Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, May. 22, 2018

Приречені на колотнечу

Автор:

|

Липень 30, 2015

|

Рубрика:

Приречені на колотнечу
Леонід Кучма, Віктор Янукович, Леонід Кравчук, Віктор Ющенко

Леонід Кучма, Віктор Янукович, Леонід Кравчук, Віктор Ющенко

Навіть побіжного погляду на трохи більший, ніж двадцятилітній період української історії достатньо, щоб угледіти чітку тенденцію у намаганнях президентів України сконцентрувати у своїх руках якнайбільше влади. Свіжообраний президент одразу ж намагався зосередити у своїх руках якнайбільше влади. Мотивації в усіх президентів були різними. Хтось хотів керувати країною так, як звик це робити на велетенському радянському підприємстві, хтось уявляв себе родовитим гетьманом. Був і такий, що поводився як злодійський «пахан», котрий сам встановлює правила функціонування системи, а на Конституцію і закони йому плювати. Тепер до влади прийшов бізнесмен, котрий трактує посаду президента як контрольний пакет акцій підприємства «Україна».

Перетягування линви
Інститут президентства в Україні запровадили 1991-го, внісши косметичні зміни у Конституцію УРСР 1978 року. Насправді нічого кардинально не змінилося, і фактичне керівництво першого секретаря ЦК Комуністичної партії України трансформували у посаду президента. Не відбулося й кадрових змін, оскільки громадяни України обрали президентом країни Леоніда Кравчука, секретаря ЦК КПУ. Президент України очолював виконавчу владу, але істотно залежав від Верховної Ради (ВРУ), позаяк та могла не лише не погодитися затвердити запропоновану ним кандидатуру прем’єр-міністра, але й володіла правом відправити у відставку самого президента.
Суперечки та непорозуміння президента Кравчука і прем’єр-міністра Кучми переконали останнього, що, коли він стане президентом, такої залежності треба буде позбутися. Ставши президентом, Леонід Кучма заходився змінювати Конституцію. 8 червня 1995 року між президентом і ВРУ було укладено Конституційний договір. За ним владні компетенції президента злітали до небес, прем’єр-міністр перетворювався на його підлеглого. Відтепер президент отримував право призначати прем’єр-міністра та формувати уряд. Президент виборов собі можливість впливати і на судову гілку влади. Україна стала президентською республікою.
28 червня 1996-го ВРУ ухвалила нову Конституцію держави. Найважливішою зміною у ній було те, що президент ставав на чолі усієї влади в Україні, а не тільки керівником виконавчої вертикалі. На перший погляд могло здатися, що президент погодився поділитися владними повноваженнями з найвищим законодавчим органом, бо тепер міг призначати прем’єра та членів уряду виключно за згодою ВРУ. Але це була омана. Поступившись частинкою повноважень, п. Кучма отримав можливість припиняти діяльність парламенту, накладати вето на ухвалені ним закони і навіть ініціювати проведення референдуму.
Таким чином, Леонід Кучма міг безперешкодно будувати кланово-олігархічну систему управління. Диктат п. Кучми в усіх сферах політичного життя країни та фактична підміна уряду Адміністрацією президента призвели до протестів на виборах 2004 року.
Події Помаранчевої революції масове протистояння кучмівській системі та спробам шляхом виборчих маніпуляцій зробити наступником Януковича завершилися не тільки обранням у третьому турі президентом Віктора Ющенка, але й суттєвими змінами в інституті президентства. 8 грудня 2004-го ВРУ прийняла закон «Про внесення змін до конституції України», за яким Україна знову ставала парламентсько-президентською республікою.
Не відправивши стару Раду у відставку і не призначивши нових виборів, п. Ющенко потрапив у залежність від рішень «кучмівського» парламенту. Політична реформа 2006 року забрала у президента право призначати й відправляти у відставку прем’єр-міністра. Цим фактом скористалася Юлія Тимошенко, розпочавши гру на обмеження влади президента. До цієї гри долучилася Партія реґіонів, але вже нейтралізуючи і Ющенка, і Тимошенко, прокладаючи шлях до перемоги Януковичу.
Втома від колотнечі між прем’єр-міністром і президентом зіграла з народом України злий жарт — до влади прийшов злодійський авторитарний режим. 2010-го режим Януковича скасував конституційну реформу і, хоча зміни не були внесені в Конституцію, президент фактично знову очолив виконавчу вертикаль влади. Він отримав також повний вплив на ВРУ, органи, що контролюють суд і прокуратуру і став впевнено й послідовно ліквідовувати демократичні інститути.

