Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Feb. 18, 2018

Марія Матіос: «Влада виштовхнула мене з кокона творчості»

Автор:

|

Жовтень 02, 2012

|

Рубрика:

Марія Матіос: «Влада виштовхнула мене з кокона творчості»

Марія Матіос — одна з найпопулярніших ук раїнських письменниць. Лауреат Шевченківської премії та професійний держслужбовець. На вистави за мотивами її романів збираються аншлаги. Та й самій п. Матіос під час літературних фестивалів ніколи не вдається обмежитися годинною автограф-сесією — усе триває переважно втричі довше. Цього літа Марія Матіос разом з іншими сучасними письменниками сколихнула інформаційний простір. Вона, як і деякі її колеги по цеху, балотується у Верховну Раду. Її ім’я — одне з перших у списках партії УДАР.

Жодного об’єкта торгу не було

— Ви кажете, що довго думали над пропозицією п. Кличка. Що змусило сумніватись у виборі?

— Я сумнівалася не у виборі, а думала про відповідальність. Знаєте, пропозиція Віталія Кличка підставити йому в політиці плече впала на мене, як пантера. І попри всю свою «стрілецьку» гарячість (я дуже бурхливо й гостро реаґую на будь-яку несправедливість і зло), тим не менше, ніколи не ухвалюю спонтанних рішень. Перед тим, як сказати «так» або «ні» будь-якій пограничній ситуації, роблю три незмінні речі: дивлюся в паспорт, тоді в дзеркало, а після того розгортаю на підлозі дві величезні карти — намальовані фамільні дерева по обох батьківських лініях. Це — дуже помічне, бо ти бачиш, за ким ідеш слідом. І чи маєш ти чиїми слідами йти взагалі. А далі я беру голову в руки й думаю. У такі хвилини не шукаю порадників-розрадників. Я кличу на поміч своє сумління. Від першого кількагодинного спілкування з Віталієм Кличком минуло ще кілька зустрічей із ним, телефонних розмов і просто великого внутрішнього напруження, доки я прийняла для себе це рішення та сказала Віталію Володимировичу: «Так, я підставляю вам своє плече, але моє плече буде на рівні вашого ліктя».

— Тобто ви ставили Кличку якісь свої вимоги?

— Ні. Жодного іншого об’кта торгу чи обговорення ще чогось, у тому числі ні мого місця у списку, ні будь-кого іншого, не було. Була єдина умова: жодного альянсу з Партією реґіонів (ПР) і комуністами.

— Ви — визнана й титулована письменниця. Навіщо вам це?

— Без бачення всієї ситуації справді доволі складно збагнути: а навіщо було міняти аплодисменти читачів на нехіть виборців? Та тому, що хтось мусить давати здачі розперезаним негідникам і показувати приклад іншим. Це — той випадок, коли терпіння перетворюється на опір. У мене було багато резонів внутрішньо збунтуватися й вийти з кокона творчості. Ця влада два роки мене із цього кокона дуже активно виштовхувала. І таки виштовхнула. І найостаннішим арґументом був мовний закон. Я його сприймаю як удар у саме сонячне сплетіння не лише мені, як письменникові з чітко вираженим громадянським контекстом, а й усьому українству. Не тільки я розумію, що ПР узяла курс на те, щоби звести українство або до шароварщини, або до партизанщини, або кинути його у вогонь ненависті та помсти…

У державі є злодійство астрономічних масштабів

— Чи вам пропонували участь у списках інших партій?

— Про це запитують щодня. Відповідаю: ніхто інший, крім п. Кличка, ніколи не вів зі мною розмов про мою участь у виборчих списках. Тоді питають про Об’єднану опозицію. Відповідаю: УДАР у парламенті створюватиме демократичну більшість разом із «Батьківщиною» й іншими демократичними, державницькими силами. І я розумію та приймаю рішення свого земляка й мого літературного прихильника Арсенія Яценюка не «дратувати гусей» і не вести зі мною перемовин на тему виборів. Він формував список вавилонського партійного стовпотворіння, а не список буковинського земляцтва. А я й без цього «привілейована»: батько п. Яценюка, Петро Іванович, був моїм університетським викладачем, він мене добре вишколив у питаннях історії. Сподіваюся, він озброїв і сина якимись такими тонкощами, що не дозволять йому бути немудрим чи поспішним.

— В інтерв’ю для «Радіо «Свобода» ви сказали, що готові покинути політичну кар’єру: мовляв, «мене там не буде», якщо будуть «не такі люди». Опишіть сценарій вашого виходу з політики: як і з яких причин це може статися?

— Ну, я ще туди не ввійшла… Але сказала те, що можу повторити й зараз: якщо, боронь Боже, якісь політичні «прилипали» намагатимуться змінити заявлений партією УДАР політичний курс на демократичність і державницькі позиції, мене із цими людьми не буде. Це означає, що я складу свій мандат. Це буде чесно. Та в мене немає жодного сумніву, що Віталій Кличко прийшов у дуже серйозну політику з добре продуманими намірами змінити образ України у світі з образу «головного болю» на образ позитивний. Це я знаю точно. Але знаю також, що без допомоги суспільства змінити стратеґічний розвиток країни в історії не вдавалося нікому.

— У ваших передвиборних висловлюваннях лунають тези про потребу змінити Україну. Якою має бути ця нова, змінена, Україна?

— Це — не тези, а крик сьогоднішнього життя. І найкоротша відповідь на це запитання могла би вкластися в одне речення: для першого разу — припинити людям брехати й безкарно красти в цих же людей. Решту люди й без того розуміють: у державі немає проблеми грошей, а є злодійство астрономічних масштабів. І люди усвідомлюють, що мусить нарешті прийти в політику команда, політична воля якої збігатиметься з волею всього суспільства — повернутися до людських стандартів життя.

