Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 11, 2017

Штрихи до політологічної концепції Китаю

Автор:

|

Травень 07, 2015

|

Рубрика:

Штрихи до політологічної концепції Китаю

Китайська армія

Напевно, у всіх українців досі стоїть перед очима помпезний політичний театр, який влаштував Путін, проголошуючи приєднання до Російської Федерації (РФ) анексованого Криму. У контексті цього для мене дуже прикметним став той загальний схлип зали, коли Путін згадав про Китайську Народну Республіку (КНР), натякнувши на великого союзника Росії, спільно з яким вона зможе протистояти своїм опонентам. Хоча у світовій геополітиці підставляти спину навіть нібито партнеру не варто — можна отримати болісний удар.

Міф про китайську експансію
Однією з головних міфологем, якими застрашують світ, є всюдисущість засилля китайців. На перший погляд, «Чайнатауни» та китайські ресторани можна побачити ледь не по всьому світу. Тому й справді виникає таке враження. Тим більше що його посилює всюдисущість китайських товарів. Здається, що все, що є матеріальним і простим у виготовленні, продукується у КНР. Однак насправді «всюдисущість» китайців значно перебільшено: за кордонами КНР китайців — усього лиш 34 млн.
Окремим міфом є «масова міґрація китайців до Росії». Звісно, вона існує — офіційно йдеться про 100 тис. мігрантів. І хоч, як на мене, їх явно більше, проте у пропорції до населення навіть одного Сибіру і Далекого Сходу Росії (а це — близько 20 млн) ця кількість міґрантів не є критичною.

Внутрішні конфлікти
КНР — багатонаціональна країна. Проте — у дуже особливий спосіб. Національні меншини живуть на величезних, однак малонаселених територіях. Справжньою політичною проблемою Китаю, про яку знає весь світ, є Тибет. Китайською політикою там є швидка китаїзація. Тибетський уряд на вигнанні на чолі з Далай-ламою, котрий перебуває в Індії у місті Дхарамсалі, і його прихильники у самому Тибеті роблять постійні спроби відновити втрачену незалежність. 1959-го відбулося велике тибетське повстання. Нові заворушення сталися 2008 року. Усі такі повстання систематично придушує армія КНР.
Другою проблемою є Уйгуристан. Там китайська влада провадить ту саму політику китаїзації. Уйгурський сепаратизм — міна сповільненої дії в середньоазіатському реґіоні, яка становить загрозу не тільки для КНР, але й усього реґіону. Сепаратистський рух у східному Туркестані складається з низки дрібних, маргінальних ісламістських угруповань, які підтримує Туреччина. Військова підтримка ісламістів може надаватися з території Кашміру, зайнятого Пакистаном. Цей реґіон періодично зазнає терористичних нападів уйгурських партизанів.
Третьою проблемою є Внутрішня Монголія. Це — частина історичної Монголії. Тут мешкає 25 млн осіб, 17 % із них — монголи. І це все вирішує. Бувають окремі інциденти, але не більше.

Зовнішні конфлікти
Якщо оцінити динаміку зростання числа прикордонних конфліктів КНР, то вона різко збільшилася з поверненням Китаю у велику світову політику. Якщо 1950-го КНР мала один прикордонний конфлікт, то 1980-го їх було вже п’ять, а 2000 року — аж 61.
Індія та Китай — дві повноцінні цивілізації, дві величезні країни, що володіють атомною зброєю та космічними технологіями. Головним каменем спотикання між ними є Тибет. Але ще є територіальна проблема штату Арунахал Прадеша.
За спірні Парасельські острови (Спратли), що у північній частині Південно-Китайського моря, ведуть боротьбу КНР і В’єтнам, але крім них претензії на «співволодіння» чи на «спільне освоєння» зони архіпелагу Спратли висувають Філіппіни, Малайзія, Індонезія, Бруней, а також Тайвань. Цілком імовірно, що Пекін не зупиниться на вже завойованих позиціях і буде домагатися встановлення повного, у т. ч. військового, контролю над спірними островами. Особливої пікантності конфлікту надають поклади нафти та газу у шельфі Південно-Китайського моря.

Китай і російський проект
Згідно з традицією «континентального мислення», геополітики штибу Путіна не полишають спроб відшукати противагу світовій домінації США у союзі РФ із КНР. Інша річ, що КНР розуміє цю ідею виходячи зі своїх стратегічних інтересів, які, очевидно, сягають набагато далі, ніж тактичні кроки режиму Путіна. Той рятує себе і свій режим. А КНР вибудовує стратегію на десятиліття наперед. Китай вичікує. Не каже Путіну «ні», але не каже й «так». КНР радше «зв’язує» РФ, обережно прив’язує її до своїх політичних планів. І поспішність захеканого режиму Путіна затягує Росію у цю вирву. Після Путіна Росії буде важко виплутатися з цих тенет.
Структура економічних стосунків КНР і РФ певним чином «залучає» до китайсько-російського тандему ще й третього геополітичного гравця — Федеративну Республіку Німеччина (ФРН). Так нібито вибудовується вимріяна Олександром Дуґіним трансконтинентальна вісь Пекін-Москва-Берлін. Однак обсяги трансакцій у межах цієї осі ніяк не можна порівняти з обсягами трансакцій КНР із США, Канадою чи країнами Перської затоки. Китай значно більше «прив’язаний» до долара, ніж до євро, і значно більше залежить від ринків у США та Канаді, ніж у ФРН чи РФ.

Стратегія «анаконди»
Піднесення Китаю не могли не зауважити на світовому рівні. Тим більше коли 2014 року економіка КНР за своїми обсягами стала першою у світі. Наразі КНР не демонструє великого геополітичного апетиту і не вплутується у геополітичні авантюри, як РФ. Однак це не означає, що щодо Піднебесної не буде застосовано технологію геополітичного стримування. Перш за все, із боку США.
Видається, що вже тепер щодо КНР починають застосовувати ту саму стратегію, що й до колишнього СРСР. Це — стратегія «анаконди»: оточення й ізоляція країни «недружніми» державами. Свого часу існували плани залучення РФ до НАТО, і тоді це питання було би вирішене. Причому істотну роль у цьому проекті відігравали США, що важливо з огляду на стосунки з КНР. Однак ці плани вже не мають перспективи.
Ще однією пропозицією було створення «Широкої Європи» — тут головну роль виконували би ФРН і РФ. Саме Путін виступив із цим проектом на початках свого президентства. Тепер ці плани теж не мають жодної перспективи.

Фінансово-економічне «зв’язування»
Ще одним міфом є те, що КНР, нагромадивши 13 трлн USD, може якось маніпулювати світовою фінансовою системою чи довести до банкрутства, скажімо, США. Однак китайський юань не є вільно конвертованою валютою і жорстко прив’язаний до американського долара. Тобто, це — ніби той самий долар, але 1/6 його частина. Наявність такої валютної маси тільки прив’язує КНР до долара і не дозволяє маневрувати.
Китай міг би переводити ці ресурси в інші світові вільно конвертовані світові валюти, а їх є ще дві — японська єна та британський фунт. Однак це не вирішує геополітичної проблеми КНР, бо ці країни не є надто дружніми.
Є ще кілька міфів. Путін, зокрема, погрожував перевести розрахунки за поставлені в КНР газ і нафту в юань й начебто перетворити його на світову валюту. Всі ці погрози розбиваються об мізерні обсяги поставки газу та нафти з РФ до КНР і більше схожі на бартер, ніж на трансакцію світового масштабу.
Звісно, Китай міг би утвердити свою валюту, розширивши внутрішній ринок споживання. Але це означає істотне подорожчання вартості праці в КНР і, відповідно, падіння конкурентоздатності китайської продукції. Тому КНР міцно зв’язана зовнішніми ринками — перш за все в США, Канаді та Європейському Союзі (ЄС).

БРІКС
Ще однією ілюзорною організацією, яку пробував сконструювати Путін, шукаючи противаги Заходу, стало створення трансконтинентальної організації БРІКС за участю Бразилії, Росії, Індії, Китаю, Південно-Африканської Республіки. Цей блок мав би замінити на глобальному рівні «Велику сімку», яка об’єднує Велику Британію, ФРН, Італію, Канаду, США, Францію, Японію та ЄС загалом.
Проте ці країни мають достатньо обопільних проблем, а тому не схильні створювати політичний союз. На загал, далі за політичні декларації справа не пішла.

Росія починає гру і програє
Реалізуючи своє бачення світової політики, Путін намагається формалізувати відносини у всій Євразії не лише у формі двосторонніх угод, а й міжнародних організацій. 2001 року у Шанхаї було створено Шанхайську організацію співпраці (ШОС), до якої ввійшли КНР, РФ, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Таджикистан і Республіка Узбекистан. Штаб-квартира ШОС розмістилася в Пекіні. Проте як дієва організація вона себе не проявила.
Описуючи російсько-китайські стосунки, можна згадати плани РФ вийти на китайські ринки газу й нафти, де очікується бум. Так, споживання скрапленого газу має зрости десятикратно. Однак найрозвинутіші реґіони КНР є значно ближчими до Катару, ніж до Ямалу. Наразі можна говорити тільки про провали спроб РФ диверсифікувати свій експорт газу. Натомість, після безвідповідального і недалекоглядного правління Путіна в РФ може настати суцільний безлад.

КНР вичікує
Нині для КНР стратегією є дієве очікування. І воно дає свої плоди. За десятиліття реформ, запущених Ден Сяопіном, Китай сягнув небачених для себе вершин. Однак цей успіх — відносний і пов’язаний із величезними людськими ресурсами країни. І про те, чи перейде Китай на вищий якісний рівень, не відомо.
Однак у міжнародних відносинах на середньотермінову перспективу він обрав тактику економічної експансії, наразі – торгової. Та жодної глобальної геополітичної експансії поки що не передбачається. Крім, хіба що внаслідок самовбивчої політики Путіна, яка може настільки децивілізувати Сибір і Далекий Схід, що їх так чи інакше буде втягнуто у сферу жорсткої залежності від КНР.
Наразі для України, на яку напала Росія Путіна, вичікувальна позиція КНР є найкращою з можливих. Китай не надто зацікавлений в Україні. Тому Україна має стимулювати підтримання КНР нейтралітету в українських справах.

Тарас Возняк, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...