Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Aug. 18, 2018

Дивлюся на Верховну Раду, а бачу радянську владу

Автор:

|

Липень 21, 2016

|

Рубрика:

Дивлюся на Верховну Раду, а бачу радянську владу

ВРУ

Маємо аж забагато зовсім свіжих інформаційних приводів, аби поміркувати про долю сучасного українського парламентаризму. Тут і тягуче завершення чергової сесії, що нарешті сталося 15 липня, й обіцянка скликання позачергової, і дрон, що кружляв минулого тижня під куполом (ледь не написала «цирку»), і недільні проміжні вибори… А ще у понеділок, 18 липня, дав брифінг спікер Андрій Парубій, голова Верховної ради України (ВРУ). Як завжди, сказав багато, а ще більше — малозрозумілого. Тож кілька тез на задану тему.

У тенетах минулого
Чи добрий в Україні парламент? Ні! ВРУ насправді не є парламентом у буквальному розумінні. Просто ми так кажемо, бо речі мають якось називатися. І назвати причину такого стану речей зовсім не складно. У той час, коли рішуче валять пам’ятники та перейменовують великі міста, декомунізація чомусь обходить стороною законодавчу гілку влади. Хоча та продовжує рости з радянського стовбура!
Перш за все — ще сталінська термінологія. У радянській Білорусі, як і повсюдно в СРСР, також була Верховна Рада. Тепер у них Національні збори. Одна з двох палат називається Радою республіки. Нам, козацьким нащадкам, дуже дороге слово «Рада». Але нащо там того верховного?
Структура теперішнього парламенту закладена ще в радянські часи. Однією з вимог горбачовської перебудови було реформування системи влади. Тоді й виник термін «народний депутат», який зараз є безглуздим рудиментом компартійщини. Далекого 1990 року затвердили й чисельність — 450 обранців. І вперше вони зібралися ще як депутати Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки 12-го скликання. Воно якийсь час називалося паралельно першим демократичним. А згодом оте «демократичне» надійно забули.
Так виникає ще одне запитання. Чому так багато? Колись небіжка КПРС створила муляж народовладдя. До рад неодмінно входили високопоставлені чиновники. І щоб воно не муляло очі, створювали «масовку». Туди включали людей від верстата та плуга, з інтелігентськими вкрапленнями від кульмана і фортепіано. Разюча різниця з країнами розвиненої демократії, які мають професійні парламенти.
Закон «Про вибори народних депутатів України», за яким обирався (і продовжує дообиратися на проміжних виборах) теперішня Рада, також із минулого. Під ним стоїть підпис «Президент України В. Янукович». Восени 2011-го, за рік до чергових виборів, «реґіонали» гарячково змінювали правила гри. Щоб відсікти дрібніші партії і за їхній рахунок наростити чисельність своєї фракції, підняли прохідний бар’єр з трьох до п’яти відсотків. Аби розпорошити сили потужних недругів, заборонили участь виборчих блоків. І нарешті, щоб присадити комуністів, із якими боролися на одному електоральному полі, постановили половину депутатського корпусу обирати за чинною в радянські часи мажоритарною системою. Як наслідок, партія Петра Симоненка програла в усіх без винятку одномандатних округах. Там усе вирішував адміністративний і фінансовий ресурс. Скажіть, чому в європейських країнах із високим рівнем демократії надають перевагу пропорційній системі?
Кілька ложок радянщини отримали ми й на минулих виборах, що проходили під прапором переможної Революції гідності. Знаю, що можу нарватися тут на нерозуміння і навіть безпідставні звинувачення, але керуючись любов’ю до Вітчизни таки скажу, що думаю. Бажаючи підвищити свої шанси, лідери провідних партій дещо відкрили двері у свої списки людям, котрі перебували тоді на вершині популярності. Це дуже нагадувало оте старе «від верстата і плуга». Героїв треба шанувати і гідно винагороджувати. Але звання депутата — не орден, а законотворча праця. Врешті, у парламенті за галасом досвідчених демагогів їх майже не чути. Зате там, на передовій боротьби за волю України стало менше тих, хто вміє міцно бити російських окупантів. Кому це вигідно?

