Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Jan. 21, 2018

Нормандський неформат і мінське безугіддя: що буде далі?

Автор:

|

Жовтень 20, 2016

|

Рубрика:

Нормандський неформат і мінське безугіддя: що буде далі?

Нормандська четвірка

Із Норвегії уранці 18 жовтня ми почули таке, що примушує замислитися над не позбавленим символізму збігом обставин. Перебуваючи там з візитом, Петро Порошенко поспілкувався телефоном з лідерами Франції та Німеччини. Й, як наслідок, із північних земель легендарних норманів прийшла звістка про термінове проведення 19 жовтня у Берліні зустрічі «Нормандської четвірки». То що це — добрий знак чи скептична усмішка Фортуни?
Цікаво, чи багато було наївних, хто сподівалися від цього пожежного міні-саміту чуда? Чудес у політиці не буває. Тут діють набагато прагматичніші чинники — хитрість, сила, зухвальство… Тобто, все те, чого Україні в її новітній історії катастрофічно бракує. Втім, не лише нас муляє цей Нормандський формат. Якщо дивитися правді у вічі, то не склався він. І не став, попри сподівання, справжнім форматом. Бо це поняття передбачає чіткі параметри, структуру. А тут у кожного кута столу перемовин — свої градуси.
Минулого тижня у Франції вийшла книга журналістів Le Monde, початковим матеріалом для якої стали неофіційні розповіді чинного президента Франції. У т. ч. й щодо появи самого поняття «Нормандський формат». Ініціатива належала самому Франсуа Олланду. Він розмовляв із Путіним під час церемонії з нагоди 70-х роковин десантування союзників у Нормандії, при цьому доклав чимало зусиль, щоб його вмовити. Нарешті згоди досягли. Але на самому початку зустрічі Путін (цитуємо з книги) «зміряв холодним поглядом» Петра Порошенка. Після чого Анґела Меркель взагалі засумнівалася у тому, що перемовини відбудуться. Втім, вони таки відбулися. От тільки чи може хтось назвати якийсь позитивний результат? Хоч тоді, хоч зараз…
І ще один уривок із спогадів Франсуа Олланда: «Відчувалося, що Путін вів жорстку гру, а Порошенко, котрий не мав президентського досвіду, здається, відчував фізичний страх». Тепер підсумуємо.
Спонтанна ідея без попередньої підготовки та вивчення ситуації. Так державні рішення не приймають. Мають були спершу все ретельно пропрацювати фахівці, котрі знають про Україну і Росію щось більше, ніж їхні розташування на мапі. Путіна довелося десь вмовляти, а десь на нього й натиснути. Тобто, він погодився з примусу, а не з якогось обміркованого та насущного мотиву. Звідси й ставлення російського президента до ідеї «Нормандської четвірки». Він не бачить у ній потреби. Тому легковажно відмахується.
Тепер про «фізичний страх» Петра Порошенка. Його, як неважко зрозуміти, ніхто не вмовляв, лише нагинали. І звели з аґресивним і злим кремлівським карликом, що взявся буравити своїм колючим поглядом. Таке відчуття фрустрації зберігається надовго. Підсвідомо налаштовує, що той «формат» — це боляче і прикро. І справа тут не у державницькому досвіді. Сам Франсуа Олланд на той час був не набагато досвідченішим лідером нації. Петро Олексійович у нас бізнесмен. А це та галузь, де все вирішує інтерес, а підпирає його безпринципність. Тож, складається враження, що Петро Порошенко, немов втомившись у жорстокому світі підприємництва, подався на посаді Президента в іншу крайність. Він демонструє аж надмірну принциповість і нехтує прагматичністю.
До речі, тут маємо дуже показовий приклад. Також у стосунках з Кремлем — Реджеп Таїп Ердоган, президент Турецької Республіки. Збитий російський військовий літак, обмін колючими заявами. Здавалося, що ТР і РФ стали ворогами навік. Аж раптом ситуація змінюється й офіційна Анкара спринтерськими темпами усе відновлює і навіть іде далі. Що від цього отримала російська сторона — досі не видно. А на турецькій світить сонце. Мені не потрібно, щоб Петро Порошенко називав Путіна другом. Хочу лише, щоб зрозумів — у політиці не треба перти, як на прилавок. Тут до мети веде вміння пливти галсами.