Зламати систему
Тільки громадянське суспільство, а не політичні партії, змогло протиставитися авторитарному режиму в Україні і навіть повалити його. Революція гідності дозволила суспільству обрати нового президента і нову ВРУ. Багато хто заговорив про докорінний демонтаж старої системи.
На перших порах громадяни повірити не могли, що серед новообраних державних мужів відродиться стара колотнеча за владу, що навіть після сотень жертв хтось цинічно захоче повторити сценарії 2004-2006 рр. На жаль, навіть оновлена Україна стартувала черговим витком боротьби між президентом і главою уряду за владні компетенції. Попри те, що ВРУ 22 лютого 2014 року повернула Конституцію 2004-го, за якою Україна ставала парламентсько-президентською республікою, а прем’єр-міністр мав очолити виконавчу вертикаль, президент не полишив наміру увірвати собі стільки влади, скільки вдасться.
І знову були задіяні різноманітні схеми: коаліційна угода, що забезпечила президентові неабиякий вплив на парламент, квотний принцип формування уряду, що дозволив йому через своїх людей впливати на виконавчу владу. А ще до всього треба додати спроби зберегти та контролювати старі корупційні схеми, здобрюючи їх взаємними атаками та викидами компромату між двома найбільшими фракціями у ВРУ, імітацією реформ і намаганням проведення їх із урахуванням інтересів виключно однієї гілки влади.
Найпроблемніший момент закладений у самому принципі функціонування виконавчої вертикалі. За Конституцією 2004-го, виконавчу владу очолює прем’єр-міністр, але ті, хто має реалізовувати її на місцях, призначаються президентом України.
Свого часу це призводило до появи в Україні цілих реґіонів, непідконтрольних Києву. Такою неконтрольованою вотчиною були Крим і Донбас, які не були до кінця інтегрованими в українську систему влади, а Київ міг призначати в них своїми намісниками виключно осіб із місцевої «знаті». Саме це утвердило мешканців тих реґіонів у переконанні, що вони жили мирно і дружно, але «прийшла Україна» та зруйнувала їхнє чудове життя.
Краще було б серйозно задуматися над зміною самої системи і форми влади в Україні. Варто подумати, що ж насправді дає Україні інститут президентства? Можливо, посаду президента варто скасувати і проголосити Україну парламентською республікою? Тим більше, що, нехай тимчасово, але без Криму й частини Донбасу ВРУ поволі перетворюється на повноцінний і демократичний парламент, який згодом може взяти на себе відповідальність за майбутнє країни.
Ще одним можливим виходом із складної ситуації міг би стати варіант, коли ліквідовується посада прем’єр-міністра, і президент очолює всю виконавчу владну вертикаль. У такому разі залишається лише чітко відрегулювати компетенції інституту президентства та парламенту.
І третім варіантом виходу з теперішнього глухого кута є зведення інституту президентства до формально-представницьких функцій. У такому разі більшість у ВРУ відповідала б і за формування уряду, і призначення прем’єр-міністра. Тоді відпадає потреба у всенародному обранні президента. Його вибори можна було б довірити парламенту.
Усі три варіанти передбачають серйозну, а не косметичну конституційну реформу. А збереження всього так, як є, означає закріплення сумнозвісної комбінації з лебедем, раком і щукою. Бо за 24 роки в Україні так і не було президента, котрий не бажав би «врятувати» державу, сконцентрувавши у своїх руках усю повноту влади.

Василь Расевич, Zaxid.net

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...