Новини для українців всього свту

Friday, Jun. 5, 2020

По всьому світу стала новина

Автор:

|

Січень 06, 2020

|

Рубрика:

По всьому світу стала новина

Різдво Христове святкують 25 грудня за григоріанським календарем і 7 січня за юліанським — попри те, що дата появи на світ Сина Божого невідома: Святе Письмо її не вказує.

Дата — умовна
Щойно 525 року Діонісус Ексігурс зі Скіфії, архіваріус тодішнього Папи Римського, вичитав у Хронографічному збірнику 354-го, що Ісус Христос нібито народився в рік правління в Римі Ґая Цезаря Віпсаніанa й Емілія Павла — «у восьмий день до січневих календ у п’ятницю 15-го місяця», але згодом з’ясували, що ця дата хибна.
Оскільки Євангеліє від Матея засвідчило, що Син Божий з’явився на світ за життя царя Юдеї Ірода І, котрий помер за чотири роки до Різдва Христового, воно відбулося на п’ять чи шість років раніше — у 748-749 рр. за римським літочисленням. Діонісус помилився й в датуванні спалаху зірки, яка звістила про Різдво Христове.
Спершу німецький астроном Йоганн Кеплер вирахував у ХVII ст., що того року, з якого Діонісус ввів нове літочислення, в небі нічого не спалахувало. А єдиним сяйвом, яке могли розцінити як зоряне, була, радше, «зустріч» Сатурна й Юпітера, котрі через різницю швидкостей їхнього руху й Землі злилися в одне яскраве світило. За розрахунками Кеплера, це було десь за сім років до дати, на якій наполягав Діонісус.
А в ХХ ст. астроном Девід Гаґс, дослідивши записи своїх давніх китайських і вавилонських колег, конкретизував припущення Кеплера з точністю до дня — 15 вересня 7 року до Різдва Христового. 1993-го його розрахунки підтвердив, провівши свої, астроном Персі Сеймур.
Але на заході Римської імперії Різдво довго святкували першого дня весни, який за юліанським календарем був 25 березня, на яке, мовляв, припадало народження світу. А на сході Римської імперії Різдво святкували водночас зі святом Богоявлення 6 січня.
Тому грецьке слово «Епіфанія» чи «Теофанія», яке означає «З’явлення» чи «Богоявлення», у перші століття християнства означало не тільки хрещення Сина Божого, а й його появу на Землі, тобто народження.
Але ще Василій Великий святкував Різдво 25 грудня між 371 і 374 роками. Однак рішення святкувати Різдво 25 грудня ухвалили щойно на Ефеському (Третьому Всесвітньому) церковному соборі 431-го. А закон про загальне святкування свята Різдва з’явився в кодексах імператора Теодосія з 438 року.
25 грудня святкували Різдво тому, що цього дня Сонце переходило через точку зимового сонцестояння й, відповідно. Іван Золотоуст свідчив: «Люди називають святий день Народження Господнього днем нового сонця». А святий Авґустин пояснив: «Святкуємо день 25 грудня не задля народження сонця, а задля народження Того, хто те сонце сотворив».

Надали нового змісту
Предки українців після того, як стали християнами, також надали нового змісту початку нового сонячного й, відповідно, хліборобського, року, який, відтак, став Різдва Спасителя. Відповідно, язичницькі обряди переосмислили та замінили на християнські.
Відтоді досі розпочинають в Україні святкування Різдва здобуванням нового вогню, який запалювали на припічку 12-ма полінами, які заготовляли 12 днів, для 12 різних страв, котрі готували на Святу вечерю, та внесенням до хати на Святий вечір різдвяного дідуха — останнього обжинкового снопу, у склад якого входять овес, жито, пшениця та льон. Та й різдвяну свічку запалюють на столі не просто так, а щоб пом’янути пращурів.
Волиняни напередодні Різдва мастять хатню долівку, заносять оберемок сіна та стелять його під столом. Воно пролежить там до Водохреща. Добрим знаком буде, якщо у ньому переспить пес або кіт.
У західних областях України до хати вносили плуг або ярмо, столярські причандалля. А в інших — випікають тістечка у формі господарського реманенту або збруї, обрядовий хліб «Василі», який також кладуть на покуть.
Щойно на небосхилі з’являлася перша передвечірня зірка, українці завжди всією родиною сідали за, як казали, «багатий стіл», бо на ньому обов’язково повинні бути дванадцять різноманітних пісних страв, оскільки святвечір припадає на останній день Пилипівського посту.
Різдвяну кутю теж називають багатою, бо, крім неї, готували одинадцять пісних страв, серед яких обов’язково мали бути борщ, риба, гриби, вареники з квасолею та капустою, картопля й узвар. Але в західних реґіонах України на Святвечір вареники роблять із багатьма начинками.
Найчастіше — з тушкованою квашеною капустою, з капустою та грибами, з картоплею й грибами, з квасолею. Неодмінно — з тертим маком та фруктами (з вишнями, свіжими яблуками, чорносливом). В окремих районах у вареники заліплюють перемелений маринований оселедець, приправлений сухарями, пасерованою цибулькою та спеціями. Такі вареники називають «крепликами» або «крапликами». Їх вважають окремою стравою. А «солодкі вареники» заліплюють інакше, ніж інші — фігурно — «віночком», рубчиками, зубчиками, «ріжками».

Кутя — для буття
Але основна обрядова різдвяна їжа — кутя. Тому з нею пов’язано чимало обрядів. Приміром, після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик — це на добробут, а запали — на лихе передвістя.
Кутя неодмінно має стояти впродовж усіх свят у новому горщику на покутті — в кублі зі сіна. Власне, в нього й ставили горщик, прикривши хлібом із дрібкою солі.
Після закінчення свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщині з цієї трави готували купіль для немовлят. Здебільшого відносив на покуть кутю хтось з чоловічої статі. А в деяких реґіонах України обряд «Нести кутю на покуттю» доручали наймолодшому хлопчику в родині.
Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички; зодягши їх, підліток брав горщика і, несучи його, декламував: «Несу кутю на покуттю, на зелене сіно, щоб бджоли (або курчата) сіли».
А на півдні України обряд «Нести кутю на покуттю» доручали господині, яка перед ним веліла всім присутнім сісти й імітувати квоктання квочки. Коли ж ставила узвар, то просила всіх встати й кудкудакати, щоб гарно неслися кури і виводили курчат. Деінде садовили на покуті дітей, і ті гуртом відтворювали пташині звуки.
Першим місце за столом завжди займає господар. І щойно за ним — інші члени родини. Під час святкової вечері намагаються не виходити з-за столу та розмовляти тихцем. Господарі благословляють за святковим столом вечерю молитвою-заклинанням «Дай, Боже, дочекати всім у здоров’ї до другого року», хрестять кутю й, зачерпнувши її ложкою куті, підкидають до стелі — на «приплід». Якщо прилипала хоч трішки — то це на врожайний рік. Усі за столом стежили за тим, скільки прилипне зернин — стільки з’явиться в новому році ягняток й іншої живності. Друга порція призначалася врожаєві зернових, третя завбачувала кількість роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджоли. Тільки після цього починали вечеряти.
На Чернігівщині перед початком трапези господар, взявши першу ложку куті в рот і, не ковтаючи її, виходив на двір подивитися нічне небо. Бо якщо воно зоряне — наступного року добре вестиметься всіляка птиця, а коли зірок мало — доведеться її продавати.

«Щоб і в полі буйно…»
Лишень після цього починали вечеряти. Кожен із присутніх, з’ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви, а завершити трапезу ще раз кутею й узваром. Якщо в хаті хтось помер, то й для нього кладуть ложку куті, яку їдять першою й тільки після неї — решту страв.
Піднявшись, глава родини пропонував пом’янути покійних родичів ще й молитвою та запросити їх до Святої вечері. Предки українців вважали, що саме в цей час всі близькі та далекі члени родини мають прийти до оселі, відтак звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви та клали ложки.
Вслід за господарем усі присутні виголошували молитву. Але якщо в одних реґіонах України поминальним дійством започатковували вечерю, то в інших — закінчували. Господар поіменно називав імена небіжчиків, приказуючи: «Хто вмер, той у ямі, а хто живий, той з нами» чи «Царство їм небесне, хай легенько лежиться, а нам легко живеться!».
Залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи поруч ложки. А вдосвіта на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь. Це означало, що власник такої ложки «скоро піде з цього світу».
Наступну молитву виголошували нині сущим — усім членам родини, їм зичили здоров’я і щастя, бажали, щоб гуртом та в злагоді дочекатися наступного Різдва. Після цього господар брав свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передавав страву дружині.
Повечерявши, колядують. А різдвяними колядками стала, по суті, ворожба-побажання — щоб хата була багатою, «щоб і в полі буйно, і в оборі плідно, на пасіці рійно». Відтак, в Україні здавна вважалося, що чим більше колядників надвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply