Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Apr. 27, 2017

Чи діждуться українці свого Вашинґтона?

Автор:

|

Грудень 11, 2014

|

Рубрика:

Чи діждуться українці свого Вашинґтона?

Варяги в уряді

Кількість розмов навколо появи міністрів-іноземців в українському уряді дещо дивує. І річ не так у дискусії про доцільність чи недоцільність призначень, як у самому факті бурхливої реакції на тривіальну подію. Тривіальну для України зокрема і для пострадянської, постколоніальної держави загалом. Зрозуміла істерика кремлівських рупорів, що отримали формальний привід волати про істинну мету Майдану, «кукловодов Госдєпа» та всесвітню змову проти «велікой и нєдєлімой».

Там — своя реальність. Там Київ викреслили з історії Русі, запровадивши якусь міфічну «Дрєвнюю Русь», а зараз запроваджують ще й «Русь Донєцкую». Там у Путіна є претензія до Мономаха (котрий у Московії хіба що данину збирав) через престолонаслідування, яке «ослабило російську державу», а претензія на Крим обґрунтована хрещенням Київського князя Володимира в грецькому Херсонесі. Але для українців шлях «із варяг у греки» — означення не лише географічне.

Трохи історії
«Варязька теорія» походження Руської держави стала особливо незручною в СРСР через невідповідність постулатам «титульної нації». Крім того, її елітарність (а нормани, по-суті, сформували військову аристократію) заперечувала залучення всюдисущих трудових мас у життєдіяльність державницького організму. Але вплив прийшлих воїнів на суспільно-політичне життя важко відкинути. І не є важливо насправді, яким чином варяги прийшли у слов’янські землі: запросили їх, як пише «Повість минулих літ», «княжити і володіти» самі автохтони («за нєімєнієм» своїх достойних кандидатів) чи був це звичайний і звичний для войовничих норманів розбійницький набіг із пошуком більш придатних для життя територій — такий собі давній Drang nach osten (що також виглядає дуже вірогідно).
Іноземні конунги склали не лише владну верхівку, а й оточили себе сподвижниками у вигляді військової дружини — ударного ядра армії. В подальшому різні руські князі користувалися найманими військами в міжусобицях. Але першої поразки загонам норманів було завдано слов’янами аж у Листвинській битві 1024 року: чернігівській князь Мстислав, основу армії якого складали сіверяни, переміг київського Ярослава Мудрого з його запрошеними варягами.
Раніше впродовж близько 200 років такого не траплялося. Соромитися цього не варто. На той момент нормани, яких раніше охрестили «Божим бичем» (через їхню непереможність і набіги на християнські святині), сформували головну військову потугу Європи. Одна з областей на півночі Франції (Нормандія) досі носить назву своїх завойовників. Врешті-решт, варягам підкорилася і Британія — її трон 1066-го зайняв Вільгельм I Завойовник. Вплив варягів був помітним і в державотворчих процесах в Італії та Німеччині. З ними пов’язаний розквіт та централізація європейських держав.
Протягом усієї своєї історії ми, нація демократична, принаймні, за своєю природою, сприймали іноземців як даність. Не лише іноземців при владі, а й в інших важливих сферах. Зокрема, в армії. Той, чиї знання про визвольні змагання українського народу обмежуються короткою історією УПА, буде здивований кількістю іноземців, що воювали на боці УНР і ЗУНР у першій чверті XX ст. Полковник армії Української народної республіки і командир з’єднання «Чорних запорожців», на чиїх знаменах майоріло таке популярне тепер «Україна або смерть», Петро Дяченко у спогадах виводить фігуру свого заступника Броже Карліса Яніса — латиша, котрий і «українську мову знав погано». Німецькою ж прекрасно володів син німецького колоніста Антон Кравс, генерал Української галицької армії. В історичному романі Василя Шкляра «Маруся» нею він оперує в особистих перемовинах про зайняття Києва з командиром авангардної дивізії денікінських військ бароном Максиміліаном Штакельбергом. Шкода, не знав тоді генерал Кравс, що слово «русского офіцера» чогось вартує лише в російському ж кіно, а то би «не отдалі Москви», себто, Києва.
Величезну повагу серед бійців та офіцерів УНР завоював генерал-артилерист Олексій Алмазов. Ну а найвідомішою є постать Василя Вишиваного, насправді — Вільгельма Франца фон Габсбурга, австрійського ерцгерцога та полковника Леґіону українських січових стрільців. І це — лише одиничні приклади.

