Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 5, 2020

Брудні танці з народом

Автор:

|

Серпень 13, 2015

|

Рубрика:

Брудні танці з народом
Олег Тягнибок, Віталій Кличко й Арсеній Яценюк

Олег Тягнибок, Віталій Кличко й Арсеній Яценюк

Із плином часу багато моментів і подій на Майдані та під час Революції гідності забуваються, затираються та просто витісняються. Зрозуміло, що людська психіка намагається якнайшвидше позбутися травматичних спогадів — про загибель людей, каліцтва та поранення.

Патріотичні футбольні фанати
Не дивно й те, що майже не залишилася в пам’яті діяльність партійних лідерів, котрі тупцювали на сцені Майдану, виголошуючи сміховинні сентенції, або неоковирно намагалися взяти на себе керівництво масами. У відповідь на адресу партійних провідників сипалися зневажливі тиради, добірна лайка й образливі ярлики. Жодна політична партія, як і жоден упізнаваний політик, не запропонували людському морю хоча б якусь програму дій. Не кращими були й провладні функціонери. Хоча декому з них треба віддати належне: розуміючи, що протести вже не зупинити і не очолити, вони намагалися застосувати різноманітні технології, щоб мінімізувати рух. Це й спроби перетворити студентський протест на звичайну дискотеку, і намагання не допустити об’єднання молодіжного майдану з політичним.
Від такого в багатьох моментах здавалося, що протест втрачає будь-який зміст, що ніхто не знає, яким може бути вихід із ситуації. Людське море не просто втомлювалося стояти, чекаючи невідомо чого; люди не хотіли чергової поразки, бо розуміли, що наступного разу вже не буде. Вирвати Майдан зі стану стагнації могла тільки якась несистемна сила.
Тоді, як не дивно, роль революційного ферменту відіграли футбольні фанати. Тільки вони мали досвід вуличних бійок, тільки вони вміли отримувати задоволення, йдучи стінка на стінку з противником. І взагалі, важко переоцінити роль футбольних фанів та інших неформалів у найкритичніщі моменти української історії.
Без сумніву, не багатьом порядним громадянам подобався фанатський рух. А захоплення правою чи лівою естетикою позбавляло їх симпатій звичайних українців. Проте саме цей радикальний елемент став авангардом фізичного протистояння майданівців із тодішньою владою. А коли у великих містах Сходу і Півдня не лише почала піднімати голову організована п’ята колона, але й місцева влада стала «стрункими рядами» перебігати на бік ворога, тільки фанати знайшли в собі мужність протистояти перевороту.

Царство мімікрії та партійного мародерства
Серед тих, хто був готовий пролити свою кров за Україну, виявилося зовсім небагато патріотів із середовища політичних партій. Більшість політиків задовольняла нескінченна гра у владу й опозицію. Коли представники одного клану біля владного корита змінювалися опонентами з іншого. І така «політика» тривала всі роки, починаючи з 1991-го.
Громадянське суспільство — поняття дуже розмите і, звісно, неструктуроване. Воно перемогло у Революції гідності не завдяки, а всупереч політичним партіям і політикам. Перемогло, але не змогло захистити завоювань революції. Громадські активісти та новітні революціонери навіть незчулися, як із кожної шпарини повилазили досвідчені партійні мародери, завдяки квотному принципу створили новий уряд і заходилися ділити між собою контроль за злочинними схемами часів Януковича. Громадянське суспільство — надто аморфна субстанція, щоб можна було швидко зорієнтуватися у ситуації та виставити бар’єри на шляху регенерації Системи.
Практично не існувало органу, що координував громадські рухи й ініціативи, не було й інститутів, що мали б перебрати на себе від імені народу контроль за вже ніби новою владою. Досвідчені партійці легко обвели майданну публіку довкола пальця, влаштувавши кілька популістських вистав, заходившись наново дерибанити те, що дісталося у спадок від злочинного режиму. Пригадаймо шоу зі «затвердженням» Майданом нового уряду, коли на сцену вивели всіх «квотних» кандидатів у міністри, наділили їх революційним мандатом і забули, з чого й заради чого починалася революція. Для заспокоєння загалу до влади рекрутували кількох нових активістів, прикрившись ними, як фіговим листком.
Спочатку нерозуміння, а потім і обурення почала викликати діяльність виконувача обов’язків генерального прокурора Олега Махніцького та його партійних побратимів у міністерських кабінетах. Але тоді, коли ще такими болючими були спогади про героїв «Небесної сотні», ніхто й подумати не міг, що знайдуться циніки, котрі не тільки продовжать розкрадати народне майно, але й збагачуватимуться, покриваючи злочинців, на чиїх руках ще не висохла кров героїв Майдану.

