Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 18, 2017

Геополітична «українізація» Турецької Республіки

Автор:

|

Травень 21, 2015

|

Рубрика:

Геополітична «українізація» Турецької Республіки

Мапа Туреччини

Одним із найближчих сусідів України є Турецька Республіка. А українці потрафляють не зважати на країну з 75-мільйонним населенням і найбільшою в Європі 400-тисячною армією — другою в НАТО після США. Це подиву гідне нехтування Туреччиною як геополітичним гравцем, безсумнівно, шкодить Україні. Але це — така традиція: до Туреччини зверхньо ставиться багато політиків у Європейському Союзі (ЄС). Згадаймо лишень багатолітнє очікування турками просування процесу входження їхньої держави до ЄС. Причиною цього є стагнація Османської імперії у ХІХ ст. і її катастрофа після поразки в Першій світовій війні.

Останнім часом спостерігаємо повільний відхід Турецької Республіки, що постала у 1920-х рр. як переосмислення цієї поразки, від світського «проєвропейського» вектору розвитку, якого їй задав засновник республіки Мустафа Кемаль. Насправді це — трагедія не лише для турецьких громадян, котрі бажають саме такого розвитку Туреччини, а й для майбутнього ЄС, ісламського світу, а також для України.
Якщо не знати історичної ролі Туреччини у становленні сучасної Європи, не бачити її ролі в ісламському світі та світі тюрків, не помічати європоцентричних і світських тенденцій Турецької Республіки, то важко зрозуміти геополітичні інтенції сучасної Туреччини.
Історично з геополітичної точки зору реальним супротивником Оттоманської імперії був Іран, а з XVIII ст. — Росія. Сунітсько-шиїтський кордон став не тільки межею релігійного розмежування в ісламі, а й жорстким кордоном Ірану. Навіть у період свого розквіту Оттоманська імперія не змогла його здолати.
Якоюсь мірою, хоча не повністю, шиїзм відчужив від Туреччини й мовно, й етнічно близький Азербайджан.
Піднесення Російської імперії на два століття перетворило Чорне море на театр військових дій. Молода Російська імперія витіснила Туреччину й із північного Причорномор’я, і з Балкан.
Менш консолідовані європейські країни на чолі з Австрією та молоді націоналізми балканських народів також спричинилися до витіснення Оттоманської імперії з Балкан. Арабські провінції анексувала Британська імперія. Тому з півдня головним геополітичним супротивником Туреччини була саме Британія, а не араби.
З іншого боку, Османську імперію головно повалив націоналізм європейських націй — грецький, болгарський, сербський, але так само й арабський. Саме тому імперія переформатувалася в республіку, яка мала би бути сформована на етнічній основі. Однак навіть Турецька Республіка з її, скажімо, курдською меншиною, яка насправді є дуже велика, не позбулася національної проблеми.
Тим не менш, у ХХ ст. модернізована Туреччина ввійшла у коло інтересів головних геополітичних гравців пост-ялтинського світу як країна, по суті, Західного світу. 1952-го вона вступила до НАТО, а 1987 року подала заявку до ЄС.
Після розвалу СРСР Туреччина наче втратила свою місію. НАТО, у якому вона відігравала значну роль, вступило у смугу стагнації: воно втратило свого головного опонента, і держави-члени стали потроху його саботувати. Почалися порожні розмови про неіснуючу європейську систему безпеки. Все це стимулювалося Росією.
Крім того, необережний і вкрай неделікатний ЄС, по суті, відмовив Туреччині у праві на членство. Найбрутальніше щодо цього висловився президент Франції Ніколя Саркозі (2007-2012): «Європа має певні межі, і далеко не всі країни можуть стати її повноправними членами, це стосується і Туреччини, якій немає місця в Євросоюзі; безмежне розширення ЄС може призвести до руйнування європейського політичного союзу».
Наслідок — частка громадян Туреччини, які обстоюють вступ до ЄС, скоротилася з 75 до 20 %. Звісно, є кілька тверезомислячих політиків, як-от Карл Більдт, колишній міністр закордонних справ Швеції, котрий вважає, що вступ Туреччини «дасть ЄС вирішальну роль для стабілізації у східній частині Середземномор’я та Чорного моря, що, безсумнівно, задовольняє стратегічні інтереси Європи».
Велика Британія — одна з країн, яка теж підтримує входження Туреччини в ЄС. Вустами королеви Єлизавети II було сказано: «Туреччина відіграє роль мосту між Заходом і Сходом у критичний для ЄС і всього світу час». Однак проти цього жорстко виступає європейський дует Німеччини та Франції.