Міністри-чужинці
Чи можемо закинути цим іноземцям якусь формальну невідповідність «українській справі», коли в той час багато наших етнічних співвітчизників, обдурених радянською пропагандою, щиро вболівало за долю трудящих УРСР та підтримували зайд? Дяченко іронічно згадує, що навіть узяті в полон етнічні українці, котрим дозволили перейти на бік УНР після розгрому їхніх червоних підрозділів, попервах, ідучи в атаку, кричали «Ура!» та «Дайош Варшаву!» і лише згодом прийняли звичне «Слава!»
Принцип «свій до свого по своє», а ширше й взагалі «економічний націоналізм», в українців (на відміну від, наприклад, євреїв) ніколи не діяв, бо якщо з військових чи соціально-економічних причин не було своїх, то особливого вибору не залишалося, а якщо свої були гіршими, то перевагу віддавали чужим — вони були кращими.
Ось чи не найвагоміший аргумент проти кремлівської пропаганди: серед такого народу фашизму місця немає. Він є демократичний у своїх підвалинах, а іноземців сприймали цілком нормально, якщо ті не вдавалися до відвертої експлуатації корінного населення чи нав’язування йому власних релігійних догм. Тому всі єврейські чи польські погроми, які, безперечно, були в українській історії, мали під собою не ментальне, а суто економічне та релігійне підґрунтя.
В першому складі уряду УНР — Раді народних міністрів — були такі специфічні посади, як «міністр єврейських справ», «міністр польських справ». Але іноземний леґіон не обмежувався прізвищами Зільберфарба та Міцкевича. Єврейська кров текла в жилах заступника міністра внутрішніх справ Леоніда Абрамовича, німецько-єврейська — міністра війська і праці Миколи Порша.
Мали іноземців і подальші склади Ради. Не відмовлявся від іноетнічних елементів і гетьман Скоропадський. Міністр праці Української держави (УД) Юлій Вагнер — за походженням німець. Росіянин Сергій Гербель навіть змінив портфель міністра продовольства на посаду прем’єр-міністра («Отаман Ради Міністрів УД»). Росіянин і земляк Гербеля контр-адмірал Микола Максимов був заступником міністра морських справ.
Можна довго сперечатися щодо ролі та значення цих постатей в українській історії. Насправді вони — різні. На період діяльності Порша, наприклад, припадають найболючіші військові поразки та, як наслідок, втрата УНР половини своєї території. Хтось реально розбудовував український флот і був справді відданим українській справі, як Максимов, а хтось, саботувавши роботу українського підрозділу, на аналогічних посадах працював пізніше у денікінців, як-от Гербель. У когось не було часу і можливостей щось змінити, в іншого — бажання це робити.
Але залишмо суперечки історикам. Приймімо наявність іноземців при владі як даність. Не варто зараз уподібнюватися до росіян і робити вигляд, що серед політичних керівників були лише представники титульної нації (дивно як для людей, які створили культ осетина Сталіна, що в боротьбі за владу здолав єврея Троцького). Що не було варягів, німкені Катерини, що не існувало в часи молодої Країни Рад ударних загонів Червоної армії, сформованих з китайців за принципом work for food. Були.

