Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 23, 2017

Проросійські нелюди знущаються з жінок і полонених

Автор:

|

Вересень 04, 2014

|

Рубрика:

Проросійські нелюди знущаються з жінок і полонених
Садисти в Донецьку знущаються на українською патріоткою

Садисти в Донецьку знущаються на українською патріоткою

Донецьк перетворився не лише на центр російського фашизму, а й на місце проживання моральних виродків. Там 26 серпня сепаратисти прив’язали до стовпа обмотану українським прапором жінку, котру вони звинуватили в шпигунстві. Нещасну змусили тримати в руках табличку з написом: «Она убивает наших детей. Агент карателей». Такий фотофакт зафіксував кореспондент видання The New York Times.

Терористи заявили, що позаяк жінка є шпигункою, то на все, що з нею трапиться, вона заслужила. Місцеві мешканці спеціально зупиняли автомобілі, щоби водії виходили й ображали жінку. Кореспондент The New York Times стверджує, що проросійськи налаштовані донеччани плювали в полонену, били по обличчю та кидали в неї помідорами.
Фотографія прив’язаної жінки швидко поширилася соціальними мережами, у коментарях користувачі писали, що жертва знущань просто підійшла до контрольно-пропускного пункту (КПП) терористів з українським прапором і там стояла. А на КПП перебували бойовики-осетини.
Час від часу карателі підходили до прив’язаної жінки, щоби сфотографуватися. Після того, як журналіст The New York Times зателефонував до помічника командира терористів, повідомивши про їхню поведінку, приїхало авто з бойовиками, котрі забрали жінку й повезли в невідомому напрямку.
Департаменту карного розшуку Міністерства внутрішніх справ України було доручено негайно провести розслідування в справі про побиття жінки з українською символікою у Донецьку. Про це поінформував Антон Геращенко, радник міністра внутрішніх справ України. Чиновник також закликав усіх свідків цієї події у разі наявності інформації звернутися до міліції та розповісти про всі обставини.
Користувачі соцмереж упізнали катовану жінку з українським прапором. Її ім’я — Ірина Довгань. Про це повідомив Олексій Мацука, донецький журналіст, а зараз — ведучий Громадського телебачення. Сепаратисти пограбували її будинок, викрали техніку, звинуватили її «в шпигунстві на хунту».

Ірина Довгань

Ірина Довгань

Також є дані про жінку, котра знущалася з громадянки України, прикутої до стовпа в Донецьку. Про це Олексій Мацука написав у Facebook. «Уже впізнали: вона — підприємець, їй належать дві точки побутової хімії на ринку «Геолог» у Донецьку. Це — Калінінський район, кінцева трамвая № 9», — уточнив журналіст.

Вона знущалася над Іриною Догань

Вона знущалася над Іриною Довгань

29 серпня Ірина Довгань була відпущена на волі і змогла повернутися до своєї доньки. Про це розповів фотожурналіст Дмитро Беляков, котрий сприяв звільненню патріотки. «Після втручання Марка Франкетті, мого колеги, нам удалося переконати терористів, що Ірину необхідно звільнити. Засвідчую, що Ірина Довгань зараз жива, здорова, із нею все гаразд», — зазначив журналіст.
Також у місті Сніжному Донецької області на одну з вулиць бандити вивели полонених українських військовиків, аби місцеві жителі могли з них познущатися. На відео видно, як група українських військовополонених у кайданках стоїть на одній із міських вулиць. До них підходять місцеві жителі й звинувачують їх у обстрілі своїх будинків. Одна з жінок завдала кілька ударів у обличчя одного з полонених. Імовірно, відео знімав хтось із терористів, оскільки, коли в кадрі з’являється озброєний чоловік, той називає його на прізвисько та просить відступити.

Євген Клен

Ірина Довгань: «Ніхто не заступився за мене, жодна людина»
Газета New York Times 25 серпня опублікувала страшний знімок: на площі в Донецьку стоїть худенька жінка, обмотана українським прапором, а на грудях у неї — табличка: «Вона вбиває наших дітей. Агент карателів». Через два дні стало відоме ім’я полонянки — Ірина Довгань. Завдяки заступництву журналістів Ендрю Крамера з New York Times і Марка Франкетті з Sunday Times її вдалося звільнити.

