Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 25, 2020

Приклад диктатора

Автор:

|

Червень 20, 2013

|

Рубрика:

Приклад диктатора

18 червня ц. р. Україна й Білорусь нарешті взялися до вирішення проблеми державного кордону між ними.

«Рада б душа в рай, та борги не пускають»
Хоч договір про демаркацію державного кордону між Україною й Білоруссю було підписано ще 12 травня 1997-го, а ратифіковано Верховною Радою України 18 липня 1997 року, він досі не набув чинності, бо президент Білорусі Олександр Лукашенко затримував обмін відповідними ратифікаційними грамотами, вимагаючи неабияких «відступних». Причому, за даними Романа Безсмертного, колишнього посла України в Білорусі, у часи президентства в Україні Леоніда Кучми Мінськ зажадав від Києва більш ніж 300 млн USD.
Таку суму, мовляв, українські підприємства заборгували білоруським ще з 1992-го. Після розпаду СРСР білоруси начебто перерахували українцям гроші за продукцію, якої так і не отримали. І хоч у Києві відповідали, що теж не одержали тоді плати за товар, поставлений білорусам, президент Лукашенко вперто домагався, щоби керівництво України визнало борг перед його підприємствами за державний. А з 1997 року він узагалі відмовлявся обмінятися ратифікаційними грамотами договору про державний кордон між Україною та Білоруссю доти, доки не отримає «своїх» 300 млн USD.
Щоправда, за словами п. Безсмертного, «оцінка білоруською стороною розміру заборгованості знизилася до 69 млн USD у період президентства Віктора Януковича». Та позаяк і він відмовлявся їх віддавати, аби не створювати прецеденту, скористатися яким не погордували б і інші пострадянські країни, державний кордон України з Білоруссю впродовж ось уже 16 років залишається недемаркованим.

Не сторгувалися
Тим часом, усунення цього недоліку вимагає і Європейський Союз (ЄС), називаючи його однією з умов безвізового режиму з Україною. Іще 2009-го Петро Порошенко, тодішній міністр закордонних справ, запропонував білорусам одразу кілька «компенсаційних схем». По-перше, пообіцяв їм, що гроші, які виділяє ЄС Україні в межах Програми східного партнерства на облаштування кордону (69 млн зі 180 млн EUR), спрямовуватимуться на облаштування українсько-білоруського кордону. По-друге, Україна запропонувала продавати Білорусі електроенергію зі знижкою, створюючи можливість для подальшого її реекспорту в Литву. Київ також був готовий надати тарифні пільги при прокачуванні венесуельської нафти трубопроводом Одеса-Броди на білоруські нафтопереробні заводи.
У Мінську погодилися на ці пропозиції, відтак, 2010 року білоруський парламент нарешті ратифікував договір про державний кордон з Україною. Але до обміну відповідними ратифікаційними грамотами тоді не дійшло. Бо, як стверджували українські учасники перемовного процесу, білоруси захотіли більше, аніж їм належалося. Однак обмеження в українському законодавстві не дозволили Києву піти назустріч побажанням Мінська. До того ж, не захотіли зазнавати збитків ті українські компанії, які мали виконати домовленості, досягнуті політиками.

Взамін за що?
Тому несподівана згода Олександра Лукашенка на обмін ратифікаційними грамотами договору про державний кордон між Україною та Білоруссю не може не викликати запитання: а взамін за що пішов на це, як його називають у всьому світі, «останній диктатор Європи»? Тим більше, що анонімне «джерело в Міністерстві закордонних справ» київського інтернет-видання ForUm стверджує, що Україна ще й «умовила Білорусь провести кордон за старими прикордонними стовпами».
Однак глави держав не провели підсумкової прес-конференції, а українські інформаційні агенції повідомляють, що «умови домовленості, яка дала змогу вийти на компроміс, не розкриваються», та й «керівник зовнішньополітичного блоку адміністрації президента Андрій Гончарук відмовився відповідати на запитання» із цього приводу.
Відтак, песимісти остерігаються, що згода президента Лукашенка могла бути придбана в «одному пакеті» з іншими поступками главі України, якими його заманюють до Митного Союзу Білорусі, Казахстану та Російської Федерації.
Адже президент Білорусі, зокрема, заявив у Києві, що його країна «зацікавлена в тісній взаємодії з Україною в контексті євразійської інтеграції». Щоправда, президент Янукович відповів йому, що «Україна йде шляхом європейської інтеграції» й повинна «багато зробити для того, аби влитися в ту спільноту високорозвинених держав і технологічно, й економічно».