Новітні часи
Троє міністрів, що прийшли в уряд, не є першими іноземцями в Кабміні навіть за останні роки. Призначенці з Москви за президентства Януковича міцно окупували весь силовий блок включно зі спецслужбами. Уродженець Краснодарського краю 12-й міністр оборони Павло Лєбєдєв, як і його попередник Дмитро Саламатін, успішно розвалював те, що зараз заново вчиться воювати на Донбасі. Відвертою креатурою Путіна був і міністр освіти Табачник, котрий відповідав за пропагандистську роботу з молодим поколінням. Та й Азаров з українцями тільки й мав спільного, що любов до городини, зокрема капусти (і в прямому, і в переносному значенні — пам’ятаєте його монологи про цей продукт у раціоні пересічного громадянина?) Хоча навіть у період СРСР освітній портфель зазвичай діставався українцю, прихильному до власної культури, — згадаймо хоча б активного поборника українізації Миколу Скрипника.
Тому все це справді було дуже схоже на відверту здачу національних інтересів і покрокове повернення під крило «старшого брата». Просто за Януковича залучення росіян і швидке надання їм українського громадянства відбувалося без розголосу, по-тихому — за зачиненими дверима. Та і прізвища російські звучали для нас звично: через століття русифікації та співіснування в межах однієї держави їх носило немало українців.
Якщо крім своєї громадянської позиції іноземці в уряді Януковича викликали недовіру через залучення у старі корупційно-бюрократичні схеми, то щодо нових парадоксально найчастіше виникають діаметрально протилежні побоювання. Message приблизно такий: вони не знають, як у нас все працює, які важелі використовувати, багато часу в міністрів піде на те, щоби просто зрозуміти принципи роботи.

Кризові менеджери
Звісно, будь-яка нова робота на новій посаді передбачає певний «інкубаційний період». Усе інше в озвученому страху — надумане. Те, що вони не знають про особливості будови нашої повільної бюрократичної машини — тільки «плюс», бо вимагатимуть від підлеглих швидких і позитивних результатів. Врешті-решт, п. Квіташвілі, Яресько та Абромавічус — не такі неофіти, якими їх чомусь уявляють. Литовець мешкає в Києві з 2008-го, одружений із українкою. Американка — донька українських еміґрантів, приїхала зі США 1992-го, одразу після розпаду СРСР; вона була активним учасником Помаранчевої революції і загалом різних громадських рухів, вільно володіє державною мовою, її діти народилися вже в Україні. За плечима обох — успішні кар’єри в великих приватних компаніях банківсько-інвестиційного сектору, а також підприємницька діяльність, що й привели Айвараса на посаду міністра економічного розвитку і торгівлі, а Наталію — міністра фінансів. Іншими словами, вони знають, куди потрапили і з чим доведеться мати справу, бо вже довго живуть і працюють в Україні. Українські реалії не стануть для них несподіванкою, це — не реальні «Майкли Щури».
Олександр Квіташвілі запроваджував медичні реформи в Грузії — такій же пострадянській країні з аналогічними галузевими проблемами та недоліками. Відмінність полягає лише в тому, що зараз йому доведеться повторити власні успіхи у значно більшому масштабі на тлі війни й економічної нестабільності. Він — єдиний із тріо, хто вже має досвід роботи на аналогічній посаді. На батьківщині п. Квіташвілі передав лікарні бізнесу. Нові власники провели модернізацію та закупівлю нового обладнання. Формально безкоштовна медицина зникла, але реальна вартість послуг знизилася через конкуренцію між закладами. При цьому не забули й про соціально не захищені верстви: їх обслуговують або взагалі безкоштовно, або за істотно нижчими цінами. Запрацювало страхування (яким користується понад половину населення), ліквідували надлишкові неефективні контролюючі органи, процедура реєстрація ліків була максимально спрощена, сільська місцевість отримала лікарів загального профілю. Зараз у Грузії про колишнього міністра відгукуються добре, бо медична галузь там переродилася.
Загалом, не виглядає на те, наче нові українські міністри прийшли в уряд задля власного збагачення. З цим у них проблем не було. Урядовці отримали шанс увійти в історію як кризові менеджери найвищого рівня. Бо якщо їм вдасться досягти успіхів в умовах нинішньої України, інші виклики здаватимуться приємною прогулянкою. Україна уже має свій Дикий Схід, на противагу хотілося б ще й свого Вашинґтона «з його новим і праведним законом». Чи діждемось — питання складне. Потрібно вірити. Принаймні, Шевченко писав, що «діждемось таки колись». А кому ж вірити, як не йому?

Тетяна Лихограй

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...