Українська — єдина державна — Зараз, як ніколи, активізувалися симпатики та прихильники ідеї федералізму…

— А чи замислюємося ми, що відчувають українці зі сходу країни, коли ми сидимо в усетаки українському Києві за комп’ютером і розводимо такі химерії — про федералізацію, поділ, відокремлення, ще якісь бздури, як кажуть у Львові? Ми що, цю рідню хочемо федералізувати? Та це все одно, що почати зводити берлінський мур посеред столу, за яким обідає сім’я! І я думаю так: хто на ці речі не зважає чи не розуміє їх небезпеки, той — або провокатор, або безвідповідальний громадянин. Зараз є багато гарячих і нетерплячих голів. Я би декому з них кухоль води з гірського потоку на тім’я вилила або дала би прутиком по штанцях. Бо радикальними гаслами спілкуються у світі терористи та бойовики. Ті, що беруть заручників. Я чую від деяких гарячих політичних голів, що тамта Україна — якась не така, не галицька чи волинська. А я вам зараз скажу, що навіть більше така, ніж вона про це думає. А власне, не думає, бо їй про це ніхто не нагадує. А я кажу гарячоголовим: поїдьте, шановний, у Дніпропетровську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку області. По селах поїдьте. Містечках. Поговоріть із людьми сердечно, не партійними окриками. Випийте з ними чарку-другу. Розпитайте. І ви почуєте багато такого, про що ще ніхто із сучасних політиків не казав. Скільки там живе люду зі Західної України! Але щоби це знати, треба вернутися в кінець 1940-х — на початок 1950-х рр. Плани оргнабору, переселення сімей у степові райони, на відбудову шахт. Переселення свідків повоєнних подій. «Переадресація» на схід поверненців із таборів ГУЛАГу. Ми забули про це? Ось приклад із моєї родини: мій рідний дядько Михайло юнаком утік на шахти Донбасу, а звідти доля його закинула в Москву. Історики говорять про тодішні 120 тис. таких переселенців. А минуло ж уже 50 літ. Це — майже три покоління. Чи ми про цих українців пам’ятаємо? Навіть у таких дражливих питаннях можна досягти політичного консенсусу, такого собі, знаєте, «пакту Монклоа», якщо цього хотіти. Зате історики й митці могли би тут узяти на себе місію не політичну, а просвітницьку, роз’яснювальну, пом’якшувальну. Вони могли би стати тими саперами, які розміновували б заміновані політиками поля.

— Ви якось говорили про потребу повернутися до мовного питання «з нуля». Тобто ви готові скасувати прийнятий закон Ківалова—Колесниченка?

— Я вже сказала: почати з нуля, залишаючи поза зоною обговорення питання про зміну державної мови. Українська — єдина державна, і це не підлягає дискусії. А далі починати спочатку. Скасовувати закон як такий, що був ухвалений в антиконституційний спосіб. Тоді ініціювати законопроект про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин» з обов’язковою умовою нового перекладу Хартії. Паралельно повернутися до розумного, мотивованого та взаємоприйнятного діалогу зі суспільством. Якщо в деяких реґіонах російськомовні громадяни вважають, що їхні мовні права справді обмежено, — їх треба розширити. І в цьому немає нічого поганого. Але при цьому, по-перше, слід твердо сказати, що таке розширення жодним чином не вплине на права для україномовних громадян. Й обов’язково зазначити жорсткі правові механізми дотримання цього закону. А по-друге, треба також твердо сказати, що розширення прав російськомовних громадян жодним чином не стосується державних службовців, які мають щодо громадян не права, а лише обов’язки. В Америці можна добре жити, розмовляючи а хоч би на гінді й не знаючи жодного слова англійською, але за цих умов і мови про державну службу немає. Гадаю, що, коли би в українській політиці існувала бодай би зародкова політична культура компромісу, ми не мали би тої ситуації, яку маємо зараз щодо мовного закону. — Письменницька кар’єра — як її продовжувати? Зараз в Україні я не знаю прикладів письменників, які змогли би повернутися до літератури після депутатського досвіду…

— Продовжувати так, як і до цього. Я ніколи за 30 років не була кар’єрним письменником у класичному значенні цього слова. Та, зрештою, у списку професій в Україні немає фаху «письменник». Тобто моє письменницьке життя ніколи не текло між філіжанкою кави й винятково натхненням. Пишучи, я все життя працювала на якійсь сталій роботі й завжди цінувала свою роботу та людей, які зі мною співпрацювали. Я не знаю, що таке ранти. Жодного разу не була на стипендіях і не писала своїх книжок у палацах над європейськими озерами. Я чекала на відпустку або брала її за власний кошт, чи менше спала, або менше піклувалася про родину й свої квіти — і сідала за комп’ютер. Лише кілька разів, коли я була на межі відчаю через тривалу хворобу, уперше за багато-багато років я взяла замість комп’ютерної «мишки» ручку в руки та писала про свій біль від руки за кордоном. Це було в Єрусалимі. У силу різних житейських обставин письменницька праця в мене не асоціюється з необмеженою свободою, хіба лише внутрішньою, а тільки з величезною інтелектуальною й фізичною працею. У мене є досвід мовчазних шести років, коли я не написала жодного слова, зате потім вродилася «Солодка Даруся». І, як письменник, я є залежною тільки від Творця й тих слів, що Він мені дарує. А це не залежить від запису в трудовій книжці чи від того, у якому робочому кабінеті я перебуваю. Тому скажу вам так: якщо Творцеві буде вгодно, то він не забиратиме своїх слів від мене.

Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...