Це, а також чимало внутрішніх чинників вибило козирі з рук проєвропейськи та світськи налаштованих послідовників Мустафи Кемаля. Водночас, це збіглося з піднесенням радикального ісламу. І хоча сунізм у його турецькій формі завжди відзначався поміркованістю, все-таки це не могло не вплинути на загальні настрої турецького суспільства. Туреччина почала відвертатися від Європи та Заходу.
Після того як ЄС не виправдав сподівань турецької еліти, а НАТО на певний час втратило свою актуальність, Туреччина почала повільно дрейфувати вбік від євроатлантичного співтовариства. Цим не міг не скористатися Путін. Саме в 2000-х рр. він розпочав свою реконкісту проти Заходу.
На той час базовою державою, на яку він ставив, звісно, була Україна Леоніда Кучми. Вона мала стати основним ривком до відтворення Російської Федерації (РФ) у рамках старого СРСР. Інструментами реінтеграції України стали економічні, політичні та спеціальні заходи Росії.
Економічним інструментом було прив’язування української політичної еліти до «дешевих» енергоносіїв із РФ. Ці «дешеві» енергоносії давали змогу здійснювати перепродаж «дешевого» російського газу за кордон вже за іншими цінами. Саме тому газовий бізнес й називали «президентським». До того ж «дешевий» газ йшов на хімічні та металургійні підприємства українських олігархів, котрі вивозили «дешеву» сталь і продукцію хімічних підприємств, аби продати їх за кордоном уже за світовими цінами. Різниця, звісно, осідала в офшорах.
Тепер уже Росія розуміє, що Україна як партнер у справі транспортування енергоносіїв до ЄС стає щораз самостійнішою, а це для російського імперського проекту є проблемою. Налагоджений механізм системного корумпування української провідної верстви почав давати збій.
Політичним інструментом стало втягування України у різноманітні євразійські політичні проекти. Вони теж із Україною почали давати збій. Крім того, застосовувалася тактика блокування інтеграції України з ЄС та НАТО.
Спеціальні заходи дискредитували українських політичних лідерів — як-от Кучму чи Януковича, і тим прив’язували їх до російської колісниці. Українські можновладці мали бути перемазані кров’ю. Проте нинішні політичні лідери України взяли до уваги цей сумний досвід своїх попередників і пробують ухилитися від спецоперацій російських спецслужб.
Й останнє: країні створюють проблему — Придністров’я, Крим чи Донбас. І тим її впокорюють, при цьому допомагаючи спільно «вирішити» цю проблему: Мінськ-1, Мінськ-2 тощо.
Але Україна хоч і повільно, однак неухильно віддаляється від неоімперського проекту Росії. В Україні — війна. ЄС заблокував побудову через Чорне море газогону «Південний потік». А він ще й дорогий — 40 млрд USD, яких РФ не має.
А тому виходячи з нагальної потреби все-таки організувати безперебійний експорт енергоносіїв до ЄС Росія зробила ставку на Туреччину. І почала застосовувати ті самі інструменти. Цілеспрямовано «присадила» турків на «дешевий» російський газ, за який потрібно буде платити політичними послугами чи поступками. Проголосила побудову нового газогону «Турецький потік». Запускає чи вже запустила в Туреччині таку ж корупційну машину, як в Україні чи Німеччині.
І не знаю, наскільки турецькі високопосадовці є опірними до таких спокусливих пропозицій. А якщо й знайдеться який непоступливий, тоді запуститься машина дискредитації — раптом у його шафі виявиться не один скелет, про який він і не здогадувався?
І про «проблеми»: у випадку з Туреччиною такою проблемою стала Сирія й «Ісламська держава Іраку та Леванту». Організовуючи безлади у Сирії, РФ отримала ще один інструмент упокорення Туреччини.
Нічого нового Росія не вигадує. Все йде за «українським сценарієм».
Підсумовуючи, маємо констатувати: Турецька Республіка, виходячи зі засад її засновників, уже 90 років входить до кола європоцентричних державних проектів. Однак непродумана і безвідповідальна політика частини лідерів ЄС щодо Туреччини не лише «відштовхує» її від участі у широкому європейському проекті, але й сприяє її геополітичній переорієнтації. Це може призвести до катастрофи найбільшого знакового і найстаршого світського проекту в ісламській країні.
Чи ці тенденції аж такі невідворотні? Ні. В Туреччині наразі є доволі потужні прозахідні суспільні та політичні орієнтації й сили. Однак настільки нехтувати Туреччиною, як це робить ЄС, а також Україна, — просто безвідповідально.

Тарас Возняк, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...