Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 24, 2017

Політика — новий виклик для Надії Савченко

Автор:

|

Червень 16, 2016

|

Рубрика:

Політика — новий виклик для Надії Савченко
Надія Савченко у ВРУ

Надія Савченко у ВРУ

Я кий шлях доведеться пройти колишній полонянці, щоб не розчарувати українське суспільство, як це рано чи пізно відбувається з усіма вітчизняними політиками, незалежно від їхнього минулого?

Зачароване коло
Із проголошенням незалежності у Верховній Раді України (ВРУ) упродовж її нетривалої, але багатої історії встигли попрацювати вихідці з різних ідеологічних, соціальних і професійних груп. Особливо різношерстим став склад її останнього скликання, де знайшлося місце не лише людям олігархів із числа «червоних директорів» чи кримінальних бізнесменів періоду накопичення капіталу в 1990-х рр., але й чесним журналістам, активістам-волонтерам і комбатам добровольчих батальйонів.
Попри надію, яку покладала на цих людей українська громадськість, «свіжа кров» не виправдала сподівань, досить швидко в очах електорату злившись воєдино зі «старою гвардією» та виправдовуючи узагальнене стереотипне уявлення про ненависного «народного депутата».
При цьому прості українці завжди чомусь намагалися відмежуватися від влади, обраної ними ж самими, та героїв, так само власноруч зведених на п’єдестал. Виокремлений ще Сковородою кордоцентризм українців як спосіб мислення серцем яскраво помітний зараз на прикладі результатів волевиявлень чи соціологічних опитувань після історичних зрушень.
Революція гідності привела до влади багато порядних людей, котрі попри це, на жаль, далеко не завжди відповідають займаним посадам. У владі опинилося чимало осіб, котрим значно краще вдавалося битися в ринзі з видимим ворогом — ніж із нематеріальною корупцією та бюрократизмом, варити козацький куліш і кидати запалювальні суміші — ніж висловлювати ідеї й узагалі говорити. Чи, навпаки, як колишнім журналістам, краще вдавалося говорити та пояснювати, ніж робити щось власноруч.
Хтось із безликої маси електорату чудово це розумів, хтось лише відчував, але раціональне зерно в зародку вбивали стремління серця. Згодом українці розчаровуються у власному виборі, пояснюючи це людською природою обраних, а не тих, хто обирав, та чекають нових потрясінь, аби відшукати собі нових героїв, а потім розчаруватися і в них. Періоди апатії та безнадії змінюються часами активних виступів і нових сподівань, що згодом знову змінюються на попередні. Але часто новим людям у владі банально не давали шансу, звинувачуючи у взаємовиключних речах. Якась примітивна людська заздрість та елементарне нерозуміння складності політичного процесу зводять нанівець усі старання неофітів.
У такому контексті твердження про те, що найкращий герой для будь-якої чинної влади — мертвий герой, дійсне і стосовно його взаємин зі суспільством. Адже тоді він влаштовуватиме усіх — лівих і правих, бідних і багатих, яструбів війни та голубів миру. Можна спокійно приносити квіти на могилу, раз у рік проводити офіційні церемонії, показувати документальні стрічки чи писати в соціальних мережах про потенційно «найкращого лідера нації», котрий підняв би країну з колін, якби не підступні вороги/жорстока доля/складна зовнішньополітична ситуація/ґлобальне потепління.

Герої, які не вмирають
Але не всі герої вмирають «вчасно». На жаль чи на щастя. Раптове повернення Надії Сав- ченко в Україну після дворічного полону стало несподіванкою майже для всіх її співвітчизників. Але вже перші кроки колишньої льотчиці босоніж на рідній землі викликали багато неоднезначних коментарів, кількість яких лише зросла після її дещо різкого спілкування з журналістами. Прямота й безпосередність Надії, що так подобалися українцям, коли вона перебувала в російській в’язниці, раптом образили чиїсь почуття. За кілька годин суспільство остаточно «оговталося», продукуючи безліч коментарів про те, що льотчиця не настільки, мовляв, бездоганна персона, як її змальовували раніше.
Про свою антипатію до неї раптом заговорили й російські опозиціонери, і українські волонтери з активістами. Коли ж за кілька днів вона сама заявила про необхідність прямих перемовин із ватажками терористичних псевдодержав, дісталося льотчиці й від політичного бомонду.
Олег Ляшко порадив їй поки що не робити жодних політичних заяв, а декотрі пропрезидентські експерти, як-от Тарас Березовець, узагалі відверто натякнули на зв’язок полонянки з Віктором Медведчуком, кумом Путіна.
У процес «цькування» Савченко з ентузіазмом вклинилася й уся пропаґандистська машина РФ, якій конче необхідно було показати, що повернення полонянки — не наслідок того, що Путіна зламали, а того, що «сонцеликий» сам знову «всіх переграв». Володар Кремля нібито свідомо перекинув проблемну Надії Савченко на голову українському колезі, котрий отримає від неї більше негараздів, ніж політичних балів за визволення. Не кажучи вже про подальше утримання в російських казематах, яке б могло бути приводом для продовження чи посилення санкцій.

