безіменного, безрозмірного, безнадійного «совка», якого давно перегнали всі без винятку східноєвропейські сусіди, що рушили в бік Європи?

Трагедія нинішньої Росії та сусідніх із нею народів полягає в невивершеності її власної ідентичності. І якщо Україна розділена всього лише між двома ідентичностями — потенційно європейською та совково-люмпенською, Росія борсається в щільній павутині архаїчних міфів про саму себе, жодного з яких не було реалізовано до кінця.

Росія постала як наслідок невпинної «політичної булімії», за словами Нормана Дейвіса. У періоди територіальної експансії Росія хаотично заковтувала народи, етноси, їхні землі, культурні традиції й саму душу. Локальні традиції викорінювали. Насаджували російську бюрократію, російську Церкву, російську армію. Народи і/чи суспільні категорії, які мали вищий рівень культури, не піддавалися тотальній русифікації. Натомість, що нижчим був культурний поріг людини, то легше вона приймала русифікацію, вбачаючи в цьому ґарантію соціального просування. Тобто в російську мову вливалися маси не­освіченого населення, яке її не знало (або знало погано) і користалося нею лише в кон’юнктурний і інструментальний спосіб.

У підсумку Росія динамічно розширювалася, постійно змінюючи конфігурацію та свої орієнтири у світі, сприймала саму себе й сприймалася зовні як країна без кордонів. Американська дослідниця Ева Томпсон бачить Росію

ХІХ ст. як співіснування різних ідентичностей, що виключають одна одну. Щодо Європи Росія поставала як утілення слов’янськості, щодо слов’ян — як утілення російськості, щодо Кавказу й Азії — як утілення європейськості, будучи при цьому принципово антиєвропейськи налаштованою державою. Неможливість об’єднати це в цілісну культурну парадигму призвела до не знаного на європейських теренах всебічного цензурування культури, утискання її в лещата риторичних ідеологем.

Тому російській ідентичності властиві дві основні структурні риси, які відрізняють її від ідентичності європейської. Перша риса — це замкненість, ексклюзивність. Європейська культура відкрита до світу, це культура інклюзивна, діалогуюча, спрагла нових змістів, що дає їй змогу постійно модернізуватися. Російський культурний простір має в собі невиліковний парадокс: що ширшою ставала Російська імперія з географічного погляду, то вужчою — тобто цензурованішою — робилася в ідеологічному плані. Що універсальнішою у своїх поняттях про світ репрезентувала себе російська культура — від бачення рятівної ролі Росії для всього світу в Достоєвського й інших авторів до концепції «мировой революции», — то специфічнішим, замкненішим ставало самовідчуття російськості як такої. Катастрофою для Росії стало ХХ ст., як і сама Росія стала однією з катастроф цього століття. Параноїдальна сталінська цензура відірвала російську культуру — і, відповідно, культури втягнених у російську орбіту народів — від Європи, від її гуманітарного спадку. Європейська й, загалом, західна гуманітаристика

ХХ ст. — це основний модернізаційний двигун демократичного світу, інтелектуальна спадщина, із якої проростає багатогранний конструктивний модерн.

Добровільна відірваність, самоізоляція Росії від цивілізованого світу має драматичні наслідки не лише у відсталості економіки, технології, соціальних стандартів тощо. На сьогодні російською мовою написано 0,1 % наукової продукції світу!

Друга риса — це постійне перестворення ідентичності як процес, де культура посідає підпорядковане, «службове» місце щодо ідеології. Постійно відбувається руйнація невикінченого «старого» задля побудови невизначеного «нового». Основною катастрофою став знову ж таки комунізм: «старе» було по-вандальському замінено на «нове» — без жодних критеріїв якості та сенсу. Потім, коли СРСР розпався, Росія почала відтворювати свої канони, але, власне, канони в множині. Сьогоднішня Росія реконструює себе в радянському варіанті з імперським наповненням, тобто намагається поєднати дві взаємовиключні ідентичності, два взаємно неприйнятних канони. І ці дві ідентичності взаємовиключні не лише в історичному діахронічному плані (імперська система плюс радянська), а й у синхронному геокультурному плані: Росія як «Русский мир» і Росія як Євразія знищують одна одну.

Некероване (чи погано кероване) нагромадження ідентичностей призводить до неминучого їх спрощення, до заміни несумісних ідентичностей абстракт­ною риторикою іманентної «величі» Росії, яка реально розбивається об драматичні суспільні реалії. Тому й «Русский мир», і Євразія стають екстенсивними концепціями. Намагання ідеологічно інкорпорувати в них якомога ширші маси населення як у своїй країні, так і за її межами обертається підміною якості — кількістю.

