Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 25, 2020

Що зараз роблять партії-аутсайдери в Україні

Автор:

|

Вересень 12, 2020

|

Рубрика:

Що зараз роблять партії-аутсайдери в Україні
Олег Ляшко

У політиці, як у футболі: можна мати багато завзяття, але бути абсолютно безпорадним перед своїми суперниками. Мабуть, саме безпорадність стала тим головним відчуттям, яке опанувало торік усіх українських старожилів від політики. Коли Володимир Зеленський увірвався у гру і, як колись молодий Андрій Шевченко, почав возити по полі цілі команди, зміна позицій у загальному рейтинґу була неминучою.

«Батьківщина»: жити по-старому
2018-го, ще перед стартом виборчої кампанії, Юлія Тимошенко планувала нарешті стати президентом. Наприкінці того року вона вирішувала питання з позиції, ніби вона уже президент. Декому навіть обіцяла конкретні посади. Та плавний повільний ріст, який демонстрував рейтинґ Юлії Володимирівни впродовж 2018 року, змела стрімка поява Володимира Зеленського. Тож вона навіть не потрапила у другий тур, а її партія знову, як і 2014-го, привела до Верховної Ради (ВРУ) скромну фракцію.
Але найбільша проблема Тимошенко в тому, що після фіаско 2019-го їй не вдається знову пробитись у перший ешелон політики. Головні її конкуренти Петро Порошенко та Юрій Бойко останній рік показують упевнений і стабільний ріст, їхні партії поступово відтискають «Слугу народу». А «Батьківщина» лише спостерігає за цією головною політичною битвою.
Зрештою, це й не дивно, адже «Батьківщина» й її лідерка перестали продукувати нові сенси. Її «Новий курс», «блокчейн» і «національні асамблеї» давно канули в Лету. Фактично зараз Юлія Володимирівна акумулює свій «ядерний» електорат. А підтримують партію Юлії Тимошенко здебільшого люди віком 50+, котрі проживають у Центральному та Західному реґіонах країни.
Ще влітку 2019-го п. Тимошенко заявляла, що її партія готова вступати в коаліцію з новим президентом. Цими заявами під час парламентських виборів давала сигнал прихильникам Зеленського, що молодому президенту буде потрібна допомога досвідченої прем’єрки й її команди. Але «Слуга народу» (СН) сформувала монобільшість і перехопити електорат у неї «Батьківщина» не змогла.
Тепер Юлія Володимирівна працює за звичною схемою: перебуває в опозиції та критикує то президента, то уряд, то Верховну Раду, то усіх одразу. Регулярно з’являється на телеканалах. Можливо, лише така медійна активність і дозволяє їй втримувати свого виборця, однак не допомагає вирватися за межі свого електорального ґетто.

Радикальна партія: повернення
Олег Ляшко і його Радикальна партія стали однією зі сенсацій парламентських виборів 2014 року. Після Революції гідності і початку війни з Росією 7,5 % виборців проголосували за партію головного блазня попереднього скликання ВРУ і віддали його соратникам більше 20 місць у парламенті.
Вперше в Україні виборці проголосували за по суті віртуальну партію, у якої є лише харизматичний лідер. 2014-го Олегу Валерійовичу з його популістською риторикою вдалося зайняти нішу «нової сили». За свою парламентську каденцію головний він намагався вдавати серйозного політика. Правда, в основному ця серйозність зводилася лише до лобізму інтересів «серйозних» гравців і гасіння скандалів зі своїми партійцями.
Коли Україна зіткнулась із хвилею тотальної заміни кадрів 2019 року, місця для двох коміків у політиці стало замало. Партія Ляшка зникла з сесійної зали парламенту, а сам її лідер, здавалось, навряд чи оговтається після такої поразки.
Перші місяці після парламентських виборів рейтинґи Радикальної партії перебували на рівні 1-2 %. Однак, коли тріумфальна хода СН забуксувала, маестро політичної критики Ляшко отримав шанс знову розправити крила.
Основним майданчиком для його медійного просування стали медіа олігарха Ріната Ахметова. Вони не дали лідеру Радикальної партії повністю зникнути із політичного процесу та дозволили дочекатись свого шансу.
Таким шансом, якщо тут доречне таке слово, для п. Ляшка стала смерть депутата Валерія Давиденка, який обирався по округу на Чернігівщині. Олег Валерійович миттєво відчув момент і включився у кампанію, хоч ВРУ тоді ще офіційно не оголосила перевибори у 208-му окрузі. Відтак його партія впритул наблизилася до омріяної позначки 5 % електоральної підтримки та шансу знову повернутись у вищу ліґу української політики.

