Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 20, 2019

Антифеодальна децентралізація

Автор:

|

Серпень 20, 2015

|

Рубрика:

Антифеодальна децентралізація
Віктор Балога

Віктор Балога

«Децентралізація буде запобіжником, потужним щепленням від тоталітаризму й авторитаризму, бо це — правильний механізм демократизації, адже влада розосереджується між тисячами громад різного рівня», — заявив Петро Порошенко на засіданні Конституційної комісії. Як зазначив Президент, централізм є спадщиною СРСР, натомість європейська традиція — це традиція Магдебурзького права та громадянського самоуправління. Відтак місцевим громадам слід віддати «стільки влади на базовому рівні, скільки вони зможуть ефективно використати».
Із цим важко сперечатися. За радянських часів централізм був доведений до абсурду, коли елементарні питання на місцях вирішувалися у Москві. Скорочення держапарату та підвищення ефективності державного управління, про які говорять у Києві, неможливі без передачі повноважень на місця.
Однак проблема в тому, що Україна вже й так децентралізована, причому набагато більшою мірою, ніж можна собі уявити. Де-юре наша країна справді зарегульована, а позбавлені ініціативи реґіони змушені жити вказівками зі столиці. А де-факто ми давно живемо в умовах феодальної роздрібленості.
Узяти до прикладу Закарпаття, яке з кінця 1980-х чи не повністю контролює кілька місцевих баронів. Вони цього й не заперечують. «Класичний клан — це клан Президента. А у нас — маленький кооператив, кланчик», — жартує Віктор Балога.
Наскільки слабкою є влада Києва в Закарпатті, виявив мукачівський інцидент. Аби опанувати ситуацію, довелося відправити туди Геннадія Москаля, котрий до того боровся з сепаратизмом у прифронтовій зоні. Міністерство внутрішніх справ (МВС) і Служби безпеки України в реґіоні також очолили «варяги». Очевидно, що на лояльність місцевих кадрів Київ покладатися не може.
Ще яскравішим прикладом був довоєнний Донбас. Економічне, політичне, культурне та навіть релігійне життя відбувалося під контролем «донецьких». Тому навесні 2014-го виявилося, що місцеві силовики та чиновники вірні не Києву, а місцевим баронам. І це не дивно — в умовах неофеодалізму особиста лояльність означає набагато більше, ніж адміністративна субординація.
Через це розмови про децентралізацію справляють двояке враження. Можливо, згадки Президента про Магдебурзьке право — не випадкові. В такому випадку децентралізацію слід розглядати як захід у рамках боротьби Києва проти місцевих князьків. Середньовічні монархи, втомлені сваволею феодалів, також спиралися на городян, даючи їм широкі права та свободи.
Сучасна Україна справді нагадує Францію ХІІ ст., коли монархи були змушені враховувати інтереси феодалів, а феодали не надто зважали на волю монархів. Тому союз Києва з місцевими громадами проти баронів є цілком логічним і взаємовигідним. Київ відновлює свою владу в реґіонах, а громади отримують більшу самостійність.
У такому випадку Києву доведеться прямо втручатися в процес децентралізації, позаяк самотужки місцеві громади навряд чи зможуть протистояти кланам. Тим більше, що частина населення вже пристосувалася до існуючого ладу й отримує від цього певні вигоди. Тому волинські бурштинові браконьєри відчайдушно захищають місцеву мафію, а закарпатські контрабандисти тероризують прикордонників.
Утім, справа не лише у відновленні вертикалі влади. Теперішня феодальна роздрібленість України стоїть на заваді будь-яким реформам і модернізації країни. По-перше, в умовах неофеодалізму неможлива ринкова економіка, а відтак — формування повноцінного середнього класу. Погляньмо на довоєнний Донбас, де бізнес був сконцентрований у руках обмеженого кола осіб, котрі жорстоко придушували будь-яку конкуренцію й економічну ініціативу.
По-друге, неофеодальні реґіональні економіки завжди відсталі й не здатні до модернізації. Не слід обманюватися легендами про промислову велич Донбасу. За останні 20 років більшість високотехнологічних підприємств реґіону були знищені, а вугільна галузь взагалі деградувала до рівня ХІХ ст. Де феодалізм — там деградація. На Закарпатті найбільші прибутки дають не промисловість, туризм чи інтелектуальне виробництво, а примітивне перетягування цигарок через кордон, а на Волині — длубання в землі в пошуках коштовного каміння.
По-третє, свавілля реґіональних баронів — пряма антитеза демократії та законності. Громадянське суспільство неможливе там, де все вирішують «пахани», а влада розподіляється між їхніми родичами та васалами. Звісно, добрий барон дбає про своїх підданих і підтримує порядок, але жодного стосунку до демократії це не має.
Якщо Києву забракне політичної волі, адміністративних і силових ресурсів і реґіональні барони залишаться на місцях, децентралізація матиме лише негативні наслідки. Тоді місцеві клани отримають розширені інструменти — причому легальні! — для збереження свого повновладдя на місцях. З одного боку, це означатиме послаблення центральної влади до критичної межі, а з іншого — консервацію беззаконня та відсталості, в яких загрузла країна.
Отже, зараз Україна перебуває в точці біфуркації. Якщо центральна влада, спираючись на громадян, здійснить модернізацію згори, Україна зможе реально наблизитися до європейських стандартів демократії й отримає кращі умови для проведення реформ. Якщо ж Київ із тих чи інших причин не впорається зі завданням, на нас чекає довгий період стагнації. Виборсатись із нього буде вже набагато важче.

Григорій Швець, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...