Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 19, 2018

Сто днів уряду Володимира Гройсмана: Не стріляйте в піаніста!

Автор:

|

Липень 28, 2016

|

Рубрика:

Сто днів уряду Володимира Гройсмана: Не стріляйте в піаніста!

Володимир Гройсман

Цього тижня шукати тему для журналістських роздумів не довелося. Всі довкола тільки те і роблять, що обговорюють перші сто днів роботи кабінету міністрів Володимира Гройсмана. Щоб не виглядати білою вороною, доведеться і самій щось про це написати. А не хочеться. Бо фактично нема про що.
От скажіть на милість, що змінилося? Крім облич в урядовій ложі? Щоб їх розгледіти, достатньо і ста секунд. Врешті, не в обличчях справа. Фактично ми вкотре бачимо дуже просту схему. Прийшли нові люди в старі крісла. Щоб робити те ж саме, що й попередники. І не робити чогось дуже важливого, бо десь там у душі висить табличка, мов на трансформаторній будці. З черепом, двома перехрещеними костомахами та грізним написом: «Цього не чіпай!» А інакше й бути не може в умовах президентського всесилля. Та ще й в таких складних умовах, які маємо зараз в Україні. Тут часом наші справи можуть більше залежати від чужої Анґели Меркель, ніж від свого прем’єр-міністра. Навіть найболісніше рішення з підвищенням тарифів абсолютно не залежало від складу уряду. Те саме і в той сам час зробив би й Арсеній Яценюк.
Будьте певні, люди, байдужі до політики, нічого не помітили. Але що найцікавіше, те саме можна сказати і про аналітиків, які заробляють на хліб тим, що дуже цікавляться політикою. Прочитала десятки статей на цю тему і знайшла лише один чіткий висновок — ста днів замало, щоб про щось говорити! Аж от тут ні, давайте таки поговоримо!
Відмінності, якщо захотіти, можна знайти. Навіть три. Попередній прем’єр робив, що казали, і не чіпав, чого не можна, сперечаючись із Президентом. Теперішній чинить те саме (щось робить і чогось не чіпає) мовчки. Перший мав у Верховній Раді свою фракцію, а другий парламентського фундаменту позбавлений. І нарешті, приходили вони до керівництва урядом із різними резонансними висловами. Володимир Гройсман пообіцяв: «Я вам покажу, що таке управління державою!» Арсеній Яценюк натомість продемонстрував повну байдужіть до цілісності свого організму, за що й отримав прізвисько «Куля в лоб».
Отже, про кулю. Ми сперечаємося, відстоюючи різні ідеології, партії, героїв, розвішуємо комусь ярлики і зриваємо зі себе чужі, однак у цій метушні не задаємо собі головного запитання. А може причина наших негараздів має глибинніший характер, ніж простий поділ усіх довкола на «майдан» та «антимайдан». Будівництво держави, її становлення не може бути швидким процесом. Молоденький дубок на дошки не розпиляєш. От і виникає думка, що при сучасному доборі можливих виконавців державний механізм здатен лише на дуже скромні й багато в чому антинародні результати. То чого тоді від них хотіти? Кажуть, колись в американських барах висіли таблички: «Не стріляйте у піаніста! Він грає, як уміє».
Тоді виникає запитання: а де ж узяти тих, хто вміють добре грати, тобто управляти державою? Звернімося до історії. І та відповість, що держави поставали з племінної роздробленості не потужністю правителів-одинаків. Копітку робота будівничих виконувала аристократія. Слово це з грецької перекладається як влада найкращих, найзнатніших. Ставали такими шляхом об’єктивного відбору, який тривав кілька поколінь. Син учився у батька, переймав його знання та статки. Потім нарощував усе це й передавав своїм дітям. Так сформувалася не надто чисельна верства людей, котрі психологічно здатні поставити інтереси держави вище за особисті. Вони талановиті та досвідчені, тому можуть успішно керувати. Водночас достатньо багаті, щоб не спокуситися на чуже. А цементуються ці дві складові третьою — родова честь. Гонор, який не дозволяє партачити та красти.
Усе було б добре, якби у тих внутрішніх об’єктивних законах суспільного розвитку не вилізло те, що згодом Карл Маркс назвав класовим антагонізмом. Якщо хтось керує, оте, інші мають коритися. А не хочеться! Багаті й успішні викликають заздрість. Відтак найбільш нетерплячі й активні з числа простого народу проймаються прагненням стати такими, як аристократи. Але відразу! Звідси й починаються соціальні катаклізми. Наприклад, жовтневий переворот 1917-го у Петрограді. На щастя, за тими ж суспільними законами аристократія або консервується, притихнувши, або створюється заново. Але знову ж таки природнім шляхом. Бо інакше…
В історії української державності ця проблема вперше виникла, коли Богдан Хмельницький позбувся залежності від Польщі. Як людина з високим рівнем освіти та потужним політичним талантом, він усвідомлював потребу аристократії для замисленого ним державного будівництва. А та тоді ледь чи не уся складалася з поляків. Тобто, з ворогів. І тоді гетьман вирішив опертися на офіцерство, на верству старшин у своєму війську. Так полковники, сотники і дрібніші отамани ставали водночас адміністративними керівниками окремих територіальних одиниць.
Це дало ефект і держава швидко отримала чітку структуру. Пильне око згори і виборність знизу не дозволяли виходити за рамки пристойності. Врешті, кілька разів доводилося верховному правителеві вдаватися до неприйнятних у наші дні методів («Полковникам шиї рубав», — писали очевидці). Однак створити національну аристократію впродовж одного покоління не вдалося. При самому батькові Богданові схема успішно працювала. По його смерті стало зрозумілим, чого їй бракує. Родовитості, тієї природної відбірності, знатності, яка одна й мотивує ставити загальне вище особистого. Старшини почали зловживати своїм становищем, а щоб їх не скинули знизу, шукали покровителів. Хто у Москві, а хто — у Варшаві. Доки не щезла такою гіркою ціною здобута незалежність.
Наступного разу такий же клопіт виник при іншому гетьмані. Отримавши навесні 1918 року владу, Павло Скоропадський не став виховувати свої управлінські кадри. Він скористався вже готовими. І оперся в будівництві Української держави на царських чиновників і дворянство, чого йому не можуть вибачити й досі. Але давайте спробуємо бути об’єктивними. От кажуть зараз, що 100 днів — надто малий термін, щоб зробити щось справді суттєве. Так от на 72-й день свого правління гетьманський уряд зайнявся створенням Української академії наук. Гетьман запросив очолити її всесвітньо відомого вченого українця Володимира Вернадського. Революційною рукою Директорії аристократа Павла Скоропадського змели, але національну академію наук він таки встиг створити. І вона успішно діє й досі.
А третя спроба припала вже на час теперішньої суверенної України. Невідомо, діяв тоді Президент України Леонід Кучма за чітко відпрацьованим планом, чи більше інтуїтивно… Але через призму прожитих років чітко проглядається намір створити верству заможних людей, здатних бути опорою держави. Матеріальною базою стала колишня так звана соціалістична власність, яка шляхом приватизації потрапила у руки одинаків.
Тут був елемент природного відбору. Хтось втримався і став всесильним. Інші невідомо куди й поділися. Хто зараз згадає Михайла Бродського? А Олександра Волкова? Невже не пригадуєте, його ще називали «директором парламенту»! Воно, в ідеалі, наче й мало спрацювати. Люди пам’ятають, кому зобов’язані своїм становищем. Тому коли чують від хазяїна ключове слово «треба», слухняно розкривають гаманці. Не пройшло!
І знову тому, що рівень свідомості — не той. Набравши сил, людина вирішує стати сама собі хазяїном. Тільки тепер це називається «олігарх». Особа, котра належить до вузької групи багатих і наділених владою. Такі люди не хочуть ділитися ні одним, ні іншим. Бо немає родовитості, знатності. Вони ж починали бізнес-шлях із торгівлі відеокасетами або «снікерсами». А потім різко стали мільярдерами. Свідомість за багатством не встигла.
Так і з високопосадовцями. Ті грають на своїх управлінських «піаніно», як уміють. Бо не проходили послідовно сходинками кар’єри, щоб поступово набиратися досвіду і не крутилася голова від різкого злету. Знаю, можновладцям служать журналісти, котрі мене одразу спростують. Почнуть розповідати, що досвід є, бо був чоловік десь міським головою… Не вірю, що мер провінційного містечка може одразу стати чудовим першим міністром. Тим паче, якщо шлях у мери розпочинався з тих самих «снікерсів».
Що робити? Чекати. І не сто днів. І не тисячу. Хочеться все й одразу. Але маленький саджанець на стане могутнім стовбуром тільки тому, що дуже хочеться. Тому на завершення — картинка з життя.
Мій кум не витерпів суворої української дійсності й живе зараз у Нью-Йорку. Працює водієм у галузі, яку називає «лімузин-сервіс». При зустрічі поділився враженнями про різні типи клієнтів. Наприклад, скоробагатьки завжди поводяться зухвало. Плюють в автомашині, хамлять. А на противагу розповів про особливого постійного замовника. Той перебуває на такому щаблі соціальної драбини, що престиж вимагає завозити дітей у школу і забирати звідти на шикарній автівці. Але як людина раціональна, не хоче купувати лімузин і брати на роботу шофера. Краще все це щодня наймати. Так от його діти поводяться дуже коректно та чемно. З повагою до праці водія. Коли ненароком випаде обгортка з цукерки, зі щирим жалем просять вибачення. Якось випадково з’ясувалося, що їхній прадідусь колись приїхав із Ірландії і починав таксистом.
Онуки та правнуки теперішніх олігархів і можновладців також колись будуть розумними і вихованими, здатними поставити державне вище за особисте. Хоча чимало з них розтринькають усі гроші й не стануть ніким. Виживуть дисциплінованіше та вольовіші. Але природний процес має тривати стільки, скільки потрібно для формування отого особливого прошарку. Чекати не хочеться, а мусимо. Тільки не бездіяльно. Вчіть дітей, виховуйте. Можливо, вони колись стануть аристократами чи їхніми батьками. Або просто порядними людьми, котрими можна гордитися. І держава ставатиме щораз кращою.
Головне — не стріляти…

Мирослава Колядинська

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...