Просто не зрозуміли й зненавиділи
— Розкажіть, будь ласка, про себе…
— Я живу в маленькому місті поруч із Донецьком — Ясинуватій, це майже Донецьк. Мені — 52 роки, маю двох дітей. Працюю косметологом, у мене — свої клієнти, дуже приємна робота. Мій чоловік — головний інженер успішної будівельної фірми. У нас була досить забезпечена родина, свій будинок у цьому містечку, сад і город. Загалом, я — звичайна людина.
— Політикою не займалися?
— Боже упаси, про що ви говорите! Політика — це жахливо. Як можна поміняти приємну роботу косметолога на політику?
— Але ви були за єдину Україну?
— Я ж — громадянка України, маю український паспорт і навіть прізвище — суто українське. Я з дитинства жила у бабусі в Дніпропетровській області й там розмовляла українською.
— Коли почалася революція, що ви думали про Майдан?
— Дуже переживала, увесь час збиралася туди їхати, але чоловік мені казав: там упораються без тебе, сиди вдома. Так я і не вибралася. Але ми постійно посилали туди гроші. І ви не можете собі уявити наших радощів, що ось нарешті народ прокинувся і зараз у нашій країні будуть позитивні європейські зміни й усе стане добре. Майдан, був для нас величезною надією…
— А потім з’явилася «Донецька народна республіка» (ДНР). Як ви це пережили, і що відбувалося в Ясинуватій?
— Там живуть такі ж люди, яких переконали, що вони годують усю Україну й мало не весь інший світ. Люди на Донбасі — специфічні. Якщо намагаєшся комусь щось розповісти, він зовсім не хоче слухати. Мене просто не зрозуміли й зненавиділи. Навіть одна жінка у вічі назвала дурепою.

«Скільки людей хочеш — десять, двадцять?»
— А як поводилися деенерівці в Ясинуватій?
— Спочатку все було, наче якась гра, якийсь театр. Бабусі казали: ми хочемо СРСР, і ніхто нам не завадить. Моя кума пішла на референдум: «Я піду й проголосую за Радянський Союз». Хтось мав корисливу мету, хтось побачив по російському телебаченню, що зарплати стануть втричі більшими, а пенсії — учетверо, що прийде сильний Путін і наведе лад, замінить наших українських непорядних політиків на інших. Потім ситуація загострилася.
— А як ви потрапили в полон до цих людей?
— У нас є поряд селище, там — підірваний міст, на якому лежить склад. Я відвозила дітей знайомих у Слов’яногірськ до родичів. Проїжджала довкола цього підірваного моста й побачила, що за ним — дислокація української військової частини. Я підійшла до цих солдатів, порозмовляла з ними. Після цього почала возити їм їжу, медикаменти, про які вони просили. Розповіла про це людям, котрим довіряю. Мені стали нести гроші, ковдри, хтось приніс спальний мішок… Ми зібрали 16 тис. грн., люди повіддавали мені останнє. Друзі-волонтери доставили мені в Краматорськ три великих тюки військового камуфляжу. Я все це отримала й відвезла бригаді, якою ми опікувалися. Сфотографувала цей камуфляж, те, як його солдати розбирають. Це й стало «доказом».
— Як вас затримали?
— Забрали мене з дому як була. Спочатку не катували, але я нічого не розповідала. Тоді бійці батальйону «Схід», котрі були ввічливими навіть на допитах, віддали мене осетинському батальйону. Там мене почали катувати дуже серйозно. Завели в кімнату з 20 кавказцями. Один стріляв мені біля вуха. Я оглухла, досі погано чую. Вони дивилися в планшеті мої фотографії, і там у скріншоті випадково виявилося обличчя одного з присутніх там осетинів, його звуть Заур. Той знущався з мене дуже сильно, змушував із витягнутою рукою кричати: «Зіг хайль!», бо казав, що я — фашистка. Коли відмовилася, мене били та наказували: «Повернись тим боком, ми повинні примірятися, як будемо тебе ґвалтувати. Скільки людей хочеш — десять, двадцять? Можемо тобі й 40, і 50 забезпечити».
Так це тривало дуже довгий час. Я сказала всі пін-коди всіх своїх сімейних карток. Вони дізналися, що у нас є сімейний банківський рахунок, 12 тис. EUR, почали вимагати віддати їх ДНР, бо я давала гроші української армії. Потім хтось надрукував оголошення, що я – фашистка, й убиваю дітей. На мене одягли цю табличку, обмотали прапором і вивезли на перехрестя в Донецьку. Я не була прив’язана до цього стовпа, та мені не можна було навіть зігнути коліна, мала стояти навшпиньках. Хтось розіграв такий спектакль, сказав: «Усі розійдіться, я їй зараз прострелю колінну чашечку». Я почала кричати, підстрибувати, а вони реготали. Він вистрілив, але схибив. Ви бачили на фотографії жінку, яка б’є мене в живіт?..
— Так, і цю жінку вже впізнали…
— Вона була далеко не єдиною. Була ще літня пані, яка била мене палицею по голові, по спині, по плечах, я досі вся в синцях. А скільки молодих жінок мене било по обличчі, по голові, по вухах… Одна фотографія цього не передасть. Не такі страшні були люди, котрі мене били, як ті, котрі просто підходили поглянути. Зупинялися якісь автомашини, виходили добре одягнені хлопці, і спочатку один фотографувався на моєму тлі, потім віддавав фотоапарат чи телефон – інший фотографувався. Так само чинили й дівчата. Ніхто не заступився, жодна людина. Мені казали, що я — фашистка, тварюка, що я працюю навідницею й убиваю дітей. Я кричала, що у мене є двоє дітей, онучка, я не вбиваю нікого й ніколи не вбивала. Потім була жінка, котра відкрила багажник автівки, дістала звідти помідори й спершу кидала в мене цими томатами, а потім розмазала мені по обличчю два овочі, заліпила соком очі. Потім я крізь цей томатний сік побачила інтелігентні обличчя, спочатку був один чоловік із бородою, із професійним фотоапаратом, і я зрозуміла, що мене фотографує преса. Раптом під’їхала «Волга», і з неї вийшли колишні міліціонери чи хтось подібний. Вони були одягнені в чистіший одяг, ніж осетини. Хотіли мене забрати, але осетини не дозволили. Посадили в ту ж автомашину, на якій мене привезли, і відвезли назад.

