Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Feb. 21, 2018

Німеччина зрікається Росії

Автор:

|

Жовтень 30, 2014

|

Рубрика:

Німеччина зрікається Росії

Анґела Меркель і Путін

Відтоді, як після довгих років вимушеної розлуки Михайло Горбачов наприкінці 1980-х рр. дозволив західним і східним німцям об’єднатися, Москва і Берлін стали справжніми стратегічними партнерами. Німецький уряд фактично завжди, навіть за найскладніших обставин, як-от дві чеченські війни, стояв на боці Російської Федерації (РФ). І минуле офіцера КДБ Путіна, котрий кілька років працював у Східній Німеччині, тут ні до чого. Німці просто добре пам’ятають про те, що колишній СРСР дав їм змогу об’єднатися.
Однак захоплення Росією 2014 року частини української території різко змінила ситуацію. Між Берліном і Москвою відбувся геополітичний розрив. Анексія шокувала всю Європу та світ, але особливо болісно ці події сприйняла Федеративна Республіка Німеччина (ФРН). Канцлер Меркель і міністр закордонних справ Штайнмайєр заявили, що вперше з часу закінчення Другої світової війни в Європі сталася безпрецедентна подія: одна суверенна держава шляхом військової аґресії змінила кордони іншої суверенної держави.

Намагаються напоумити Путіна
Коли п. Меркель 18 листопада 2013-го вирушила до Вільнюса на саміт Європейського Союзу (ЄС), де планувалося підписання Угоди про асоціацію з Україною, вона передчувала те, що Янукович не поставить свого підпису на цьому історичному документі. Головна причина цього — залякування і психологічний тиск, який чинив на нього Путін.
Безліч чинників визначило початок масштабного внутрішнього протистояння в Україні наприкінці листопада 2013 року. Один із них — це тиск із боку Брюсселя у питанні необхідності підписання Угоди про асоціацію з Україною. Адже на той момент у Анґели Меркель були дуже сильні позиції. Тому вона могла дозволити собі говорити від імені всього ЄС. Але пані канцлерін помітила, що її партнер Путін стає щораз агресивнішим, важко прогнозованим і сповзає при цьому у відвертий націоналізм.
Наприклад, безпосередньо перед візитом Путіна на Ганноверського ярмарку на початку квітня 2013-го офіси німецьких фондів у Росії обшукали правоохоронні органи РФ. До того ж, Путін почав використовувати історичний аргумент про абсурдність рішення Микити Хрущова 1954 року віддати Кримський півострів Україні.
РФ продовжила демонструвати Україні, в якій залежності та перебуває. На початку жовтня 2013 року російська компанія «Газпром» ухвалює рішення про переведення України на передоплату, ускладнюючи їй, таким чином, купівлю російського газу. Одночасно з вуст російських чиновників усе частіше лунали грізні заяви про те, що євроінтеграція України призведе до краху її промисловості й лише ринок Євразійського Союзу може врятувати країну від катастрофи.
Однак рух України в бік ЄС не зупиняється – і в гру вступає Путін. Двосторонні зустрічі президентів України та РФ стають настільки частими, що у Брюсселя все чіткіше виникає передчуття катастрофи на саміті у Вільнюсі. Але Берлін до останнього дня вірить у те, що Янукович усе-таки підпише угоду.
19 листопада 2013-го, за дев’ять днів до саміту «Східного партнерства», Берлін відкрито говорить про те, країни самі вирішують своє майбутнє, а треті сторони не можуть мати право вето. Відповідь Путіна не забарилася: за тиждень до саміту уряд Азарова приймає безпрецедентне рішення про скасування підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Початок протестів в Україні
Ситуація — напружена до межі. Янукович летить у Вільнюс і відмовляється ставити свій підпис під Угодою про асоціацію. Після цього в Києві починаються протести. Очевидно, що на самому початку конфронтації ні керівництво в Москві, ні в Києві, ані уряд ФРН не очікували, що протестна хвиля буденастільки сильною та масштабною.
Путін починає шукати варіантів, як урятувати обличчя Януковича перед українським народом і показати, що провал у Вільнюсі — це зовсім не провал, а перемога. Москва терміново готує для Януковича пакет фінансової допомоги на 15 млрд. USD, а також пропозиції про знижку на російський газ. Таким чином, Путін сподівався на те, що протести в Києві вляжуться протягом кількох тижнів. Але відчуття поразки у Брюсселя зростає в міру того, як українські громадяни на площах своїх міст вимагають демократії, свободи та євроінтеграції.

Різке загострення протистояння
На превелике здивування офіційних Києва, Москви та Берліна, протести не стихають. Янукович стрімко втрачає контроль над ситуацією в Україні, а Путін все наполегливіше схиляє його до силового сценарію вирішення конфлікту. Під час поїздки Януковича в Сочі 7 лютого ц. р. на відкриття 22-х Зимових олімпійських ігор між президентами України та РФ відбувається дуже жорстка дискусія. Януковичу висувають ультиматум: або підтримка з боку Росії, але при цьому силовий розгін Майдану, або повний крах його режиму.
Чудово розуміючи ситуацію, німецька дипломатія продовжує працювати над тим, аби переконати Москву в необхідності визнати суверенне право України самій визначати свій розвиток. Брюссель проводить робочі консультації з російською стороною з метою з’ясувати побоювання Москви в пунктах Угоди про асоціацію. У німецькому суспільстві виникає розуміння неминучості запровадження санкцій проти керівництва РФ, яке відверто втручається в справи сусідньої держави.
Коли 14 лютого у Москві п. Штайнмаєр проводить зустрічі з Путіним, то ще більше переконується, що у тому, що відбувається в Україні, російське керівництво звинувачує саме Захід. Тому троє міністрів закордонних справ — ФРН, Франції та Польщі — робить відчайдушні спроби знайти компроміс.
Утеча Януковича в Росію в ніч на 21 лютого перетворює внутрішню українську кризу на відкритий міжнародний конфлікт світового масштабу. Протягом двох наступних тижнів відносини між офіційними Брюсселем, Вашинґтоном з одного боку та Москвою з іншого псуються настільки швидко, що жодна зі сторін навіть не встигає реагувати на ситуацію. Саме тоді Путін наважується на найрадикальніші кроки щодо України. Несподівано швидка стабілізація політичної ситуації в Україні лише зміцнює російське керівництво в думці, що на Україну треба наступати, інакше буде запізно. Зустріч Анґели Меркель і Юлії Тимошенко 23 лютого, після якої Берлін закликає Москву поважати суверенітет і територіальну цілісність України, переконує Путіна в тому, що Захід починає відкрито грати проти нього.

План захоплення Криму — у дії
Точкою для аґресії було обрано Крим. Адже Путін панічно боїться появи військових баз НАТО на Кримському півострові, що може стати реальністю після зміни влади в Києві. 27 лютого відбувається захоплення проросійськими силами приміщення кримського парламенту, над ним піднімають прапор РФ. У Криму з’являються «зелені чоловічки», і ситуація на півострові починає різко погіршуватися.
28 лютого п. Меркель знову телефонує Путіну й просить пояснити ситуацію з появою російських військових на території Криму. Путін їй відповідає, що додаткових військ у Криму немає. Водночас, він повідомляє про готовність захищати права російської меншини на півострові. Довіра, яку Путін і п. Меркель вибудовували впродовж років, починає стрімко валитися.
1 березня канцлер ФРН знову телефонує президенту РФ і вимагає поважати територіальну цілісність України. Путін її не чує, тому в справу вступають США, куди 27 лютого з робочим візитом прибуває міністр Штайнмаєр.

Штайнмаєр у Вашинґтоні
Безповоротний перелом у відносинах РФ і Заходу стався 2 березня, після чергової телефонної розмови Путіна й Анґели Меркель, під час якої президент Росії вперше визнає, що в Криму відбувається військове захоплення влади. Відразу потому канцлер телефонує Бараку Обамі, котрий активно включається в телефонну дипломатію з Москвою.
Німці почуваються ошуканими, розуміючи, що дії Кремля реально загрожують усій Європі. У середині березня Анґела Меркель визнає, що «Путін втрачає зв’язок із реальністю». Барак Обама попереджає Путіна, що вторгнення в Україну «дорого йому коштуватиме»?. Канцлер ФРН пропонує посадити Росію й Україну за стіл перемовин зі США та ЄС. Але такий підхід не спрацьовує, бо Москва вже намітила план анексії Криму. Саме тому Сергій Лавров, міністр закордонних справ РФ, уникає проведення будь-яких тристоронніх зустрічей. На цьому тлі відбувається довгоочікуване потепління у відносинах ЄС і США, що ще більше накручує Росію.

Зупинити не вдається
16 березня в Криму під прицілом автоматів російських військових проходить референдум, результати якого дають Путіну право приєднати Кримський півострів до РФ. 9 березня п. Меркель укотре телефонує Путіну, намагаючись переконати його в необхідності зупинити ганебний і нелегітимний акт аґресії проти сусідньої держави. Її голос знову залишається непочутим.
11 березня канцлер ФРН закликає німців розглянути необхідність застосування проти РФ економічних санкцій. Анґела Меркель також звинувачує російське керівництво в бажанні вирішувати проблеми ХХ ст. методами ХІХ і ХХ ст.ст. На цьому тлі кримський законодавчий орган до референдуму оголошує про свою незалежність, що дозволяє йому вступити в РФ, згідно з російським законодавством.
17 березня, одразу ж після референдуму в Криму, міністри закордонних справ країн – членів ЄС і уряд США ухвалюють рішення, що обмежують переміщення російських чиновників і замороження їхніх рахунків.
18 березня Путін заявляє про приєднання Криму до Росії. Цей крок поховав останню надію Берліна на те, що Росія використає спірне голосування в Криму лише як заставу для отримання більших поступок від Заходу. Навіть німецькі політики, котрі симпатизують Росії, переконуються в тому, що все рухається в зовсім неправильному напрямку. Міністр закордонних справ ФРН застерігає щодо нового поділу континенту.

Висновки для України
Криваві події на сході України, спровоковані прямою участю РФ, стали своєрідною точкою біфуркації у відносинах Росії зі Заходом. Довіра між партнерами, яку плекали останнє десятиліття, випарувалася з колосальною швидкістю. Що би не робив Путін після анексії Криму, на Заході він став прокаженим, людиною, котрій більше не вірять. Стратегічне партнерство Берліна та Москви не підлягатиме відновленню найближчим часом.
Це може бути не настільки втішним висновком для України, як здаєтьсяся на перший погляд. Адже якщо Путіну нічого більше втрачати, він може продовжити скоювати свої злодіяння. Єдине, що може втішити офіційний Київ, — то це те, що Києву вірять. Продовжити зміцнювати зближення України з цивілізованим світом може лише одне — проведення дуже швидких і ефективних реформ, викорінення корупції, побудова сильного громадянського суспільства.
Група глобальної розвідки Geostrategy
http://geostrategy.ua/node/892

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...