Тож у культурі панує цілковитий аксіологічний хаос, моральна дезорієнтація. Адже цінності формуються залежно від почуття історичної належності. Росія як «і Європа, й Азія» в небезпечних пропорціях змішує гірші риси обох цивілізацій. Тому так легко підмінити конкретні культурні змісти ідентичності гучними, але порожніми гаслами.

Російський канон як ідеологічна фікція

Комунікативна функція мови в суспільстві підпорядкована функції мови як носія цінностей. Тому утвердження мови в су­спільстві та специфіка її функціонування визначаються насамперед літературним каноном. Те, з якими книжками ми виростаємо та вступаємо в доросле життя, учимося, працюємо, виховуємо дітей, є визначальним для загального рівня культури суспільства.

Існує багатопланове розуміння західного канону. У ньому можуть додаватися чи відніматися окремі імена ближчих до нас у часі авторів, але підвалини західної культури будуть усе ті самі: Гомер, антична література, святий Августин, Данте, Еразм, Сервантес, Шекспір, Ґете, Вольтер, Руссо… І нікому не спаде на думку протиставляти одну культуру іншій, надавати преференції одній мові супроти іншої. Європейська культура — це простір, що твориться багатьма націями.

Ідентитарний хаос Росії відкрив чорні ніші й у літературному каноні, у яких загніздилася найгірша частина російського націоналізму та його адептів у інших культурах. Припустимо, вивчення російської літератури йде широким фронтом в Україні. Але якої літератури?

Жодна інша культура світу не зазнала такого впливу власних ідеологічних диктатів і такого пресинґу цензури, як російська. Це — культура, яка завжди все забороняла, навіть у себе, що вже там казати про сусідів, де вона просто різала по живому. Російська література в радянській школі викладалася згідно з інтерпретативною схемою тоталітарного режиму. Тож радянський школяр виходив зі школи зі знанням російської літератури як доктрини. Один із професорів Московського університету казав нам, першокурсникам: «На экзамене не вздумайте мне сказать, что пушкинские строчки: «Октябрь уж наступил», предвещали Октябрьскую революцию».

Але, за логікою радянського канону, не тільки Пушкін, а й решта письменників були «предвестниками революции». Це прищеплювало нелюбов до літератури, відчуття її непотрібності, фальші. Усі дозволені письменники

ХІХ ст. мали функцію «революционеров-демократов»; гоголівські Остап і Андрій були «истинными русскими характерами», які давали прочухана; Наташу школярі ще витримували, про Достоєвського пам’ятали, що він вийшов із «Шинели» Гоголя; «сны Веры Павловны» викликали гомеричний регіт; Муму була об’єктом анекдотів; Павка Корчагін вкупі з горьківським «буревестником», який «гордо реет», — об’єктом дружної зненависті; від Фадєєва нудило, на гладковському «Цементі» засинали.

Із навчальної програми радянських школяра й студента були повністю виключені Чаадаєв, російська дореволюційна філософія, «Серебряный век», модерністська й еміґрантська література, Пастернак і Цвєтаєва, Ахматова та Мандельштам, Булгаков, Замятін, Платонов, Набоков, Солженіцин, Шаламов… Ішлося про вилучення інтелектуальних змістів, про збіднення російської літератури, а що вже казати про всуціль тоді заборонену літературу українську!

Але чи школяр незалежної України може здобутися на системне освоєння реального корпусу російської літератури, якщо в самій Росії почалася реконструкція того ж таки тоталітарного мислення? Елітарні академічні ніші існують, але є також шовіністичний маскульт. І, звичайно, поза межею досяжності цього школяра перебувають альтернативні інтерпретаційні схеми — європейські й американські. Не можна ж вимагати від викладацького складу української школи, доведеного власними політиками до напівго­­лод­ного існування, знання іноземних мов, підвищення кваліфікації тощо. Це не професор німецького ліцею з місячною зарплатою 4 тис. EUR. Тож школяр незалежної України, буде чи не буде прийнятий законопроект № 9073, і тепер виходить зі школи з твердим переконанням, що російська література (як, зрештою, й українська) — це «не круто».

А питань насправді багато. Отже, чи буде в програмі української школи Чаадаєв із його твердженням, що Росія — «прореха в истории человечества», за яке став першим у Росії в’язнем «психушки» задовго до «виправних» радянських божевілень. Чи Пушкін так і залишиться «солнцем русской поэзии», чи все ж таки погляд на нього стане артикульованішим? До розробки цього погляду необхідно запросити українських політиків. Наприклад, під час урочистостей, присвячених Дню російської мови на Донеччині, голова Донецької облради, член ПР, запитав: «Хіба не охоплює тремтіння, коли читаєш «Кавказького бранця» нашого великого поета Олександра Сергійовича Пушкіна?». І, справді, як не затремтіти при рядках: «И воспою тот славный час, / Когда, почуя бой кровавый, / На негодующий Кавказ / Подъялся наш орел двуглавый». Або ж: «Но се — Восток подъемлет вой!.. / Поникни снежною главой, / Смирись, Кавказ: идет Ермолов!»

Пророчі рядки. 2008 року можна було вже перефразувати великого поета: «Смирись, Кавказ: идет Медведев!»

А що вже польська тема! Чи вчитиме український школяр антипольські вірші Жуковського й Тютчева? А як викладати відлученого від Російської церкви Толстого? А фактично вилученого з обігу в Росії Салтикова-Щедріна? У школі варто глибше прочитати «Бісів» Достоєвського, а також «Леґенду про великого інквізитора». Нічого не нагадує? Як бути з Герценом, який ще у своєму підлітковому віці писав: «Я чувствовал, что я не с той стороны, с которой картечь и победы, тюрьмы и цепи»? А з декабристами? За радянським каноном, вони наближали революцію 1917 року. А за сьогоднішнім — монархісти закликають удруге їх повісити через чужі для Росії волелюбні ідеї.

А що робити з усією російською філософією кінця ХІХ — початку ХХ ст.? Треба слухати фальшиву риторику патріарха Кирила чи читати Бердяєва, який попереджав, що одержавлене православ’я зруйнує Росію? Або Ґеорґія Федотова з його культом свободи та передбаченням, що неувага Росії до національного питання обернеться розпадом імперії? Або Соловйова, який боявся, що «Росія Ксеркса» переможе «Росію Христа»? Чи знову перекреслимо цю сторінку російської культури — саме ту сторінку, де російська література є частиною критичного європейського мислення? Або ж згадаймо Блока. Про що його «Скіфи»? Про те, що Росія загрожує Європі знищенням. Про те, що Росія — монгольська. Про її ненависть до Європи.

Інакше кажучи, Росія переживає тяжку кризу своєї ідентичності, а відтак і кризу самоосмислення свого літературного спадку. Тому чи в російському, чи в українському просторі значно легше узаконити російську мову фільмів про чекістів і наркотичних підворіть, ніж мову високої інтелектуальної культури.

Деінтелектуалі-зація російської мови

Зараз Росія опинилася в пастці, яку сама й створила. Знищивши за роки радянської влади не лише національні еліти, а й еліту російську, вона породила свій власний люмпенський політичний клас, який має розгалуження в країнах, що досі не вийшли з російської орбіти. Тому зараз в Україні постали на захист російської мови ті політичні сили, які уособлюють найганебніший варіант радянської традиції: поєднання аґресивності й невігластва, цілковитої байдужості до культури із цинічним умінням нею маніпулювати. Люмпени від політики, які на свій захист піднімають так само люмпенську вулицю.

Але саме в цьому — і катастрофа. Тут арґументи не діють. Діє лише брутальна сила й архаїчні ментальні стереотипи, згідно з якими російська мова повинна витіснити із життя інші мови. Тим самим у теоретичному плані російська мова перетворюється не просто на неєвропейську, а на антиєвропейську, оскільки в Європі не лише кожна мова, а й кожен діалект розглядається як цінність, захищається законодавчо, інституційно та фінансово, але ніколи — за рахунок державної мови.

Цей законопроект — операція з відродження langue sovietique — «радянської мови» як мови влади, що стає владою мови, за висловом французьких лінґвістів. Зрештою, про які обговорення законопроекту йдеться? Звичні тусовки в Шустера чи Кисельова, тоді як потрібні були би фахівці — соціолінґвісти, філософи, психологи? До речі, й українські, і російські. У ґлобалізованому світі білінґвізм є поширеним явищем, але воно вивчається за допомогою, зокрема, і модерних технологій, оскільки білінґвізм змінює структуру мозку. А як щодо мутацій, яких зазнає зараз російська мова? Наприклад, російський соціолінґвіст Максим Кронґауз, автор книжки «Русский язык на грани нервного срыва» (2009), стверджує, що російське суспільство розколоте на чотири «діалекти» російської мови: «гламурный, бранно-бандитский, иностранно-заимствованный и интернетовский». «Бранно-бандитская» російська мова давно вже панує в Україні починаючи з владних коридорів. Може, призначимо її літературною нормою? Чи вже краще хай одразу буде літературною нормою такий зараз поширений «йазыг падонкафф»?

А посеред Києва танцюють старенькі бабці з блаженними усмішками й татуйовані амбали розмахують плакатами «Я говорю по-русски». Як це сумно та принизливо — для незалежної України, але ж таки й для Росії, яка турбується не про те, щоби наукової продукції у світі російською мовою стало хоча б 0,2 %, а про те, аби найменш освічена частина пострадянського суспільства утвердила своє право назвати свою феню та свій мат «великим и могучим русским языком». Радянська деґрадація породила деґрадацію пострадянську. Історія — укотре — пішла по колу.

А розумніші онуки цих бабць уже звіялися за кордон. І скрізь по Європі везуть зі собою отриманий на цих теренах рівень освіти. Недавно я була свідком, як мої колеґи-русисти мало не знепритомніли від російськомовної студентки з України. Вона твердо заявила, що української не знає й знати не хоче. Але прагне написати диплом із перекладу в компаративному руслі. Об’єкт перекладу вибрала дуже вдало: рецепт українського борщу в книжці «Русская кухня». І не зрозуміла, чому їй порадили піти вчитися в кулінарне училище.

1906 року Дмитро Мережковський у статті «Грядущий Хам» писав: «Бойтесь — рабства и худшего из всех рабств — мещанства и худшего из всех мещанств — хамства, ибо воцарившийся раб и стал хам, а воцарившийся хам и есть черт — уже не старый, фантастический, а новый, реальный черт, действительно страшный, страшнее, чем его малюют, — грядущий Князь мира сего, Грядущий Хам…

У этого Хама в России — три лица. Первое, настоящее — над нами, лицо самодержавия, мертвый позитивизм казенщины, китайская стена табели о рангах, отделяющая русский народ от русской интеллигенции и русской церкви. Второе лицо прошлое — рядом с нами, лицо православия, воздающего кесарю Божие, той церкви, о которой Достоевский сказал, что она «в параличе»… Мертвый позитивизм православной казенщины, служащий позитивизму казенщины самодержавной. Третье лицо будущее — под нами, лицо хамства, идущего снизу — хулиганства, босячества, черной сотни — самое страшное из всех трех лиц. Эти три начала духовного мещанства соединились против трех начал духовного благородства: против земли, народа — живой плоти, против церкви — живой души, против интеллигенции — живого духа России».

Цього Хама побачив Булгаков і зрозумів, що із Шарікова може вирости Антихрист. Тепер цей Шаріков-Антихрист повернувся в краї, де було знищено інтелектуальну еліту, духов­них провідників, митців, стратеґічно й патріотично мислячих політиків. Системна аморальність і всеохопна байдужість стала кліматом і України, і Росії, відбираючи майбутнє в цих країн.

І все ж — евентуальні позитиви

Тому весь цей шабаш навколо мови має значно складнішу генеалогію й може мати значно драматичніші соціокультурні наслідки, ніж здається навіть у найгіршому сценарії. Знову, як і в СРСР, запанували люмпенські поняття про культуру, знову невігластво стає запобіжником проти критичного мислення, знову брутальність підмінює собою всю систему стосунків усередині суспільства як простору подоланої етики.

Цивілізовані українці остаточно переконаються, що свою мову й культуру, свою державу та своє майбутнє треба захищати щодня, щогодини, у будь-яку хвилину свого життя. Але форми цього захисту мають бути сучасні. А від опозиції необхідно вимагати звіт за все зроблене, сказане й задумане. Особливо ж — за незроблене та неподумане.

«Цивілізовані росіяни» й «російськомовні українці» зміцнять відчуття свого українського громадянства. Невипадково одним із перших зреаґував на цей черговий «бєспрєдєл» донецький журналіст Денис Казанський, який ствердно сказав українській владі: «Я не нуждаюсь в вашей защите, потому что самое большое зло в Украине, от которого я хотел бы за щититься, — это вы сами. Борьбу с украинизацией в Донецке, где украинскую вывеску не сыщешь днем с огнем, а украинская речь звучит на улицах реже арабской, могут вести либо законченные кретины, либо безнадежные параноики… Мы тут, в Донбассе, замычим хоть по-коровьи, только бы вы убрались из парламента и никогда больше о себе не напоминали».

Українці ж, нездатні думати, разом із росіянами, які відчувають себе частиною «Русского мира», перетворяться на совкову трясовину, яка й далі профануватиме російську державність і російську культуру — коштом російського бюджету. Україна остаточно розділиться не на україномовну та російськомовну, а на потенційно європейську й безперспективно совкову. Перша розмовлятиме українською, російською, англійською й іншими мовами, а мовою другої буде феня, яку узаконить законопроект № 9073. І тим самим пришвидшить кінець безкордонного спадку імперії як «страны рабов, страны господ», якій немає й не може бути місця в складній інтелектуальній архітектурі сучасного світу.

О. Пахльовська, «День»

Слов’янські судети

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...