Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

«Наші негідники» та Вашинґтон: реалії української політики

Автор:

|

Серпень 04, 2016

|

Рубрика:

«Наші негідники» та Вашинґтон: реалії української політики
Петро Порошенко

Петро Порошенко

В основі більшості ляпів українських очільників (колишніх, теперішніх і, на жаль, майбутніх) за кордоном лежать дві фундаментальні помилки. Перша: «наші» чомусь переконані, що «там — таке саме, просто вони не показують». Друга, що принципом «він — негідник, але він — наш негідник» можна пояснити та виправдати будь-що. І це не залежить від політичної орієнтації, віку, статі, національності чи чогось іншого. Пороблено.
І якщо з першим усе більш-менш зрозуміло, і навіть теперішні потуги «порохоботів» про те, що Президент України — не єдиний, хто користується офшорами, опираються на цей принцип. То про «наших негідників» цікавіше, бо така позиція формувала правлячий клас упродовж останніх десятиліть, і результати, треба визнати, досить показові.
«Негідники» в оточенні насправді доволі корисні та зручні в користуванні суб’єкти. По-перше, це — практично, адже вони не запитують ні «патрона», ні підлеглого, ні самих себе, чи моральною є їхня поведінка. На негідника можна легко зібрати компромат і тримати його в покорі, погрожуючи криміналом. Його завжди можна «збити», коли він вийде з-під контролю (теоретично). І головне — його не треба утримувати, навіть при мінімальній зарплаті він не пропаде, знайшовши собі «додаткові джерела» збагачення. Це, до речі, пострадянське ноу-хау в трактуванні мудрості про «рибу та вудку». Негідникові навіть «вудку» не треба давати, він сам собі змайструє щось браконьєрське. Зрештою, в оточенні негідників легше почуватися якщо не добрим самаритянином, то точно не закінченою тварюкою. А це в політиці важливо, з людьми ж бо працювати треба. Тому негідники в політиці процвітають, стаючи з часом «патронами» після успішної зради. Бо вчасно зрадити, як відомо, це не зрадити, а передбачити.
Наші «негідники», свято переконані, що Захід живе за такими ж принципами, просто The New York Times отримує якісь хитріші темники, і що «перший мільйон» там так само мусіли обов’язково вкрасти. Тому щиро дивуються, чому їх сприймають у світі, як дикунів. Єдине, на що вони роблять поправку (також, до речі, пострадянське ноу-хау), це те, що «там» гангстери спочатку вивчили дітей в престижних університетах, а політиками стали лише внуки гангстерів. У нас стільки часу немає, наші діячі — і гангстери, і випускники престижних навчальних закладів, і політики в одній особі.
Коли це викривлене світосприйняття бурлить всередині країни, це ще півбіди. Але коли «еліта» пробує домовитися з Вашинґтоном, виходячи з переконання «ми ж ваші негідники, допоможіть нам», то маємо те, що маємо. Особливо пригнічує той факт, що з Москвою воно завжди спрацьовувало.
Світ для нашої еліти є просто збільшеною копією рідного району, де Сильвіо Берлусконі (колишній прем’єр-міністр Італії. — Ред.) замітає вулиці не тому, що порушив закон, а тому, що перейшов дорогу комусь могутнішому. Де Муаммара Каддафі (колишній лідер Лівії. — Ред.) ліквідували тільки для того, щоб забрати його активи і самим видобувати тамтешню нафту. Якщо ж сюди додати універсальну теорію про «всесвітню змову», то все стає простим і зрозумілим. Як у рідному райцентрі.
Звідси — всі ці нескінченні «сірі кардинали», «молоді команди» й інший навколополітичний пейзаж. Звідси й бажання влізти зі своїм «уставом» у чужий саміт. Єдине, чого ніяк не второпають вітчизняні діячі, це різниця між «добре» та «погано». Якщо прем’єр Ісландії також замішаний у скандалі з офшорами, це не означає, що це — добре, і нашим теж треба бути замішаними. Це означає, що прем’єр Ісландії іде у відставку з ганьбою.
Що ж ми маємо в сухому залишку, крім відчуття гордощів наших «елітаріїв» за те, що можуть собі дозволити не ховати своїх казкових багатств, як їхні західні колеги? Українська еліта свято переконана, що може дозволити собі «маленькі пустощі» (тобто мільярдні оборудки), й їм це мають вибачити. Бо вони, бачте, «на боці добра». Крім того, що трапляються казуси типу «страусинових мештів» та інші «труднощі перекладу», в країні сформовано цілу верству людей із альтернативною мораллю. Вони запросто дурять мільйони співгромадян, натомість не терплять зради «своїх». Своїх вони, до слова, демонстративно «не здають», якщо справи ще не зовсім кепські.
У політичних партіях є маса персонажів, чиї антирейтинґи давно побили всі рекорди і для будь-якої нормальної політсили було б за щастя позбутися таких людей. А в Україні вони — головні ньюсмейкери і незамінні «рішали». Реальні, так би мовити, дядьки. І навіть коли нарешті когось вдається «приземлити», воно знову «випливає» в іншому місці.
Відповідно, коли потрібно знайти незаплямований кадр на якусь відповідальну антикорупційну посаду, це — завжди проблема. Головне запитання — чий він? Отже, про якусь незаплямованість мова не йде, бо сенс такого — кудись пропихати. Відповідно, коли країна шукає справедливого та чесного прокурора з досвідом роботи в прокуратурі (що саме по собі абсурд, знаючи українські реалії), вибирати доводиться між двома персонажами — один накрав казкових багатств, інший — «всього» дві квартири. І писати петиції. Типу, все в наших руках.
У бізнесі, що цікаво, цей принцип діє лише до певної межі. Навіть в Україні, якщо ти повний дегенерат або пияк, а за сумісництвом племінник кума власника, тебе начальником виробництва чи фінансовим директором на фірмі не призначать. А головою фракції чи заступником міністра — прошу дуже. Не шкода.
Недарма ж найкращою політичною аналітикою вважається «інсайд» від «сірого кардинала», котрий пережив не одного прем’єра та президента, а найцікавішою іконографікою — картинка з «колами впливу», де вказано, хто чий. А після виборів усі малюють «шахматки», де потім розставляють «своїх».
І ніяка англійська на розмовному рівні тут не допоможе, бо менталітет — той самий. Тож чекати в такій системі появи «нових» і «свіжих» — так само наївно. Хіба що мова йде виключно про «обличчя», тоді таки можуть показатися й нові. Але який сенс?
Проблема в тому, що Україна не може чекати, коли діти теперішньої «еліти» закінчать учитися на Заході, а внуки очолять країну. При цьому не факт, що результати будуть задовільні і вони навчаться відрізняти, де «добре», а де «погано».

Назар Кісь, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...