Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Надія Савченко: шлях із героїв України

Автор:

|

Серпень 11, 2016

|

Рубрика:

Надія Савченко: шлях із героїв України

Надія Савченко

Дуже не хочеться погоджуватися з одним російським політологом. Хоча б тому, що він — російський. А доведеться! Отже, журналіст і експерт Леонід Радзіховський нещодавно заявив, що останнім часом Надія Савченко намагається власноруч знищити свій позитивний імідж народної героїні. Тоді він ще не знав, що буде пізніше.
Тож, порівнявши антитерористичну операцію з «бардаком» та ототожнивши ідеали двох антагоністичних Майданів, найбільша на сьогодні порушниця інформаційного спокою в Україні втратила багатьох симпатиків серед прихильників Революції гідності. Але одразу почала здобувати нових у протилежному таборі. Ще трохи і її підняли б на свій прапор ліві та політичні нащадки «реґіоналів». Аж тут раптом черговий несподіваний хід. Наприкінці минулого тижня невгамовна Надя стає у Луцьку гостем фестивалю «Бандерштат-2016». А відповідно — бандерівкою для тих, хто вже готовий був розкрити свої обійми.
Так поступово відштовхує від себе симпатиків Надія Савченко. І не варто навіть аналізувати, діє вона свідомо чи ні. Важливо інше — чому їй це так напрочуд легко вдається? Адже прихильність людей є доволі консервативною категорією, яку неможливо порушити кількома гучними заявами чи незбагненними вчинками.
Яскравим прикладом тут є арешт і наступне ув’язнення Юлії Тимошенко. Тоді у ставленні до неї практично нічого не змінилися. Ті, хто її любив, екзальтовано вигукували: «Ніколи не повірю, що вона винна!» Хто не любив, гордо промовляли: «А я що казав?» Однак усі разом залишалися при попередніх думках. І хіба не називали політологи фатальною помилкою іміджмейкерів появу перед народом в інвалідному візку? Твердили навіть, що на ньому лідерка «Батьківщини» виїхала геть із великої політики. Ну-ну…
Тоді чому образ загальної улюблениці Надії Савченко так швидко почав мутніти? Щоб на це запитання відповісти, треба простежити, як саме він творився. Не дивуйтеся, але тут, як і в багатьох інших випадках, винна «рука Москви»!
Розпочавши війну на Донбасі, російське керівництво наштовхнулося на одну особливість ментальності свого ж населення. Вона походить ще з часів СРСР, коли активно пропагувалася дружба так званих радянських народів. А в часи вже сучасної Росії почали нав’язувати міф про те, що жодної України ніколи не було. Мовляв, її вигадали німці після Берестейського мирного договору. Звідси аудиторію підводили до думки, що росіяни й українці — один народ. Усе це у свідомості людей почало конфліктувати з відкритими бойовими діями, смертями, руйнуваннями, прихованими похоронами загиблих військовослужбовців. З ким воюємо? З братами чи навіть самі з собою? Ще трохи і майже релігійна віра у «свого Путіна» почала б хитатися.
От тоді перед кремлівською пропагандою і постало завдання терміново створити образ ворога. Ні, не з галичан. Ті давно сприймаються на Московщині як буржуазні націоналісти. Йшлося про двомовних мешканців величезних просторів України, що на схід від Збруча. Російський обиватель мав перестати ставитися до них, як до білорусів. А для цього йому в свідомість належало вкласти інший стереотип — «упертого, непокірного та нестриманого у висловах хохла». І в цьому плані Надія Вікторівна виявилася для путінських майстрів маніпуляції свідомістю справжньою знахідкою.
Ледь не хрестоматійний психотип козачки. Впевненої у собі та своїй непогрішній правоті. Такі колись стояли поруч із чоловіками на стінах обложеного Меньшиковим непокірного Батурина. І легко підносили наповнене розтопленою смолою цеберко та й виливали на голови москалів, що лізли штурмовими драбинами.
Єдине, що потрібно було зробити кремлівським сценаристам, то це вигадати абсолютно безглузде звинувачення. Настільки тупе, щоб обурення бранки було щирим, а її вислови колючими та в’їдливими. Залишалося лише показати все це «по ящику» і сказати: «Вот!» Безперечно, не можу підтвердити документально, що вся ця операція саме так була розроблена і здійснена нащадками «енкаведистів» із теперішньої ФСБ. Але вона надто легко лягає у загальну схему. Наче пазли зійшлися! Є також три дотичних аргументи на користь цієї версії. Перший — процес над Надією Савченко чомусь жваво висвітлювали в Росії, попри те, що вела вона себе гідно й казала речі, прикрі для правлячого режиму. Наче спеціально піарили. Чи таки спеціально? Друге — підсудна, при загальній суворості, отримувала окремі несподівані полегшення. Схоже на те, наприклад, що вона мала доступ до Інтернету. І третє — тривалість судилища. В Росії такі справи можуть і за кілька днів вирішити. А тут тягнули. Доки не зліпили образ ворога, як і було задумано.
Передбачаю запитання: «Невже вони не знали, що творять водночас і образ народної героїні для України?» Відповідаю. Їх це абсолютно не цікавило! Щоб остаточно вгамувати недовіру читачів, згадаю одне своє інтерв’ю з колишнім радянським фронтовим розвідником. Він розповідав, як пробиралися ледь не щоночі добувати «язика». І не раз зустрічали на нейтральній смузі такий самий розвідувальний загін німців. Пильно дивилися одні на одних і далі повзли кожен у свій бік. У таке було неможливо повірити. Як це, зустрічаються вороги і замість починати бій, пускають у своє запілля? Дідусь аж роздратувався: «Ну, як ти не розумієш? У нас і у них було чітке завдання. Його треба виконати. А що пустили німчуру, то хай із цим Смерш розбирається! Правда, про це ми тоді нікому не розповідали. Навіть після війни. Тобі першій кажу, бо вже не страшно».
Тепер передбачаю обурення: «Та як це вона так дозволила ворогам себе використати!» Не будьте суворими до дівчини, котра зовсім не розуміється на політичній розвідці й ідеологічних диверсіях. А навіть якби й розумілася, то що було робити! Погоджуватися з усіма звинуваченнями та через раз казати «прошу-перепрошую»? Проти неї діяли вишколені та досвідчені фахівці спецслужби. Вона ж була полонянкою. Умови дуже нерівні. Не кажучи вже про те, що не могла нічим перешкодити, коли на неї спрямовували телекамери.
Запитаєте, чому відпустили? Все логічно. Якби Надія залишилася у тюрмі, пересічні росіяни про неї швидко б забули. А раптом згадавши, проймалися б співчуттям — страждає ж людина! У будь-якому випадку вона б випала з інформаційного простору, а так залишилася у ньому. На дозвіллі пройдіться російськими сайтами. Там тема Надії Савченко не менш популярна, ніж в Україні. Тільки з коментарями певного спрямування. Негатив гіперболізують, вішають ярлики дивної й неадекватної. Створений пропагандою образ далі нею ж експлуатується.
Та повернімося на хвильку в часи того судилища. Тоді незламну українку показували російські телеканали. А звідти «картинка» потрапляла й на наші. Тут уже українські журналісти почали творити образ народної героїні. Й оскільки в часи тотальних розчарувань він був дефіцитним, це вдалося зробити легко та швидко. Але в ньому не було міцної основи та тривалого процесу здобування популярності постійними вчинками! Образ почав розмиватися, коли ув’язнена стала вільною. Бо випав стрижень мучениці.
Однак і це ще не все. Уважні люди помітили, що в Україні провладні пропагандистські засоби, а за ними і так звана вільна преса (яку однак хтось таки утримує!), почали зміщувати акценти щодо п. Савченко вже у день її повернення. Чому вийшла боса, чому не взяла квітів, чому так голосно говорила, чому не усміхалася до Президента?.. Найімовірніше, теперішня влада і ті політичні сили, що здатні її змістити, стали солідарними в одному — прибрати новоявленого політичного конкурента. Тим паче, що той, на відміну від них, справді користується народною любов’ю. І навіть твердить, що піде в президенти, коли той народ накаже. Звідси й така прискіплива увага до кожного погляду та кожного вислову. Наші відомі радикали дозволяють собі говорити ще більші дурниці. Розмахують вилами, дають копняка генералам. А головне, дарують московській пропаганді чудові інформаційні приводи, щоб обливати брудом усю Україну. Але ніхто їх не називає агентами Путіна. І соціальні мережі не вибухають гнівними коментарями.
Безперечно, про агента — це примітивний наклеп. Навіть якщо Надю вербували, навіть якщо б вона погодилася, і навіть якщо б узяла аванс, це ще нічого не означає. Дуже хотілося вирватися з неволі. Одурення ворога тут є чеснотою. Виходити в оцінках треба з логіки. Надія Віткорівна агітує за мир. Можливо, йде до нього хибним шляхом. Але все ж на фінішній стрічці написано «Мир». А це Путіну не потрібно. Він прагне довготривалого конфлікту як в Абхазії та Придністров’ї. Тому його агент поводився б інакше.
Що ж стосується тих, що полюбляють пліткувати у соціальних мережах і встигають із коментарями на десятки сайтів, то ставлюся до них із легким презирством. Ці люди мають багато вільного часую, але мало розуму, щоб його успішно використати. Тому їхня думка не може бути авторитетною, хоча б тому, що вони — покірні слуги Інтернету. Що прочитали, те й повторюють, як папуги, у коментарях. А читають написане професіоналами, котрі знають, чого хочуть.
Уже не раз потрапляв на очі у різних інтерпретаціях заголовок «Феномен Надії Савченко». Не бачу жодного феномена. Лише завищені очікування людей, котрим варто нагадати біблійне: «Не сотвори собі кумира». Тоді не доведеться обертати любов на гнів. Наразі ще не сталося нічого такого, що мало б викликати гірке розчарування.
Єдина проблема Надії Савченко — в її психотипі. Вона — справжня. А тому щира навіть у помилках. І безперечно — мужня. Вже за одне це варто поважати. Нехай і не завжди думає, що говорить, зате усвідомлює, що йде геть від створеного іншими образу героя. Будьте певні, чимало завзятих радикалів, втративши раптом парламентське крісло, погодяться на все, щоб туди повернутися. Для Наді це не буде трагедією. Коли вона переконається, що нічого не зможе вдіяти проти системи, то не посоромиться зізнатися: «Політика — це не моє!» Але скажіть, чи можете ви назвати у теперішньому складі Верховної Ради хоч одного справжнього політика?

Мирослава Колядинська

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...