Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 22, 2017

Із комуністами розібралися. Що далі?

Автор:

|

Грудень 10, 2015

|

Рубрика:

Із комуністами розібралися. Що далі?
Андрій Парубій

Андрій Парубій

Наприкінці листопада почався другий етап дії закону про декомунізацію. Верховна Рада України (ВРУ) затверджуватиме пропозиції місцевих органів самоуправління щодо нових найменувань населених пунктів, а також може самостійно перейменовувати міста та вулиці в Україні, вирішувати, які пам’ятники чи пам’ятні таблички слід знести, якщо цього не захотіла чи не змогла зробити на першому етапі, який тривав із 21 травня, місцева влада.
25 листопада ВРУ ухвалила першу постанову на виконання закону про декомунізацію: «Перейменувати село Радянське Кременецького району Тернопільської області на село Великі Млинівці». Андрій Парубій, перший віце-спікер парламенту, та Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, розповіли про підсумки першого етапу виконання закону і наголосили, що «ВРУ повною мірою скористається своїм правом за цим законом і передбаченими законом повноваженнями. «Нехай ніхто не думає, що зможе зупинити процес декомунізації України», — сказав п. Парубій.
Загалом, немає сумнівів, що виконання закону буде доведено до логічного кінця, а окремі суперечливі випадки (як-от, нові імена для Дніпропетровська, Кіровограда чи районів Харкова) будуть, зрештою, залагоджені. Рішення про знищення в Україні символів комуністичного режиму ухвалено, абсолютна більшість суспільства його підтримує.
Та різного роду помилок, виконуючи закон про декомунізацію, не уникнути. Маються на увазі і «перегини», коли «комуністичними» назвуть історичних осіб чи події, які насправді на це не заслуговують, і коли героями залишать тих, кого слід було б вичищати з мапи України. Але, повторимо, раніше чи пізніше й ці помилки виправлять.
Однак, ще мало хто усвідомлює, що сама декомунізація — лише «перша ластівка» процесу дерусифікації. Він проходитиме набагато важче та набагато довше за декомунізацію — з більшими труднощами, більшими суперечками і більшими помилками.
Комуністичний період — це лише частина, причому, історично порівняно недовга, загального періоду панування Росії в Україні. Росія активно втілювала в життя державна політику щодо топоніміки українських територій. За 300 років російська влада не тільки перейменовувала вулиці, села, міста тощо. Виникали нові об’єкти топоніміки, як отримували російські назви. Тобто, вони є історичними, а отже, за формальною логікою, не підлягають перейменуванню. «Ми вже зіткнулися з такими випадками, приміром, коли ім’я більшовика Кірова треба прибирати з назви міста, але й перша назва — Єлизаветград — неприйнятна», — зауважив п. В’ятрович.
Треба впроваджувати свою державну політику. Якщо метою російської державної політики була русифікація України, то метою української державної політики має стати українізація.
Дерусифікація, звісно, не означає повного чи автоматичного виключення будь-яких російських слідів у топоніміці України. Кожен такий випадок слід оцінювати окремо. Приміром, вулиця імені когось із визначних діячів російської культури світового рівня доречно ще виглядатиме у Харкові, Львові, Донецьку, але вже далеко не очевидна виправданість такої ж вулиці у кожному населеному пункті.
Адже це — нонсенс, що практично будь-де є ціла купа вулиць імені відомих росіян — Толстого, Пушкіна, Тургенєва, Герцена, Островського, Некрасова, Лермонтова, Маяковського, Рилєєва, Чехова, Рєпіна, Грибоєдова, Єсеніна, Лєскова, Блока, Достоєвського, Чернишевського, Добролюбова. Й у кожного з них є свої причини бути присутніми на мапі України. Один — етнічний українець, другий схвально оцінював нашого Тараса, третій бував в Україні, четвертий писав про неї, п’ятий особисто товаришував із котримось із наших діячів, шостий намалював «Запорожців», сьомий — просто світова величина. Кожен окремо — достойний, а всі разом — біда.
І це йдеться про російських діячів культури, до котрих претензій немає. А ще є ціла купа росіян. Й якщо з типами на кшталт Кірова чи Калініна розібралися законом про декомунізацію, то що робити зі Суворовим, Кутузовим і радянськими маршалами? Чи справедливо, що вулиця української столиці носить ім’я Малиновського? З одного боку — етнічний українець і талановитий полководець, а з іншого — вірно служив СРСР, найлютішому ворогу української незалежності. Іван Кожедуб — також етнічний українець і видатний льотчик, але хто б вказав на хоча б один епізод із його життя, де він свідомо щось зробив для України? А Костянтин Рокосовський? Він навіть — не етнічний українець, а поляк. А Микола Ватутін? За що йому величний пам’ятник у самісінькому центрі Києва зі словами «від українського народу»? Адже він відповідає за смерті сотень тисяч українців, котрих беззбройними свідомо кинув під німецькі кулі при форсуванні Дніпра і звільненні того ж таки Києва.
Подібні запитання виникають не тільки щодо радянських полководців. Героїв війни проти німецького нацизму закон про декомунізацію не зачіпає, однак це зовсім не означає, що й вони гідні публічної пам’яті в Україні.
Ще можна пояснити, чому ми славимо Героя України Олексія Береста, старшого лейтенанта Радянської армії, котрий встановлював Прапор перемоги над Рейхстагом. Або Олександра Маринеска, відомого радянського моряка-підводника. І Берест, і Маринеско — етнічні українці, рядові герої світової війни з гітлерівською Німеччиною. Але як ставитися до Семена Руднєва, комісара партизанського з’єднання під командуванням Сидора Ковпака, що воював проти УПА? Руднєв — найвидатніший організатор радянського партизанського руху в Україні в часи Другої світової війни, воював чесно, героїчно загинув у бою, у військових злочинах чи злочинах проти українського народу не помічений. Де його місце — тільки в історичних монографіях, чи він вартий пам’ятника, увічнення в назві вулиці, площі, села? Чим він гірший за Береста чи від Маринеска?
Дуже важко уявити, що всі ці тонкі нюанси можна чітко відобразити у тексті майбутнього закону чи низки законів про дерусифікацію. Юриспруденція тут — безсила, лише фахові історики можуть спробувати окреслити ту згадану тонку межу, яку не варто переступати. Та й усій активній частині суспільства доведеться впрягатися у цю складну роботу.

Юрій Сандул, Оксана Федоряченко, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...