Та повернімося до «четвірки» першого скликання. Забудемо про формат, придивимося до формули «2 + 2». До двох, що воюють додалася пара миротворців. І у цьому ще одна ознака мертвонародженості ідеї. Чому саме лідери Франції та Німеччини? Тому, що вони у Європейському Союзі (ЄС) важковаговики? Це в умовах демократичного світу не дає жодних переваг. Зате звужує формат. Бо аґресивній РФ протистоїть не вся об’єднана Європа, а лише один президент і один канцлер. Ще більша помилка — відсутність міцної американської руки. Як приборкати потужну Росію, не залучивши до справи ще потужнішу державу? Тим паче, що її представників тоді у Нормандії не бракувало. Мабуть, гординя у душах запанувала. Не захотілося ділитися славою приборкувачів аґресора. А чим ділитися?
І найголовніше. Йшло 6 червня 2014 року. Вже у Ґеорґіївському залі Кремля підписали якийсь там акт про входження Криму до РФ, а Путін замалим не прокляв більшовиків, бо роздавали «рускіє зємлі». На Донбасі вже лилася невинна кров. А в Європі вже прийняли перші антиросійські санкції. Що міг робити на річниці відкриття Другого фронту чоловік, котрий щойно відкрив фронт нової війни? Він не мав бути там, бо став аґресором. А якщо вже приїхав, то з ним не повинні були спілкуватися. Не те що запрошувати у якісь формати!
Тому навіть, якщо «четвірка» прийме чудові рішення, це нічого не означає, бо нема у ній духу об’єднання спільною метою. От чим погані Мінські угоди? Там все фахово, ретельно і поетапно прописано. А вони не працюють. Східна мудрість твердить: «Скільки разів не повторюй слово «халва», у роті солодко не стане!» Ми ж лише повторюємо слово «угоди», а до миру ніяк не наблизимося.
Згадаймо зовсім недавнє Рамкове рішення. Обрали три населені пункти, де домовилися розвести війська. Щоб зробити хоч маленький крочок. А він не вдається, бо нема на то ані доброї волі, ані «добра» з Кремля. А основна проблема у загальній обстановці невпевненості. Окупантам не вірять, бо мають на те підстави. У Станиці Луганській люди вже підготували акцію протесту. Не хотіли, щоб українські війська виходили з міста. Бо одразу виникала загроза, що прийдуть бандформування.
Правда, «Мінськ» на відміну від «Нормандії» дав один позитивний результат. Тільки не нам. Олександру Лукашенку. О, де високий клас прагматизму! Той, кого донедавна називали «останнім диктатором Європи» отримав нагоду показати себе справжнім європейцем і чудово з неї скористався. З’їздив до Папи Римського, легенько, крок за кроком віддаляється від Москви і щораз більше наводить мостів зя Заходом. В Україні про це мало пишуть, але я в силу професійного інтересу не упускаю з поля зору цю тему. Білорусь веде зараз настільки активну дипломатичну діяльність, що не здивуюся, якщо вона стане членом ЄС раніше за Україну. А все тому, що не пошкодувала перетворити «Президент-отель» у Мінську на майданчик для пошуку миру.
Можливо, проєвропейські плани Мінська не збудуться. Бо у вирішальний момент з’являться нові «зелені чоловічки», цього разу в Гомелі. Але тут уже буде винен не «бацька», а президент Франції та канцлер Німеччини. Бо самовпевнено вирішили, що зможуть самі зіграти за всю Європу. Вони обоє схильні зараз перекидати м’яч компромісів на нашу половину поля. У них наступного року вибори. Хочеться доповісти електорату, що кризу в Україні вичерпано. Хай навіть там ще доведеться черпати чимало і горя, і сліз.
Врешті, коли вичерпається їхня самовпевненість? Гібридна війна тим небезпечна, що фронт у неї невидимий. І він уже ділить і Францію, і Німеччину, й Австрію, й Угорщину… Праворадикали, опираючись на фінансовий і технологічний ресурс Кремля, прагнуть влади і наближаються до неї. На цих виборах вони може лише трішки полякають. Але не виключено, що після наступних теперішнім лідерам доведеться втікати в еміґрацію.
Тоді що робити? Рецепт очевидний. РФ і Путін бояться не форматів та угод. Тому всі наявні сили треба зібрати в один кулак і добряче замахнутися. Визнати, що «Нормандський формат» сподівань не виправдав. Бо надто вузький. Потрібно неодмінно залучити США, Канаду й Японію. Розширити склад навіть за межі ЄС, перетягнути на свій бік Білорусь, апелювати до китайського прагматизму. Путін має відчути, що залишається сам один. А по той бік бар’єру — десятки орієнтованих на мир держав, які виставляють рахунок. Є за що. Анексія Криму, війна на Донбасі, розбомбленене місто Алеппо, збитий малазійський «Боїнг». Потрібна велика, багатонаціональна конференція миру. Настільки потужна, що її побачать навіть зазомбовані громадяни РФ. Лише тоді кремлівські яструби перетворяться на полохливих курей. І тоді вже не треба буде жодних санкцій.

Мирослава Колядинська

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...