Лукавство і міфи
Почну з того, що нема закону, який не вдасться обійти в сучасній Україні. Реґіонали колись заборонили блоки політичних партій. І що? Партії почали міняти назви, вписуючи у них слово «блок». Формально закон не порушено, блоку як такого нема, але люди таких тонкощів не помічають і ведуться!
А тепер — цитата. «Я не бачу ніяких підстав для дочасних виборів. Більше того, вважаю, що дестабілізація в нашій країні через проведення дочасних виборів має не український сценарій, а сценарій зовнішній», — сказав п. Парубій на вже згаданому брифінгу. Ось вам перший міф. Цей склад парламенту обирався у набагато складнішій ситуації. Тоді ми летіли вниз. Зараз падіння зупинено. Хто хоче нових виборів? У першу чергу «Батьківщина», Радикальна партія й Опозиційний блок. Вони вірять в соціологію. Проміжні вибори — вже не соціологія, а реальна дійсність. І в ній, як ми переконалися, погано почувається Блок Петра Порошенка. А спікер взагалі опинився у безнадійній ситуації. Бо належить до яценюківського «Народного фронту» чий рейтинґ уже ніщо не підніме.
Звідси ростуть ноги ще однієї вигадки. Лідери коаліції лякають народ: «Не можна допустити позачергових виборів, бо тоді Опозиційний блок візьме реванш». По-перше, якщо ви такі слабенькі, панове, то навіщо ви нам здалися? А по-друге, не Опоблоку вони бояться. Той уже зайняв нішу, в якій сиділи при реґіоналах комуністи, і справно підтримує своїми голосами наміри пропрезидентської партії.
Насправді лякає інше — нові політичні проекти, здатні при загальному розчаруванні зібрати чималий врожай на колишньому електоральному полі Партії реґіонів і КПУ. А це — мільйони голосів! Багато про що свідчать минулорічні вибори до міської ради Маріуполя, куди пройшли партії «Сила людей» і «Наш край». І опоблоківцям не варто надто тішити себе соціологією. У ній дуже велике значення має формулювання запитань.
Скільки працюю в журналістиці, стільки й чую про відкриті списки. При цьому не перестаю повторювати: «Люди, не дайте себе обдурити!» Під час виборів на кожній дільниці вивішують партійні списки. Це — норма закону. То чим вони закриті? Тут спостерігаємо маніпулювання термінами. У багатьох державах успішно діє схема, за якої виборець обирає кандидата зі запропонованого партією списку. Таким чином формується рейтинґ. У парламент потрапляють ті, хто отримали найбільше довіри. Але тоді є ймовірність, що лідер партії і його найближче оточення опиняться за бортом. Вони на це ніяк не можуть наважитися, тому повторюють міф про «відкриті списки».
І нарешті баєчка, яку культивують, аби зберегти мажоритарну складову: «Народний депутат — слуга народу та захисник інтересів свого округу». Цей міф — також родом із СРСР. Тоді сесії тривали кілька днів. Людей треба було відпускати до верстатів і плугів. Але вони туди не поспішали, а бігали Києвом, оббиваючи пороги міністерств. Вибивали для своїх районів трактори, асфальт, нові парти в школи… В сучасній Україні хтось бачив таке? Якщо навіть трапиться поодинокий випадок, то дайте людині посаду голови обласної державної адміністрації! Це — справжній господарник, хай займається тим, що йому вдається найкраще.

Що робити?
І де exit? Щоб мати професійний парламент, його потрібно обирати за нормальними законами. Але їх приймати не поспішають ті, кому і так добре. Бо інакше їм буде погано. Тому ще раз процитую Андрія Парубія. На понеділковому брифінгу він сказав: «Ми ще не прийшли на кінцевий варіант, який міг би бути запропонований ВРУ. Є прихильники залишити мажоритарну складову, є прихильники закритих списків, є багато прихильників відкритих списків. Але, на жаль, робоча група не знайшла консенсусу по жодному проекту».
За такої розбіжності думок годі сподіватися швидкого і, головне, оптимального рішення. Хоча дотеперішня практика діяльності, а ще більше — бездіяльності, ВРУ чітко показала, де вихід із теперішнього безладу.
Перше — скоротити чисельність, щоб було не більше 200 депутатів. Одразу підвищиться якість інтелектуальної складової. Стане просторіше у залі. Відтак можна виділити кожному окремий столик на віддалі метра-півтора один від одного. Всі будуть як на долоні. От вам і кінець перешіптувань, бавлень смартфонами і «кнопкодавства».
Друге — категорично скасувати вибори в округах, а пропорційні проводити за реґіональними списками з правом виборців голосувати за окремих кандидатів від партії чи блоку. Тобто, і блоки партій треба повернути у виборчий процес.
Третє — прохідний бар’єр знизити, встановивши не вище 3 % для партій і 4 % для блоків. Це гарантує приплив нових сил.
Четверте — парламентські вибори проводити у два тури. Перший визначає прохідні партії та блоки, другий уточнює чисельність депутатів від них. Бо в теперішніх умовах втрачаються голоси виборців, віддані за списки, що не здолали прохідного бар’єру. Вільні ж мандати механічно ділять між переможцями, пропорційно до набраних відсотків. Це — не демократично. Бо якщо я у першому турі проголосувала за непрохідну партію, тоді в другому можу підтримати ту, яка мені найближча за політичними переконаннями.
П’яте — поставити перепону включенню в списки популярних осіб, на авторитеті яких партія здобуває додаткові голоси. Колись Олег Блохін був народним депутатом і від «Громади», створеної сумнозвісним Павлом Лазаренком, і від КПУ Петра Симоненка. Зрозуміло, закон не повинен позбавляти права балотуватися людину тільки тому, що вона — учасниця конкурсу «Євробачення» або чемпіон світу з боксу. Все можна вирішити дуже просто. Записати норму, щоб до списків включали лише тих, хто має досвід депутатської роботи впродовж п’яти років. І коли «зірка» захоче спробувати себе в політиці, то хай розпочне з обласної ради. Якщо талант справді є, то там він неодмінно прокинеться.
І шосте, принципове. Щоб ми більше не бачили жодних повернень до радянських норм!

Мирослава Колядинська

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...