Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 18, 2019

Перманентна мобілізація

Автор:

|

Січень 22, 2015

|

Рубрика:

Перманентна мобілізація

Призов

«Мобілізація є не лише ознакою війни, але й самою війною. Наказ уряду про оголошення мобілізації є фактичним оголошенням війни».
Маршал Радянського Союзу Б. М. Шапошников

Із 20 січня в Україні розпочалася часткова мобілізація. Вона проходитиме у три етапи і триватиме 210 днів, упродовж яких до лав Збройнийх сил України (ЗСУ) планують залучити від 50 до 200 тис. українців. Окрім того, 2015 року ще 40 тис. юнаків поповнять армію шляхом відновлення призову на строкову військову службу. Ті з них, хто не матиме вищої освіти, служитимуть півтора року, а тому залишатимуться в лавах збройних сил і на момент приходу новобранців.
Непослідовність дій української влади у спробах збільшити чисельний склад ЗСУ можна пояснити лише двома взаємовиключними причинами — безнадійним небажанням провокувати Росію (Москва вже неодноразово демонструвала, що вигадувати приводи для конфронтації вона вміє сама) чи бажаним сподіванням хоча б частково приховати від ворога і від власних громадян справжні масштаби мобілізації. Навряд чи хтось наважиться однозначно стверджувати, що в теперішніх невизначених обставинах вона не потрібна. Але з юридичного боку процесові мало б передувати оголошення воєнного стану, адже закон про антитерористичну операцію не передбачає жодної мобілізації.
Незрозумілою залишається також число, до якого влада прагне довести чисельність українського війська цьогоріч. Міністр оборони Полторак у середині грудня 2014-го казав про 250 тис. військовослужбовців (притому, що початок 2014 року їх зустрічало 130 тис.). Але це число випливає з розрахунку на мобілізацію впродовж 2015-го 50 тис. українців. «Стеля» може суттєво збільшитися, якщо брати до уваги заяву військового прокурора України Матіоса. У тому ж грудні він казав про мобілізацію 100 тис. упродовж четвертого етапу та ще 100 тис. упродовж — наступних двох. Якщо невизначеність (чи неузгодженість) у владних кулуарах насторожує, то «коридор» похибки у збільшенні чисельності ЗСУ лякає, бо не передбачає нічого хорошого.
Є такий «пацансько-гоповський», вибачте, вислів: «Дістав ніж — бий». На відміну від інтелігентніших аналогів на кшталт «Назвався грибом — лізь у кошик», він точніше відображає суть мобілізації. Образно кажучи, не можна постійно бути напоготові зі зброєю в руці, бо так чи інакше ця друга рука знадобиться для того, щоб будувати дім чи збирати врожай. Урешті-решт ця ж формула рано чи пізно спонукатиме до дії і Кремль, що стягнув до кордону з Україною вражаючі сили.
Колишній офіцер ГРУ Володимир Різун, більше відомий сьогодні під псевдонімом Віктор Суворов, автор серії книг про план сталінського захоплення Європи, зірваний Гітлером, відзначає, що мобілізація не може бути частковою, порівнюючи цей процес із вагітністю. Із нею не можна жартувати, адже армія не просто вириває з економіки здорових і сильних працівників, а й перетворює їх у споживачів.
За кожним солдатом стоять люди, котрі мають його годувати, одягати, озброювати, лікувати, будувати для нього і платити йому. Те ж саме стосується і призову. «Призов — це дорого, — стверджує віце-адмірал Військово-морських сил України Кабаненко. — Молодків, котрі не мають наміру присвятити себе військовій службі, примусово виривають з економіки. Набагато краще було б тренувати та спорядити належним чином добровольців. Один військовий професіонал переграє в бою десятьох і більше примусових строковиків». Але, схоже, ситуація складається таким чином, що добровольців Україні може забракнути.
Леонід Поляченко, голова експертної ради Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння, не певен, що цього разу перед військкоматами вишикуються черги з охочих воювати, як це було навесні торік. На думку п. Поляченка, українці переконалися в тому, що, попри патріотичну риторику, уряд не поспішає виділяти кошти на забезпечення військовослужбовців і компенсацію їхнім сім’ям і працедавцям, аби мотивувати громадян до служби в армії. «Щоби люди хотіли йти в армію й воювати, треба їх щедро забезпечувати, але коли до цього доходить, то уряд відразу ж стає дуже економним і весь час скаржиться, що грошей немає. Саме це може внести корективи до планів з мобілізації», — вважає п. Поляченко.
А Володимир Яворський, член правління Української Гельсинкської спілки, стверджує, що за теперішнього правового режиму — антитерористичної операції (АТО) — мобілізація й не може проводитися. «Головним арґументом для відмови, який можуть використати особи, котрим принесли повістку, буде те, що офіційно в Україні не оголошено воєнного стану, тож мобілізація —незаконна», — зазначив правозахисник, указавши на те, що закон про боротьбу з тероризмом не передбачає мобілізації. І наголосив відтак: «Країна або воює, або ні. Вона не може торгувати з іншою країною й одночасно вести з нею воєнні дії. Це — маніпулювання людьми. Бо люди воюють, а олігархи заробляють». Ця мобілізація в Україні зумовлена Законом про оборону та воєнний стан, хоча воєнного стану в країні якраз не оголошено, продовжує правозахис-ник. Тому слід було б його офіційно оголосити, «оскільки захоплено частину української території».
