Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 19, 2020

Україна лінчуюча

Автор:

|

Червень 06, 2013

|

Рубрика:

Україна лінчуюча

Цьогоріч травневі свята відзначилися не лише звичайним лицемірством політиків, а й надзвичайною активністю громадян. Так, 5 травня мешканці столиці ледь не розірвали водія спорткара, який вирішив покататися тротуаром, зганяючи людей просто на проїжджу частину. Тих, хто не реагував на клаксон, водій прибирав із дороги стусанами. Аби врятувати зловмисника від 300 розлючених киян (машину йому таки понівечили), знадобилося понад півсотні міліціянтів. 

А 7 травня в Івано-Франківську жертвами самосуду заедве не стали самі правоохоронці. На думку перехожих, екіпаж інспекторів ДАІ спричинив ДТП, у якому загинув місцевий мешканець. Вимагаючи справедливості, натовп намагався перевернути міліційну автомашину — довелося задіяти цілий автобус «Беркуту». Утім, подібне регулярно відбувається в Україні вже багато років, незважаючи на пору року й реґіональну специфіку. Щоправда, до реального суду Лінча майже ніколи не доходить. Але якщо все закінчується серйозно, «месники» стають мало не народними героями: згадаймо лише «ніжинських робін гудів», які самостійно «пресували» місцевих наркобариг, або Віталія Запорожця, котрий застрелив міліціянта-«бєспрєдєльщіка».
Торік соціологи виявили, що близько 20 % українців вважає самосуд єдиним засобом встановити справедливість, а ще 35 % допускає його в окремих випадках. І це не дивно. «Суспільна думка починає зараховувати судову, правоохоронну систему не до окремої гілки влади, що стоїть на сторожі правосуддя, а до тих, хто захищає владу від самих громадян», — переконана соціолог Ірина Бекешкіна. Справді, за минулорічними даними, діяльність міліції негативно оцінили 64 % українців, прокуратури — 64 %, судів 69 %. Через це випадки, коли «народ» намагається взяти правосуддя у свої руки, сприймаються на «ура». Навіть минулорічне вбивство судді в Харкові не викликало одноголосого осуду: «Якщо вбили, то було за що. Він же – суддя».
Заперечувати корумпованість української Феміди — безглуздо. Чи не кожен українець знає про випадки, коли ті чи інші проблеми зі законом удавалося вирішити «полюбовно» з інспектором ДАІ, міліційним патрулем, суддею. Не важко дізнатися й про відповідні розцінки. Українці, яким доводиться користуватися цим знанням, звісно ж, не нарікають, але й ілюзій щодо вітчизняного правосуддя не мають. Тому не буде великим перебільшенням стверджувати, що ґрунт для поширення практик лінчування вже підготовлено.
Зазвичай самосуд виправдовують потребою самооборони або відсутністю можливості добитися законного правосуддя. Із першим усе більш-менш зрозуміло: «мажора», який щоразу «відмазується» від покарання, треба раніше чи пізніше поставити на місце, бо він становить загрозу для місцевої спільноти. Шукати правди в судах можна роками, а от опинитися під колесами його спорткара можна вже завтра. Отже, це питання – не світогляду, а виживання, коли зважувати «за» й «проти» просто немає часу.
Якщо ж ідеться про самосуд як принцип, то він не витримує жодної критики. Варто подивитися на історію судів Лінча, аби в цьому впевнитися. До практик безсудової розправи довелося вдатися під час війни США за незалежність. Важко сказати, чи цей крок виправдав себе, але згодом жертвами лінчувальників ставали навіть зовсім випадкові люди. Відомо про інциденти, коли натовп, невдоволений судовим присудом, чинив розправу на власний розсуд.
Звісно, робота корумпованого судді (слідчого, прокурора) має мало спільного з духом і буквою закону. Але хіба краще їм відповідають вердикти обуреного натовпу? Перш за все, вельми сумнівною є здатність натовпу приймати раціональні рішення. Ті ж самі кияни не так давно розбили обличчя водієві сніговоза, бо той вивантажував сніг не там, де треба. Виправдовувати нехлюя-комунальника не варто, але чим керувалися кияни, влаштовуючи своє міні-лінчування? Звісно, зовсім не нормами Адміністративного чи Кримінального кодексів. Хоч би що пашталакали апологети колективного розуму, про здатність натовпу ухвалювати вердикти ми знаємо ще з часів Понтія Пилата. В очах натовпу винуватим є той, хто здається винуватим.
Лінчування аж ніяк не наближає суспільні стосунки до ідеалу законності. Як на торгу завжди є два дурні, так у ситуації лінчування — два злочинці, бо й зловмисник, і «народні месники» діють поза межами закону. Різниця лише в тому, що навіть найрозперезаніший хуліган, на відміну від лінчувальників, не впевнений у тому, що втілює вищу справедливість. А там, де йдеться про помсту за віковічні кривди, захист удів, сиріт і інші високі завдання, мало хто зважатиме на такі дрібниці, як провина й адекватність покарання.
Зрештою, апологети суду Лінча завжди свідомо чи підсвідомо керуються міфологемою про безпомильне рішення більшості. Якщо ж на хвилинку зняти з очей рожеві окуляри демократичного моралізаторства, то картинка видасться ще похмурішою. Річ у тому, що потенційні лінчувальники зовсім не обов’язково мають бути доведеними до відчаю порядними Громадянами з великої літери. Як свідчать події в Києві й Івано-Франківську, це, загалом, — випадкові люди, які опинилися в цьому місці в цей час. Апологети лінчування не стали би радитися з ними, навіть вибираючи собі праску, але чомусь довіряють їм вирішувати питання фактично життя та смерті. До того ж, іще не відомо, чийого саме життя.
Єдиний вихід із цієї позірно патової ситуації — це організований спротив громадян через групи лобіювання, тиск на чиновників, співпраця з міжнародними інстанціями тощо. Це, звісно ж, – не так весело, як гоцати у білих балахонах із палаючими хрестами, але хто сказав, що лікування застарілих болячок неньки України має бути веселим?

Максим Віхров, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply