Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 19, 2018

Що є спільного, а що відмінного між НАТО й АТО

Автор:

|

Липень 14, 2016

|

Рубрика:

Що є спільного, а що відмінного між НАТО й АТО

НАТО

Ейфорія завжди є супутницею перемоги. Згадаймо часи завершення холодної війни. Усіх чомусь турбувала доля НАТО. Романтики очікували саморозпуску Альянсу, бо ж уже непотрібний. Оптимісти твердили, що незабаром туди вступить Росія і військовий блок стане таким собі сервісним центром боротьби з міжнародним тероризмом. А інших думок і не було, бо реалісти спантеличено мовчали. Раптовий розпад радянської імперії здавався, вибачайте за тавтологію, нереальним. З цим належало освоїтися. Правда, були й скептики. Вони бурмотіли своє традиційне «ну-ну», але хто слухає тих скептиків у часи ейфорії?
Починаю свої міркування з цієї безхмарної картинки не просто так. Для контрасту. Щоб рельєфніше окреслити особливості Варшавського саміту НАТО, де пролунав забутий термін — тактика стримування. І чим будете стримувати, панове? Та, мабуть, Україною!
Адже в НАТО й АТО — не лише три однакові літери в абревіатурах. Набагато важливішим є поєднання спільними інтересами. І вони формулюються так: «Дати відсіч російському аґресору!» І хай у кожного тут свої мотиви, зате мета одна.
Категорично не погоджуюся, начебто Захід «проспав» російську загрозу і змушений надолужувати втрачене. Згадаймо, як завершилася ота ейфорія. Вляглася. А тоді Північноатлантичний альянс почав рухатися на Схід! Долучив країни, які недавно входили до Варшавського договору і колишні радянські республіки Прибалтики. Хоча при об’єднанні Німеччини урочисто обіцяли цього не робити. Так, обдурювати негарно. Навіть імперську Москву. Але реалісти дивляться на життя прагматично. Бо саме вони, оговтавшись, почали пересувати кордони НАТО все ближче до Росії. І мали рацію!
Є у медицині таке поняття — фантомні болі. Це коли ногу ампутували, а вона далі болить. Так от при всій повазі до Криму, не він найбільше ятрив незбагненну «русскую душу» після розпаду СРСР. Якби був для Москви доконечно потрібним, не робив би Микита Хрущов півострів областю України. Зовсім інша річ — Прибалтика! Землі, що їх анексував ще Петро І. Чим, як люблять повторювати їхні історики, «прорубав вікно у Європу». Наприкінці горбачовської «перебудови» воно гучно закрилося. І не має вже Росія ні Прибалтійського військового округу зі штабом у Ризі, ні розлогого базування для потужного флоту. Залишився мізерний анклав довкола колишнього Кенігсберга. Але ментально в Росії й далі вважають Балтійське море своїм. І якби не НАТО, давно б розігрався невибагливий сценарій. Організували б через місцевих радикалів тиск на російськомовних, кількох віддали б у жертву. Так з’являється привід ввести війська і під їхнім наглядом провести референдум. Але не вдасться!
Отже, ніхто нічого не упустив. Стратегічної помилки не було. І тактичної теж. Справді, НАТО зараз розміщає свої війська у Польщі та Прибалтиці, поспіхом збільшуються військові бюджети. Але не тому, що проспали. Приводу не було! А тепер можна сказати Москві: «Це відповідь на вашу аґресію в Україні!» І те, як вправно Альянс вживає контрзаходів, дозволяє припустити, що все було наперед опрацьоване. Аґресію Росії передбачали. Не виключено, що й Україну не поспішали рятувати з умислом. Не тому, що бракувало рішучості чи забули уроки «мюнхенської змови». Путін повинен був міцно ув’язнути в ним же затіяній авантюрі. Настільки, щоб можна було рухати війська усе ближче до Москви та ще й покрикувати: «Ти перший почав!»
Тоді що, нас грубо використали? Ні, не грубо. Дуже навіть елегантно. І не треба ображатися, сипати докори. Самі винні. Правильніше, не ми, а ейфорія. Та, що супроводжує кожну перемогу. В т. ч. й революційну. Тому не НАТО, а офіційний Київ проспав Крим і прокинувся лише на половині Донбасу від власного крику «Рятуйте!».
От тільки не дає спокою інше запитання. Що, довготривала холодна війна і перемога у ній нічого не дали, надаремно трильйони доларів витратили? Мабуть, що так! Давайте пильніше вдивимося у недавнє минуле. Коли у радянських газетах використовували особливі рубрики. Кострубаті, громіздкі, але дуже показові — «Два світи, дві системи, два способи життя». Було планетарного масштабу змагання соціалістичної та капіталістичної систем. Воно відбувалося на пропагандистському рівні, тому й називалося холодною війною. А паралельно СРСР і США зі своїми союзниками та сателітами нарощували страхітливі арсенали зброї масового знищення. Бо боялися самі і хотіли лякати інших. Мовляв, тільки спробуйте, тоді ми вас…
Однак реалісти уточнювали — і себе також! Готуючи цю статтю, невимовно зраділа, дізнавшись, що ще живий адмірал Джин Ларок. Звільнившись із військової служби, він очолив Центр оборонної інформації у Вашинґтоні. І науково довів, що у ядерному конфлікті двох наддержав не виживе ніхто. І з цим невтомно зверталися до політичного керівництва США та СРСР. Зробили навіть вражаючий фільм із назвою «Війна без переможців». Мир був крихким, але був!
