Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Jul. 22, 2018

Маріонеткові «республіки»: чотири вагони порожняка на Донбас

Автор:

|

Вересень 22, 2016

|

Рубрика:

Маріонеткові «республіки»: чотири вагони порожняка на Донбас

Донбас

Їде поїзд, їде поїзд, а в поїзді — люди,
І не знають, що той поїзд їде у нікуди.
Пісню з винесеними в епіграф словами написав до президентських виборів 2010 року Леонтій Бебешко, заслужений артист України. Шкода, що її не чули міністри закордонних справ Німеччини та Франції, котрі минулого тижня разом відвідали Україну. Можливо, вслухавшись у зміст, вони почали б нарешті розуміти нашу найболючішу проблему.

Паровоз і дим із труби
Він особливий, іменний. Називається «Донбас». І труба у нього зовсім не труба. А великий рупор, із якого валять клуби пропагандистського диму, що осідає сажею чорного піару. Збоку пихкає пара. Це також пропаганда. Тільки біла. Але що візьмеш із пари? Вона навіть кіптяви не залишає.
Сам Донбас також називають своєрідним. Хоч ніхто не скаже, звідки рід його походить. Нема тут національного гумусу середньовіччя, як на Брацлавщині чи Полтавщині. Й не лише українського. Іншого теж. Ця територія залишилася б голим степом, якби не знайшли багатств у надрах. Щоб їх добути, потрібні були мільйони рук. От і сформувалася спільнота, зігнана і зібрана звідусіль. Аналогом тут може бути колонізація Америки та поява в її процесі креолів. Нічого подібного у решті Європи немає. Тому тамтешні політики об’єктивно не можуть збагнути мотивації донбаського люду. Зате Москва знає все. І пустила дим пропаганди: «Київська влада утискає національні меншини». Це для європейців із їхньою показовою вірністю загальнолюдським цінностям зрозуміле. Вони і заковтнули наживку.
Так від початку світова політика щодо російсько-українського конфлікту отримала неправильний орієнтир. Тому й чулися повсюдно заяви на кшталт: «Ми засуджуємо застосування воєнної сили на чужій території, але Україна має поважати права національних менших». Хоча насправді йшлося ні про що інше, як лише про російську мову. І Москва мала доказ — скасований парламентом України закон про засади мовної політики. Абсолютно безглуздий, який нікому нічого не давав і не відбирав. Переконана, що прийняли його колись із далекоглядною думкою у потрібний момент показово жбурнути в смітник і цим дати привід до реґіональних бунтів. Тексту ніхто не читав — ні в Європі, ні на Донбасі. Але факт чи його подобу отримали.
Між тим населення, що згромадилося довкола шахтарських териконів у Луганській і Донецькій областях чисельно перевищує не одну європейську країну. Наприклад, Данію. І народ тут такий, що не дуже його й утиснеш. Вони будуть розмовляти так, як хочуть. Не тому, що люблять Росію. З усього російського тут залишився лише принцип «а нам пофіг». Спрацювало інше. Важка й пов’язана з постійною небезпекою праця сформувала особливу ментальність. За ризик людям платили. Хто більше мав при тотальній радянській рівності, той більше тратив. І починав гоноруватися. Виник такий собі реґіональний націоналізм, об’єднаний довкола гасла «Донбас годує всю Україну!» Воно абсолютно не відповідало дійсності, але спробуйте переконати в цьому гордого своєю значущістю шахтаря!
Парадоксально, але саме ця зденаціоналізована маса завдала найболючіших ударів по комуністичному режиму. Мабуть, злякався той не мітинґів. На них сходилося по 20-30 тис. люду. Шахтарські страйки нараховували до 1,5 млн учасників. На Донбасі перший відбувся ще 1989 року. А незабаром звідси лунали вимоги конституційного закріплення Декларації про державний суверенітет України. Уявляєте, тут за це тоді боролися! І не тільки тут — йшли навіть пішою ходою на Київ!
Україна для них — своя держава. Тому й вимагали рахуватися зі своїм внеском у її становлення. І неправда, що тут боготворили Януковича та його банду. Навпаки ображалися, коли їм це ставили у вину. Але чому ту владу змели, не порадившись із ними? А ще після цього до влади прийшли переважно вихідці з реґіонів, що на захід від Дніпра. Невже на Сході порядних і розумних зовсім немає? І Москва уміло натиснула на гонор тих, хто роками гордовито промовляв: «Донбас порожняк не гоне!»
Тепер вони, колись гонорові та рішучі, опинилися під окупацією Росії, пропаганда якої виявилася великим «пшиком». І прозрілі разом із усіма українцями виглядають потяг миру. Але у ньому наразі лише чотири вагони. І ті — порожні.

