Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Безпартійна країна

Автор:

|

Січень 14, 2016

|

Рубрика:

Безпартійна країна

Вибори

Майже 80 % українців не довіряють політичним партіям. Такі дані нещодавно оприлюднив Фонд «Демократичні ініціативи». За інформацією соціологів, лише 15 % українців вважають, що діяльність партій відповідає демократичним стандартам. Більшість опитаних переконана: партії захищають передусім інтереси фінансово-промислових груп і не мають реального зв’язку з громадянами.
Здавалося б, після Майдану громадяни мають активніше зайнятися політикою. Проте кількість партійних українців залишається мізерною — у листопаді 2015-го членами тих чи інших партій були лише 3,5 % українців. І це при тому, що в Україні, на відміну від Російської Федерації (РФ) чи Білорусі, точиться реальна політична боротьба, а вибори не перетворилися на ритуал. То звідки ж така антипатія до партій?

Протермінований інструмент демократії
За своєю сутністю політична партія є об’єднанням громадян заради захисту групових інтересів через представництво в органах влади, зокрема у парламенті. Це, своєю чергою, досягається через участь у політичній боротьбі та перемогу на виборах. Отже, політична партія — це один із основних інститутів демократичної держави, який забезпечує не тільки змінюваність влади, але і досягнення хоч якогось суспільного консенсусу.
За радянських часів українці були змушені жити в умовах примусової однопартійності, причому КПРС була партією лише за формою, а за сутністю — номенклатурним орденом. Однак після розпаду СРСР відродження справжньої партійності також не сталося. Якщо в РФ і Білорусі швидко запанував авторитаризм, то Україна загрузла у мішанині політичних проектів, які множаться зі швидкістю мух і так само швидко гинуть.
Загальновідомим поясненням є посттоталітарний синдром, буцімто громадяни нездатні самоорганізовуватися через сподівання на «сильну руку» та параліч ініціативи. Почасти це відповідає дійсності, причому українці обтяжені ще й синдромом хронічної бездержавності. Звісно, і від пана можна чомусь навчитися. Але й тут нам не пощастило — більшість українців були в’язнями відсталого російського самодержав’я.
Утім, головна проблема українських партій полягає в іншому. Золота епоха політичних партій припала на ХІХ-ХХ ст., коли індустріальне виробництво та капіталізм поділяли суспільства на великі верстви. Об’єднуватися було легко, позаяк мільйони людей мали подібне соціально-економічне становище, а відтак і політичні інтереси. Потенціал об’єднання був настільки великим, що в Європі почали марити навіть міжнародним класовим єднанням.
Але поки над людьми ставили соціалістичні експерименти, часи змінилися. Виробництво й економічні зв’язки глобалізувалися, а суспільства — диференціювалися. Великі класи стали розпадатися на групи з мінливими та суперечливими інтересами. Ринок праці став майже непередбачуваним, а разом із ним — становище суспільних верств. На зміну пролетаріату та буржуазії приходить прекаріат — люди непевного роду зайнятості та непевного соціального становища.
Поки ми дочекалися незалежності, епоха масових партій майже зовсім відійшла в минуле. Звісно, люди продовжують об’єднуватися — нові рухи, партії й організації виникають чи не щодня. Проте всі вони приречені на електоральний неуспіх, якщо не вдаються до розфокусованого популізму, зверненого одразу до всіх і ні до кого. Також мобілізуючий потенціал мають етнонаціональні або геополітичні слогани, проте їх зазвичай замало.
Отже, побудувати масову партію на основі спільності інтересів стало занадто складно. Однодумців знайти можна, але не так багато, щоб виграти вибори. Навіть протести вже не об’єднують: чорнобильці не страйкують разом із шахтарями, студенти тримаються осторонь пенсіонерів тощо. Якщо раніше партійні лідери апелювали до конкретних соціальних груп, то тепер вони всіляко уникають конкретики, позаяк достатньо великі аудиторії тепер можуть збирати лише популісти.

Партійні опори влади
Утративши первісний соціальний зміст партійна форма не залишилася порожньою. Якщо суспільство неспроможне будувати партії знизу, то їх будуватимуть згори представники правлячої еліти. По-перше, партії залишаються важливим інструментом виборчої боротьби. Якщо узурпувати владу нікому не вдається, конкуруючим кланам доводиться покладатися на вибори, а без партій тут не обійтися.
По-друге, крім електоральних маніпуляцій, партії корисні для укріплення вертикалі влади. Найкраще це видно під час місцевих виборів. Якщо уважно придивитися до ситуації на місцях, можна помітити, що партії змагаються за підтримку впливових людей — місцевих підприємців, лідерів суспільної думки, впливових чиновників. Вони також шукають політичного «даху», який допоміг би їм зберегти або поліпшити своє становище у конкретному реґіоні.
Так виростає вертикаль влади, що базується на консенсусі між місцевими князьками і тими, хто зараз займає високі кабінети у столиці. Партії виступають не лише каналом спілкування та координації дій, але й механізмом підтримання політичної лояльності. У цьому сенсі і СДПУ(о), і Партія реґіонів й інші партії наслідують приклад КПРС, в якій згадані функції були доведені до найвищого ступеня ефективності.
Пересічна українська партія — це актуальна або потенційна «партія влади», тобто партія, належність до якої відкриває доступ до влади і до системи васальних стосунків із правлячою верхівкою. Фактично, йдеться про самоорганізацію еліти, що відбувається згори, а не самоорганізацію громадян, що мала б відбуватися знизу. Зрозуміло, що таке переродження партій — не суто український феномен, однак він визначає зміст політичного процесу.
І з цим нічого не вдієш. Час до часу громадяни можуть катапультувати у владу своїх улюбленців — іноді зовсім випадкових осіб на зразок козака Гаврилюка. Проте наскільки їм вдається зберігати політичну незалежність — питання дискусійне. Існують також випадки, коли громадським активістам вдається створювати дієві осередки в тілі партій, керованих олігархами.
Проте будити народ закликами до партбудівництва марно. Ми живемо у перехідні часи, коли старі форми суспільної організації відмирають, а нові лише зароджуються. Недовіра українців до партій — явище цілком нормальне, позаяк ця форма відмирає. І не так через вітчизняних популістів та олігархів, як через об’єктивні чинники, пов’язані з глобальними трансформаціями економіки та соціуму.

Олександр Фоменко, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...