Історичний процес становлення та розвитку збройних сил сформулював певні прописні істини, які актуальні дотепер. Одна з них каже, що чисельність війська в мирний час не має перевищувати 1 % від загальної кількості населення держави. В іншому разі армія гальмуватиме економічний розвиток, у т. ч. й сам військово-промисловий комплекс. Робітничо-селянська Червона армія (РСЧА), військо тоталітарної воєнізованої країни, у 1920-х рр. нараховувала від 500 до 600 тис. бійців. Лише в середині 1939 року РСЧА переступила позначку в 1 %, а до початку Другої світової війни 21 червня 1941-го різко зросла майже до 3% (5,5 млн осіб). За чотири роки війни окрім тих, хто вступив у неї в перший місяць літа, було мобілізовано 29,4 млн людей. Червона армія стабільно і безупинно поповнювалася новобранцями аж до перемоги. При цьому демобілізацію заміняла лише смерть чи важке поранення. Такий підхід у відновленні людських ресурсів отримав назву перманентної мобілізації. Якщо навесні ситуація в зоні АТО та на кордоні різко не стабілізується (у що наразі важко повірити), українці матимуть усі шанси відчути подібну політику на собі.
Попередньо заплановано, що демобілізація призваних рік тому вій-ськовослужбовців проходитиме з 18 березня по 1 травня. Тоді ж у рамках ротації їх мають замінити ті, хто поповнюватиме лави ЗСУ з 20 січня і проходитиме відповідну підготовку.
Але дані Ради з національної безпеки й оборони (РНБО) України щодо кількості російсько-терористичних військ, розміщених у самопроголошених республіках і вздовж неконтрольованих ділянок кордону, свідчать, що ескалація та подальше нарощення сил не дозволять українській владі відпустити минулорічних мобілізованих. Новобранці їх не змінять, а доповнять. У виступі перед парламентом секретар РНБО Турчинов оцінив загальні поточні сили ворога у 90 тис. солдатів, більше 300 танків, понад 1,8 тис. бронетранспортерів, 750 артилерійських та реактивних систем залпового вогню, до 360 літаків і гелікоптерів.
Але й ці числа не відображають усього масштабу загрози. Потенційно небезпечними для вторгнення залишаються ділянки на кордоні з Придністров’ям (де розміщена 14-та російська армія), Росією в Чернігівській області та Криму. Для того, щоб ефективно протистояти загрозі, ЗСУ змушені будуть подолати (або хоча би впритул наблизити) свою чисельність до «мирного» Рубікону в 1 % від загальної кількості населення, що завдасть ще одного потужного удару по багатостраждальній економіці.
Навряд чи Президент і Кабмін пішли б на такий ризик, якби не усвідомлювали його необхідності. Під час години запитань до уряду п. Полторак визначив теперішню чисельність ЗСУ у 232 тис. осіб. При цьому він навряд чи враховував добровольчі батальйони та полки, що де-юре (усі, окрім «Айдару») входять до складу МВС. До жодної структури взагалі не входить доборовольчий український корпус «Правий сектор». Якщо долучити до цих комбатантів середнє арифметичне між планами на мобілізацію від міністра оборони (50 тис.) та військового прокурора (200 тис.), а також 40 тис. призовників-строковиків, матимемо тільки армію чисельністю більше як 400 тис. Це — без урахування співробітників інших силових відомств: міліції, служюи безпеки, розвідки. А сама лише Національна гвардія нараховує 60 тис. особового складу. Враховуючи втрату двохмільйонного Криму та найбільш густонаселених районів Донецької та Луганської областей, матеріальне забезпечення цієї армади лягає на плечі 40 млн українців. Волонтери вже вибиваються зі сил і нарікають на суттєве зменшення благодійних фінансових потоків від збіднілих співгромадян. А ще два місяці тому в інтерв’ю «Радіо «Свобода» один із начмедів армійських підрозді-лів зазначав, що на його немирній ділянці фронту протяжністю 20 км, замість 12, працює лише троє кваліфікованих ме дичних працівники. ЗСУ досі часто несуть утрати через невчасно надану допомогу. На відміну від забезпечення засобами захисту, цю проблему так і не вдалося остаточно вирішити. Збільшення армії загострить її та знову актуалізує питання бронежилетів, касок та іншої амуніції.
Як бачимо, уже навесні чисельність ЗСУ може перевищити показник армії мирного часу. Якщо для збереження статус-кво на Донбасі поки що вистачає задіяних в АТО 50 тис. військовослужбовців і навіть у випадку ескалації бойових дій ми матимемо величезний резерв, виникає логічне запитання — які ще напрямки доведеться захищати українській армії, щоб стримати розповзання кремлівської зарази? Адже «рускій мір», як і російський мир — фантасмагорія. Перший, за імперськими законами, вимагає постійного розширення задля виживання, а другого можливо досягти лише війною, показавши ворогові непохитний намір стояти до кінця.

Роман Лихограй, Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...