Вагон 1-й, міжнародний
Минулого тижня у ньому трішки посиділи поважні пасажири — француз Жан-Марк Еро та німець Франк-Вальтер Штайнмаєр. Як очільники зовнішньополітичних відомств своїх держав, вони навіть побували у двох визволених від терористів містах. Тут традиційно усміхнені обличчя дипломатів різко спохмурніли. Такими громадськість їх ще не бачила. Але чи змінили вони свої плани, торкнувшись реальної дійсності? Ні, вони далі чекають від України більшої схильності до компромісу. З ким? Та з аґресором!
Говорячи по виконання Мінських угод, німецький міністр сказав, що втілювали їх слід розумно та паралельно. Тобто, безпековий і політичний пакети водночас. Але ж це тоді вже не можна називати Мінськими угодами! Бо там прописаний чіткий алгоритм, де одна дія випливає з іншої й на цьому базуються хиткі гарантії. Воно ж як в електриці, де послідовне та паралельне під’єднання є абсолютно різними процесами. Але Європі, як бачимо, все це паралельно. Їм потрібен хоч поганенький мир до початку своїх виборчих кампаній.
Люди, прокиньтеся! Майже сто років тому українці також чекали, що Захід їм допоможе. Намарне. То чому він має робити це зараз? Німецькі політологи зараз твердять, що Анґела Меркель має серйозні проблеми. А основним претендентом на посаду канцлера називають Франка-Вальтера Штайнмаєра. Й якщо потрібно постати перед електоратом в образі миротворця, то чи так важливо у плані політичних технологій наскільки той поганенький мир поганий для України?
Ні, пани європейці проїхалися трішки та й зіскочили з нашого потяга. Щоб не проґавити свій.

Вагон 2-й, жорсткий
Щоб їх, ситих і самовпевнених привести до тями, потрібно вчудити щось особливе. Такий варіант був на самих початках. Інтелектуали відрізняються від решти тим, що виходять не з актуальних завдань сьогодення, а вміють розгледіти перспективу. Тим паче, що був уже приклад придністровського «замороженого» конфлікту. Так виникла креативна ідея: «А давайте визнаємо ті їхні опереткові республічки, запропонуємо встановити дипломатичні відносини, втягнемо у перемовини. Заберемо звідти своїх людей. Позбудемося в інших областях симпатиків «руського міра», відправивши їх туди».
Зрозуміти інтелектуалів можуть лише рівні їм за потужністю мозку. У високих кабінетах української влади таких не виявилося. Врешті, план був від початку нездійсненний із іншої причини. Щоб провести безболісно велике переселення, потрібні значні витрати. На створення робочих місць, облаштування побуту. Гроші є лише в олігархів. А вони державне будівництво спонсорувати не хочуть. Самі звикли на бюджетних коштах багатіти. Тож, і тут порожньо.

Вагон 3-й, статусний
Усі про той особливий статус говорять, але ніхто виразно не пояснить, що це таке. З якої рації вони там облишать воювати та займуться мирною працею? Якщо бути чесним, то неможливо створити оптимальну схему. Нема мотивацій, здатних заспокоїти звиклих до бандитизму та безкарності. Викупити у них всю зброю? Росія нову завезе. Платити, щоб сиділи тихо? Вимагатимуть щораз більші суми, доки не дійде до абсурду. Не будьмо наївними. Тим паче, що фінансове питання залишилося невирішеним ще у другому вагоні.
Але порожняк особливого статусу нам і далі будуть нав’язувати. І не лише з дикого Сходу. З цивілізованого Заходу теж. Звідти навіть більше. Вони давно хочуть позбутися наших проблем. І цей варіант їм здається вдалим. Он уже заговорили про особливий статус для Придністров’я. Не інакше, як обкатують якийсь пілотний проект. Аби потім нас носом тицьнути: «Бачите, як треба!».
Тут, правда, є хоч якась перспектива. Коли особливий статус захочуть узаконити, Верховною Радою проляже велика тріщина. Почнеться парламентська криза, що закінчиться дочасними виборами. Після них буде ще чимало проблем і невизначеностей. Але тут уже можливі варіанти.

Вагон 4-й, санітарний
Хоча правильніше назвати його психіатричним. Бо те, що творить зараз Кремль, до політики віднести неможливо. Путін влип! Не врятує ні особливий статус, ні навіть скасування міжнародних санкцій. Виходу з Донбасу для Росії немає. Він був із Афганістану для СРСР. Перед тим — для Сполучених Штатів із В’єтнаму. А тут усе відбувається у зоні східнослов’янського світу. Тому можливий лише кінець! Усім хто винен у тому чужому горі, яке чужим не буває. Або навіть не винен. Розбиратися не будуть. І довго пам’ятатимуть. Он від Волинської трагедії 73 роки відділяє. Однак сейм Польщі прийняв цього літа з її приводу свій закон.
Утім, теорія каже, що безвихідних ситуацій нема. Тут теж є для московського політичного істеблішменту малюсінька щілинка. Гукнути на увесь світ, що нечистий поплутав. Аби самим врятуватися, призначити винних. Якихось генералів, наприклад, чи олігархів, свої недругів. Попросити вибачення у нашого народу, а заодно й у свого. Заторохкотіти: «Ми все відшкодуємо, відбудуємо, зробимо, як було». Хоча всі розуміють, що як було, вже не вдасться. Але й цей варіант лише теоретичний. Ті, хто розпочав гібридну війну, вже самі виродилися. І в душах у них порожньо.

Сухе листя
Потяг лише з чотирьох вагонів. Та й ті порожні. Тому мчить, мов навіжений. І тягне за собою всіляку дрібноту вздовж горизонтальної драбини чорних шпал. Зів’ялі надії, засохлі сподівання, почорнілі від сорому не сповнені обіцянки, обгортки зі з’їдених іншими цукерок… Летить усе, мов торішнє листя, за останнім вагоном і шелестить. Вгадується у тому щось схоже на «лідера, лідера». Так скандували на Майдані. Тепер маємо, що маємо. І вже мовчимо. Мабуть, задоволені. Бо отримали те, чого варті.

Мирослава Колядинська

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...