Там працювали професійні злодії
— Це — якась в’язниця, чи казарма?
— Це було щось пов’язане з міліцією чи Службою безпеки України. На стіні висіла українська символіка. Гадаю, що тепер там – штаб батальйону «Схід». Уночі мені кинули міліцейський зимовий одяг. А вранці продовжили мучити, бризкали в обличчя газом із балончика. Двічі приходив осетин, котрий чомусь мене зненавидів більше за всіх. Він розганявся й бив мене ногою в груди. Я відлітала, ударялася спиною об протилежну стінку камери й не могла довгий час дихати. Це дуже їх розважало.
— Скільки вас там протримали?
— О 9.00 мене забрали на допит, а о десятій — віддали осетинам. Коли мене підняли знову на третій поверх до батальйону «Схід», уже споночіло. Я була вся побита, запльована, тому мені дозволили трохи помитися. Потім я на якийсь час знепритомніла. Наступного дня мене не чіпали взагалі.
Тільки через день знову допитали ввічливі «східняки». Казали, що якби знали, що зі мною буде, то не допустили би цього. Але продовжували допитувати, їх цікавила моя нерухомість. Я запитала, навіщо їм моя нерухомість. Один сказав: у твоєму домі тепер житимуть люди, котрі нас підтримують. І я зрозуміла, що у своєму будинку більше не житиму. Це тривало три або чотири дні, я лік утратила. Відмовилася їсти. Вони лякали, що візьмуть зонд, розірвуть мені стравохід.
Несподівано увійшов один із важливих «східняків» і сказав: «Ходімо». Я почала кричати й хапатися за батарею, бо подумала, що мене знову ведуть до осетинів. Та він заспокоїв: «Не бійся, усе буде нормально». Мене провели до начальника батальйону «Схід» Ходаковського. Я написала розписку, що не маю жодних матеріальних претензій і мене звільнили. Журналісти мене повезли в готель, мені дали номер. Я змогла вперше помитися, замовила тарілку юшки, трошки з’їла, уперше за п’ять днів. Ендрю Крамер дуже за мене хвилювався, казав, що вранці мене вивезуть. Я сказала, що нікуди не поїду, доки не побуваю вдома, у Ясинуватій. У мене у дворі закритий собака, три коти, хочу їх забрати. Він мене відмовляв, та я наполягла. І двоє з батальйону «Схід» звозили мене до Ясинуватої. Я побачила повністю розграбований будинок: усе, що їм здалося цінним, забрали. Знайшли навіть мої маленькі сховки. Там працювали професійні злодії.
— А де були ваш чоловік і донька?
— У Маріуполі, бо у батька мого чоловіка там стався інсульт. Чоловік доглядав за ним у лікарні, та батько все одно помер. До Ясинуватої повертатися вже було небезпечно. Тим більше доньці, їй – 15 років. Ми домовилися, що вони залишаться там, а я охоронятиму будинок від мародерства. Та мені це не вдалося.
Розмовляв Дмитро Волчек, радіо «Свобода»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...