Неминучі помилки
Але зважати на російські медіа — невдячна справа. Слід пам’ятати, що льотчиця довго була на самоті в одиночній камері. Своєю заявою про прямі перемовини з терористами депутат Савченко лише підтвердила власну необізнаність у політичній ситуацій, що абсолютно не дивно з огляду на її інформаційну ізольованість упродовж більш ніж двох років полону.
Адже такий крок є недоцільним не так через дипломатичне визнання терористів, що відбудеться при цьому, як через те, що ватажки псевдодержав не вирішують таких питань самостійно. А тому й розмовляти з ними немає сенсу.
Амністія ж для непричетних до воєнних злочинів бойовиків, яку підтримала новоспечена депутатка — цілком традиційний крок для більшості військових конфліктів не лише сучасності. Принаймні людина, котра воювала, має більше прав говорити про замирення з ворогом, ніж той диванний батальйон, що сидів біля комп’ютерів, а зараз кричить про зраду та вимагає продовжувати війну чужими руками.
Проблема Наді — в тому, що вона не вміє згладжувати кути своїх промов, даючи слухачам надто великий люфт у трактуванні. Ця риса поруч із певною різкістю та безкомпромісністю льотчиці робить із неї поганого політика, що навряд чи зможе зібрати навколо себе велику команду. Водночас такий недолік є перевагою в очах тих, хто втомився від класичних політиків у білих сорочках з огидними бажаннями догодити якщо не всім, то переважній більшості з огляду на демократичні принципи.

Від солдата до депутата
Надія Савченко доволі відкрита для звичайних людей, вона не боїться не подобатися, на відміну від інших народних обранців. Навіть її заява стосовно визволення полонених через перемовини з ватажками терористів свідчить про те, що вона не прораховує своїх іміджевих втрат політика, а, як проста людина, стає на сторону родичів кількох десятків полонених. Це — риса сильного лідера. Адже лише сильний Шарль де Голь міг дозволити собі непопулярне рішення відмовитися від колоніальних надбань Франції, а Марґарет Тетчер — від продовження роботи нерентабельних шахт.
Але цим політикам пробачали через їхні попередні заслуги та майбутні успішні реформи. Надя поки що довела лише те, що є чудовим солдатом. У цьому контексті вона — уже герой і людина, гідна наслідування. Не варто дивуватися, якщо світові військові академії на її прикладі будуть навчати майбутніх офіцерів, як слід поводитися у ворожому полоні. Щоб стати конкурентоспроможним і популярним політиком, їй ще слід багато попрацювати. Адже як хороший батько не обов’язково буде гарним фермером чи юристом, так не кожен герой війни і полону стане героєм політики й економіки.
Перш за все Надія Савченко має сформувати свою команду, без якої навіть посада Президента не варта нічого. Крім цього, льотчиці необхідно чітко визначити свою позицію з багатьох проблемних питань і навчитися так само зрозуміло її подавати. Адже зараз вона не здатна оцінити так звані економічні реформи, не кажучи вже про питання соціального та пенсійного забезпечення. Для досягнення результату нині критикувати деструкційно та замало. Слід самому створювати щось успішне й нове. Чи здатна на це колишня полонянка — питання відкрите.
Свого часу популярний американський політик Джон Мак-Кейн провів у в’єтнамському полоні п’ять років. За перші два місяці він схуд більш ніж на 20 кг і цілком посивів. Але попри свій високий статус сина головнокомандувача Військово-морських сил США у Європі він відмовився вийти на волю раніше за інших американських солдатів, котрі перебували в полоні довше за нього. Тепер сенатор Мак-Кейн — один із найпопулярніших політиків своєї країни та жорстких противників РФ. Його цінують за послідовність та відвертість, таку характерну для військових і нечасту — для політиків. Якщо Надії вдасться досягти хоча б аналогічних успіхів в Україні — це вже буде хорошим результатом.

Роман Лихограй

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...