СіЧ: таємничий Смешко
Однією із найбільших загадок президентських виборів 2019 року стало п’яте місце Ігоря Смешка. До 2019 року маловідомий широкому загалу представник спецслужб за доволі короткий проміжок часу спромігся набрати 6,04 % на виборах, зумівши навіть Олега Ляшка. На той момент чи не головним двигуном піару генерала Смешка був журналіст Дмитро Ґордон, котрий на парламентських виборах навіть очолив штаб «Сили і честі» (СіЧ).
Треба визнати, образ Ігоря Смешка достатньо продуманий — старший поміркований чоловік із досвідом роботи у спецлужбах, має політичний досвід, орієнтується на пострадянську інтелігенцію віком 50+. Зумисне чи за збігом, але його імідж дуже нагадує образ Анатолія Гриценка. Але за рахунок новизни і підтримки різних медіагруп генерал-полковник Смешко обіграв полковника Гриценка.
Щоправда, навіть п. Ґордон не допоміг партії СіЧ потрапити під купол ВРУ: за неї проголосували лише 3,82 % українців. Однією з основних причин такого низького результату на виборах був надто строкатий склад першої десятки партійного списку. Там був і Володимир Замана, колишній начальник Генерального штабу Збройних сил України, котрого звинуватили в державній зраді, колишні депутати «Самопомочі» Іван Мірошниченко, Олена Сотник та Ірина Сисоєнко, і глава Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров.
За останній рік рейтинґ Ігоря Смешка майже не змінився — в межах 4 %. Людям, котрі звикли черпати інформацію з Інтернету, могло б здатися дивним — як це партії СіЧ вдається утримувати позиції. По-перше, сьогодні ніхто системно не працює проти цієї партії. А по-друге, ніхто не скасовував фактор Ґордона, котрий щотижня є гостем відразу кількох шоу на телеканалі Ріната Ахметова «Україна 24». Ігор Смешко рідше, але також регулярно буває там. Але відібравши виборця у полковника Гриценка, генерал Смешко отримав і його карму: бути правильним, але на виборах ніколи нікуди не потрапити.

Маленький віртуальний ШАРІЙат
Історія Анатолія Шарія починалася за часів Януковича як чергове політичне переслідування «жертви режиму». Саме воно дозволило тоді ще журналісту отримати політичний притулок в Європі. Януковича в Україні давно немає, кримінальні справи проти п. Шарія закрили, а «блогер-бунтар» не квапиться повертатись на рідні землі. Подейкують, що його не відпускають комфортні житлові умові на іспанській віллі за 3 млн EUR.
Сам політик знайшов екзотичнішу причину залишатись за кордоном — каже, що його хочуть вбити. І не хтось, а сам президент Зеленський. Анатолію Шарію її досить, щоб пояснити своїм прихильникам, чому треба виходити на вуличні сутички, а він буде мотивувати їх на це з далекої Іспанії. Непереборна віра адептів робить партію Шарія більше подібною до окультної секти, ніж до партії.
Потреба не дати себе проігнорувати, потреба мати нові згадки і коментарі заганяє п. Шарія в усе гостріші та все абсурдніші конфлікти з Володимиром Зеленським і владою загалом. Чим гострішими будуть ці конфлікти, тим простіше буде мотивувати адептів, тим менш суттєвим буде місце власного перебування і тим більше арґументів матимуть спонсори з числа «колишніх», аби продавати ресурс і його лояльність.
На щастя, для української політики в електоральному сенсі Шарій приречений. Так само, як і його антагоністи із правого радикального флангу, проєкт може працювати лише тараном для більш поміркованих і більш потужних гравців. Сам він навряд чи колись отримає владу. Умовно кажучи, чим більше Шарій відколе виборців у Зеленського, тим більше умовний Медведчук їх підбере.

«Голос»: у пошуках себе
Партія «Голос» занадто довго визначалася. Спершу втратила половину прихильників, потім залишилася без лідера і вже аж тоді вирішила, що переходить в опозицію. Коли це перестало бути цікавим усім, крім них самих.
У період виборчої кампанії «Голос» готувався стати частиною парламентської більшості разом із СН. Та коли стало зрозуміло, що вперше в історії українського парламенту з’явиться монобільшість, ці сподівання стали марними. Через неготовність до таких результатів виборів «Голос» довго не міг визначитися, де йому бути і з ким. «Ми називаємо це для себе словом «надпозиція». Тобто це не ні опозиція, ні коаліція», — намагався пояснити цю ситуацію Святослав Вакарчук, коли ще бачив сенс бути депутатом.
Однак смислова невизначеність, помножена на бажання критикувати владу, зіграли з його партією кепський жарт. Спершу вони заспівали в унісон з «Європейською солідарністю» (ЄС). І що активніше депутати «Голосу» критикували Зеленського, то менше виборець бачив різницю між ними і Петром Порошенком. Тим менше залишалося арґументів підтримувати «Голос», а не ЄС.
Але головного удару партії п. Вакарчука завдав він сам, коли за рік роботи в парламенті оголосив про складання депутатських повноважень. Як тепер пояснити виборцю, що варто і надалі підтримувати партію, яку покинув її лідер? Тож уже ніхто не здивувався, коли «Голос» пережив ще один складний момент пошуку себе — перетворення в партію активістів. На парламентських виборах партія позиціонувала себе як сила молодих професіоналів зі західною освітою і поміркованими поглядами. Аж раптом усі ці юристи, менеджери та бізнесмени радикалізувалися, взяли в руки гучномовці і фаєри та вилізли на перевернуті міліційні автівки. Хтось Як це пояснити?
Розмір проблем не залежить від розміру рейтинґу. Що великі, що малі партії в новій політичній реальності були змушені шукати своє місце. Тепер багато політичних команд обмірковують нову стратегію і, можливо, навіть хочуть прикупити в команду відомих «зірок».

Роман Романюк, Роман Кравець, УП

About Author

Meest-Online