«Домовленості можуть зірватися»
Отож Володимир Кравченко, оглядач київської газети «Дзеркало тижня», пояснює поступливість офіційного Мінська гострою потребою в ринках збуту білоруської продукції. І додає, що й «цього разу не обійшлося без хитромудрих комбінацій», що передбачають «кілька компенсаційних схем»: «По-перше, планується активна співпраця у сфері ВТС (військово-технічного співробітництва), що розширює ринок збуту української та білоруської спеціальної продукції. Від наших держпідприємств очікують поставок комплектуючих, передусім для протиповітряної оборони (ППО). А от від «Укрспецекспорту» (державної компанії, яка має монопольне право здійснювати експорт і імпорт продукції, послуг військового та подвійного призначення. — Ред.) — масштабніших схем, що виходять далеко за межі двостороннього співробітництва».
По-друге, продовжує п. Кравченко, як і раніше, передбачаються поставки в Білорусь електроенергії зі знижкою, що уможливлює її подальший реекспорт. Проблему надвиробництва електроенергії навіть порушили на останньому засіданні українського уряду. По-третє, Київ передбачає для Мінська пільгові транспортні тарифи. По-четверте, очікуються поставки в Україну білоруських тракторів і комбайнів.
«І все-таки не виключена ймовірність, що ці домовленості можуть зірватися, — заявляє, утім, Володимир Кравченко. Бо, за його даними, «у Києві є свої противники реалізації такої схеми поставок в Україну білоруських тракторів і комбайнів, зокрема перший віце-прем’єр Сергій Арбузов і міністр аграрної політики та продовольства Микола Присяжнюк, які мають свої інтереси в постачанні на український ринок китайської сільгосптехніки».

Купили протекцією?
Натомість, Антон Ходасевич, мінський кореспондент московської «Независимой газеты», нагадав напередодні візиту Олександра Лукашенка до Києва, що «для Мінська найактуальнішим є збереження на колишньому рівні обсягу поставок нафтопродуктів в Україну». За даними цього журналіста, «близько половини українського ринку дизпалива й близько третини бензину припадає на частку білоруських постачальників».
«Для Білорусі, яка страждає від падіння експорту промислових товарів, ці поставки є дуже важливі», — підкреслює п. Ходасевич. А також зауважує, що «у своєму недавньому посланні до парламенту Віктор Янукович запропонував запровадити квотування нафтопродуктів на український ринок, що не могло не залишитися непоміченим у Мінську».
Своєю чергою, п. Безсмертний натякає, що президента Лукашенка вмовили, пообіцявши протекцію на саміті «Східного партнерства» у Вільнюсі в листопаді ц. р. «Недавно пройшла інформація про те, що, можливо, як виняток Лукашенка допустять на Вільнюський саміт, — повідомив Роман Безсмертний. — Ну а там відновляться розмови про кілька суперважливих для нього питань. Пам’ятаєте, ще три роки тому обговорювалося питання про можливість залучення коштів ЄС щодо питання облаштування державного кордону тощо? Туди ж спрямовані розмови колишнього міністра закордонних справ Польщі щодо можливих позик тощо».
Водночас, за твердженням п. Безсмертного, «протокольні документи, підписані під час візиту президента Білорусі в Україну, мають суто технічний характер і не є стратегічно важливими для обох держав». «Вони (документи. — Ред.) навіть підписувалися без участі президента. Якщо ви візьмете міжурядовий протокол, то там було більш ніж 25 позицій, які сьогодні просто не були представлені в меню», — констатує також колишній посол України в Білорусі.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply