Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 17, 2019

КрИмлівський ендшпіль

Автор:

|

Квітень 03, 2014

|

Рубрика:

КрИмлівський ендшпіль

Коли 27 лютого, усього лиш через тиждень після кривавих подій на Майдані, кримською землею забігали «зелені чоловічки», стало зрозуміло: «запеклий брат» готував операцію ретельно й завчасу. Ударив тоді, коли новій владі не було на кого та на що покластися, оскільки армію розклав і знищив зсередини прокремлівський режим Януковича. Що вона могла протиставити вишколеній і до зубів озброєній орді, опертій, до того ж, на кримінальну «п’яту колону» й злагоджений брязкіт воєнізованої пропагандистської машини? Між збройним опором і дипломатією новий уряд обрав другий шлях, сподіваючись на вплив, щонайменше, двох логічних чинників: 1) Будапештського протоколу, серед гарантів якого — США, Велика Британія та новоспечений аґресор; 2) Хартії ООН щодо захисту суверенітету й територіальної цілісності. Проте логіка та міжнародне право — не аргументи, коли мова йде про Росію. Нахабство, цинізм і брехня завжди були візитною карткою політики Кремля, і цього разу вималювалися в концентрованій формі новітньої аґресії. Однак не все в тій спланованій операції пішло рівненько.

Перегини в похибках
Концепція «референдумного аншлюсу» готувалася не лише для Криму. Драматичні, а подекуди й трагічні, події в східних і південних реґіонах України, які були тільки тлом для окупації півострова, однозначно вказували на масштаб і мету задуму. Заслані «туристи-козачки» з російським триколором і неадекватною аґресивністю, спираючись на підтримку проросійськи налаштованих мешканців Луганщини, Донеччини, Дніпропетровщини, Харківщини, Херсонщини, Одещини та Запоріжжя, отримали завдання створити атмосферу хаосу й терору, захопити місцеві органи влади та проголосити там верховенство влади Російської Федерації (РФ). Зі свого боку, російська Дума була готова миттєво визнати новоспечених самопроголошених «губернаторів» і негайно надати силову допомогу «стаждущім за вєру і атєчєство».
Проте Кремль укотре наступив на ті самі граблі. Розрахунок на спорідненість психо-ментального типу українця з росіянином був хибним у корені. Це довів Майдан, а також усі події, пов’язані з ним, починаючи з ночі на 30 листопада 2013-го. На терор і демонстрацію сили режиму Януковича народ відповів не втечею й протестами в соцмережах, як це трапилося з Болотною в Москві, а масовою непокорою на всій території України.
Зіграти на мовно-етнічному чинникові теж не вдалося: спільна проблема (корупція, розкрадання бюджету, «сімейна» монополія на владу та бізнес, неадекватна зовнішня й внутрішня політика режиму тощо) знівелювала будь-які соціальні, мовні, ментальні, реґіональні й конфесійні відмінності. Доказів цього можна навести безліч, та чи не найвагомішим (і найстрашнішим у своїй реальності) є мартиролог «Небесної сотні», шереги якої заповнили сини й доньки всіх реґіонів України.
Понад те, окупація Криму та спроби локальних переворотів здійняли хвилю спротиву в традиційно промосковських реґіонах, які перед обличчям зовнішньої загрози почали усвідомлювати власну національну ідентичність. Замість всенародного «одобрямсу» путінських «туристів» зустріли опір і ізоляція, а переважно платна ейфорія маргінальних «русскіх міров» швидко спала до мінімуму. Звісно, неостанню роль у цьому зіграло призначення на ключові посади відомих у цих реґіонах можновладців, які з метою стабілізації ситуації застосували всі наявні в них засоби, а також точкові операції СБУ зі затримання агентів впливу Москви. Проте головним чинником консолідації громадян стала неприхована зухвала аґресія «братньої держави».
Невдача спіткала московських стратегів і в розрахунку на підтримку української філії Московського патріархату. Після трагічного «Вогнехреща» офіційні особи УПЦ МП засудили жорстокість режиму, а лютневий розстріл і введення російських спецназівців на Кримський півострів змусив донедавна слухняних ієрархів відверто висловити свою позицію, що стало вельми прикрою несподіванкою для очільника Російської церкви Гундяєва. Владики УПЦ МП назвали Путіна бандитом, а окремі з них не лише словом, а й власним тілом стали на захист своєї пастви.
Вагомим фактором безкарності аґресивно-наступальних дій Москви в Криму мав стати незавидний стан Збройних сил України (ЗСУ). Боєздатність і забезпечення ЗСУ було зведено до катастрофічно низького рівня, тоді як корупція та розкрадання коштів і матеріальних цінностей сягнули небачених висот. Режим робив ставку на поліційну державу як ресурсну складову путінської імперії, тож за такої концепції розвиток армії був недоцільним.
Однак, як виявилося, і тут калькуляція була помилковою. Військовики продемонстрували гідну подиву стійкість, мужність, вірність присязі та неабияку винахідливість у деморалізації супротивника. У стані колосальної психологічної напруги захисники Вітчизни не піддалися на провокації та не допустили збройного протистояння, яке би могло розв’язати аґресорові руки.
Не відбулося й масового переходу українських військовослужбовців на бік окупантів, як це, вочевидь, очікувалося. Натомість, у всіх реґіонах України масовим стало інше явище: небачений за всю історію ажіотаж біля військкоматів і добровільний запис до лав ЗСУ та новоствореної Національної гвардії. Ініціатива громадської фінансової та матеріальної допомоги Збройним силам України набула неабиякого розмаху. Це дало змогу в стислі терміни суттєво посилити боєготовність війська та його моральний дух.
На міжнародному рівні прорахунок офіційного Кремля виявився ще катастрофічнішим. Готуючи та реалізуючи аншлюс Криму, Москва зробила ставку на інертність політичної реакції ЄС і США, з огляду на їхню позбавлену реальних кроків «глибоку стурбованість» під час Майдану. Однак, знехтувавши Хартією ООН і всіма міжнародними нормами, поставивши під загрозу існування Ялтинської системи гарантій безпеки у світі, РФ таки мала б очікувати симетричних дій із боку демократичного світу. І ті не забарилися. Майже одразу Росія опинилася в міжнародній ізоляції, що боляче вдарило по країні.
Блискавична та різка реакція Сполучених Штатів, невизнання самопроголошеної «влади Криму» й так званого референдуму, санкції проти високопосадовців, обвал акцій російських компаній, диверсифікація джерел постачання російських енергоносіїв до країн ЄС, вихід на ринок розблокованої іранської нафти, відлучення Росії від «Великої вісімки», офіційне визнання Москви аґресором і готовність міжнародної спільноти надати допомогу Україні в широкому спектрі — усе це захопило Путіна зненацька. Сам він став об’єктом жорстокого глузування світових медіа, відвертої зневаги та гидування з боку лідерів світових демократій, ба навіть у таборі потенційних союзників. І протиставити цьому валу ізоляції та міжнародного тиску Кремль зумів лише відверту брехню та право вето в Раді безпеки ООН, наскрізь аґресивну лукаву пропаганду й нахабне продовження ескалації конфлікту на захоплених і потенційно планованих під окупацію територіях.

Що далі?
Зрозуміло, що операція, яка ретельно планувалася путінською хунтою впродовж кількох років, передбачає не один розв’язок. Якщо говорити про суто військовий аспект, то цілком очевидно, що йшлося про виведення з ладу Військово-морських сил України й усіх наземних частин, базованих у Криму, повномасштабну окупацію південно-східних областей України з виходом до Придністров’я з подальшою, уже відомою нам «процедурою приєднання до РФ», відсікання «Південним російським коридором» від чорноморського узбережжя та як максимум — захоплення Києва ударом із північного сходу й установлення (чи повернення) промосковського режиму в Україні.
Це, звісно, – найчорніший сценарій, який, однак, залишається можливим, з огляду на концентрацію наступальних частин російської армії вздовж українських кордонів і нарощування аґресивної риторики в політичній площині. Україна, в силу об’єктивних причин, наразі обрала шлях беззбройного опору в комплексі з мобілізацією та приведенням у бойову готовність своїх військ. Міжнародна спільнота вкотре наголошує, що не допустить подальшої аґресії й має необхідний потенціал для її припинення. Зрештою, це узгоджується з пунктом 5 Статуту Північно-Атлантичного блоку та загальній концепції безпеки країн НАТО, які опиняються у безпосередній близькості до потенційного театру воєнних дій.
Окремо слід виділити «кримськотатарський чинник» у контексті проблеми нового статусу Криму та його розгляд із точки зору одного з найпотужніших натовських сусідів України — Туреччини, де кримськотатарський етнос є найвпливовішою та наймонолітнішою спільнотою. Не слід, проте, скидати з рахунку й неодностайність членів ЄС у питанні санкцій щодо РФ, а також відчайдушні спроби Кремля розколоти табір союзників України (звернення Думи РФ до урядів Польщі, Угорщини та Румунії з пропозицією «розділити між собою» її прилеглі території). Стратегія Москви – зрозуміла: утримання за будь-яку ціну (окупація, зрив виборів, недопущення підписання угод із НАТО та ЄС) України в статусі радянсько-російського імперського посіпаки, повернення собі реноме світової наддержави й, як наслідок, довічне володарювання Путіна на московському троні.
Росія поспішає, адже довго витримати в повній ізоляції, концентрації значних військових сил і наростанні внутрішньої економічної (з ознаками політичної) кризи їй не під силу. Однозначна та потужна підтримка суверенітету й територіальної цілісності України (як із боку українського суспільства, так і міжнародної спільноти), недопущення непорушності міжнародного права — ефективна зброя демократичного світу, яка в цій ситуації має всі підстави стати «шахом і матом» для кремлівських комбінаторів. Початком кінця путінської «тюрми народів».

Андрій Кирчів

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...