Ніколи раніше не думала, що почну вважати колишню радянську імперію зла кращою від теперішньої Росії. Боюся про це писати, бо раптом захочуть мене декомунізувати. Тому сформулюю інакше. Радянський Союз був менш аґресивним. Введення військ у бунтівні Угорщину та Чехо-Словаччину при усій своїй аморальності не може стояти поряд із тим жахіттям, що твориться зараз на Донбасі! Не було тисяч загиблих, мільйона з лишком вимушених переселенців. Мирні міста не обстрілювали з установок залпового вогню. Врешті, з арміями тих країн не воювали. Дідусі з політбюро хоч трішки зважали на світову громадськість і тих, кого називали «ймовірним супротивником». Як усі старенькі, вони особливо любили життя. Тому боялися. І посилали дипломатів говорити про мир. А Путін наразі нічого не боїться і розмовляти з ним поки що неможливо.
Отже, колись воювали ідеологічно, а виявляється, що не це — головне. Гляньте на Китай! Третя у світі ядерна держава. Комуністів має вдвічі більше, ніж усього населення в Україні. Однак не там відкрилося нове джерело аґресії. Конкурують, торгують і співпрацюють. Так, є суперечності з найсильнішими гравцями решти світу. Але між Сальвадором і Гондурасом вони гостріші! Звідси й висновок — загроза спокою полягає не у назві партії, а в самій Росії. Цій державі, вочевидь, на роду написано, що її мають усі ненавидіти.
Два з лишком роки тому Москва дала для цього найбільший за всю пострадянську історію привід. Тож поговоримо про філософію війни. З Кримом усе зрозуміло. Це був суто пропагандистський хід, що й підтверджує гучна піар-компананія, розгорнута після нього. Путіну таким чином удалося підвищити свій рейтинґ. Але чому Донбас? Специфічний реґіон, де населення формувалося в часи індустріалізації. За статистикою до нього входили представники понад 200 націй і народностей. Тут не могло бути стійких проросійських настроїв! Місцевий люд цікавився заробітною платнею в тисячі разів більше, ніж темами ОУН чи КПРС. А що внесли аж стільки у перемогу на виборах Януковича, то це вже справа технологій і маніпуляції свідомістю. Он у Галичині колись голосували за Чорновола проти Кравчука, потім за Кравчука проти Кучми, далі за Кучму проти Симоненка. А що були в Донецьку безлади, так то з мізерною чисельністю ворохобників. Усіх їх елементарно могли привезти з Росії одним потягом.
Безперечно, теперішній кремлівський режим дуже не любить Україну. І мріє проковтнути, бо без неї не відновить імперії. А якщо так, то за логікою розколювати нашу державу мали б не з космополітичного Донбасу, а зі Слобожанщини. Тут булли стійкі проросійські настрої, скріплені родинними зв’язками, що пов’язували велику масу людей по обидва боки кордону. Однак є ще й фактор аналогій із минулим. Харків’яни досі ностальгують за часами, коли їхнє місто називалося столицею України. Теперішні московські стратеги не могли не бачити схеми майже сторічної давнини, яка тоді успішно спрацювала. Пересварившись із Центральною Радою, більшовики створили свою радянську УНР у Харкові. Потім попросили допомоги у Москви, під якою врешті опинилися всі українські землі.
Тому будь-яка війна має економічне підґрунтя. Як би не називалася — загарбницька, справедлива, визвольна чи навіть громадянська. Мета однаково полягатиме у тому, щоб захистити чи повернути своє або ж захопити чуже добро. Колись, коли люди були щирішими, існував навіть термін «військовий промисел». Тому як тільки з’явилися перші ознаки окупації Донбасу, вдумливі експерти одразу сіли за порівняльний аналіз експорту України та Росії. Так стало зрозумілим, що Москва перш за все нищить конкурентне середовище. Бо продукцію з Донецької та Луганської областей доставити у Європу легше, ніж із Уралу. Тому вона там буде дешевшою. А Харків та Одесу вони просто відклали на пізніше.
Кремлівські правителі усвідомлюють, що керована ними держава не настільки економічно потужна, як вони намагаються всіх переконати. Чому там так не люблять Олександра Лукашенка? Та хоча б тому, що Білорусь випускає більше якісних тракторів, ніж велетенська Росія! Й їх купують за кордоном. Ця економічна слабкість нашого ворога і є основною надією на остаточну перемогу.
Не переймайтеся, коли почуєте, що Північноатлантичний альянс не хоче воювати з Росією. Буде! Куди він подінеться? На полі бою — руками українців. Крім цього, битиме економічно. Ще почав лякати, як колись дідусів із політбюро. Путін вже зі страху телефонував під час Варшавського саміту Анґелі Меркель і Франсуа Олланду, щоб нажалітися на Петра Порошенка. Та не отримав бажаного результату. Захід вже тверезо оцінює ситуацію. Політики, котрі так чи інакше зав’язані на бізнес-інтереси, посунулися, даючи місце військовим. А ті добре усвідомлюють, що наше АТО є частиною їхнього НАТО. І формальне членство тут не важливе. Інтерес — ось головний мотив, що спонукає до дії.

Мирослава Колядинська

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...