Вимушена любов із нелюбом
Брак людей із досвідом та відсутність представників громадянського суспільства у старій Верховній Раді (ВРУ) призвели до того, що депутати віртуозно прописали у нових законах можливості для консервування старої політичної еліти. Виборчий закон про обрання народних депутатів був настільки вправно відкоригований, що в парламент змогли потрапити тільки дві партії.
Якщо прискіпливіше глянути на списки обраних депутатів і відділити від них громадських активістів та колишніх бойових командирів, то, наприклад, склад фракцій «Блоку Петра Порошенка» (БПП) і «Народного фронту» (НФ) Арсенія Яценюка не дуже й відрізнятимуться від решток Партії реґіонів, які пройшли під маркою «Опозиційного блоку». Звідси й тяжіння двох провідних політичних сил коаліції — БПП і НФ — до останніх. У них — спільні інтереси, спільний досвід та одна мета. Саме однаковою природою і можна пояснити дедалі частіші спільні голосування «коаліціантів» та «опозиціонерів». Саме цим пояснюються також часті принципові розходження коаліційного офіціозу з двома меншими фракціями — Радикальною партією Олега Ляшка та й об’єднанням «Самопоміч».
Як не дивно, але не «Опозиційний блок», а саме ці дві фракції виконують функції опозиційної сили у ВРУ. Саме вони не погоджуються голосувати за ставлеників Системи, котрих пропонує Президент Порошенко. Чого тільки варта історія з призначенням генерального прокурора Віктора Шокіна! Депутати саме з цих фракцій опираються потугам Президента сконцентрувати у своїх руках якнайбільше влади, прикриваючись законом про так звану децентралізацію.
Наявність у парламенті цих фракцій не дозволяє Системі остаточно законсервувати стару політичну еліту і не піддатися тиску з боку «політиків із досвідом». У цьому випадку «досвід» є найнебезпечнішою загрозою майбутньому України. Тому й заважають нові актори у цій виставі. А влада й далі намагатиметься відволікати увагу народу від насущних завдань, то переключаючи увагу людей на проблеми з «Правим сектором» (ПС) тощо.

Шлях очищення
Усвідомлюючи, що найбільшою загрозою Системі є громадські рухи, ініціативи, неформальні середовища, принципові журналісти та нові незалежні депутати, обрані не від системних партій, влада й далі підсуватиме контрольованих нею «контролерів».
Із огляду на потенціал громадянського суспільства з’являтиметься щораз більше охочих по-мародерськи ним скористатися. Громадяни України, свято вірячи у добрі наміри старих політиків, проголосували за блискавичний новотвір НФ. І що тепер? Депутати НФ, маючи просто велетенський політично-бізнесовий досвід, швиденько повернулися в наїжджену колію і разом із колегами з БПП ламають через коліно український парламентаризм.
Вони усвідомлюють, що, якщо їм вдасться зберегти старі політичні культуру та систему, то вони ніколи не випадуть із владної обойми. Зможуть ще десятки разів перемальовуватися, міняти партії та фракції, і ніяка сила їх не зупинить. Вони гадають, що без кінця зможуть «танцювати» український народ. Але вони помиляються, бо мають справу не з аморфним народом, а зі сформованим громадянським суспільством.
Від виборів до виборів українське суспільство буде змінюватися. Формуватиметься новий політичний клас. Шлях очищення буде тривалим. Необхідні глибинні системні зміни, а вони не стаються за помахом чарівної палички. Не варто покладатися виключно на чергового месію (Саакашвілі), сподіватися «справедливого» самосуду від ПС або давноочікуваної помсти владі з боку демобілізованих воїнів. Третього майдану не буде. Бо якщо буде, то це означатиме кінець української держави, громадянську війну, політичний хаос і розшматування.
Вихід є. Він криється у принциповій позиції кожного громадянина в боротьбі проти Системи. Потенціал українського громадянського суспільства — настільки великий, що дозволив повалити режим Януковича, відродити Збройні сили, захистити державу у війні з озброєним до зубів ворогом. Його сили вистачить і для ліквідації наскрізь корумпованої кланово-олігархічної системи.

Василь Расевич, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply