Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 20, 2017

Із чвертьстолітнім ювілеєм незалежної України

Автор:

|

Серпень 22, 2016

|

Рубрика:

Із чвертьстолітнім ювілеєм незалежної України

Незалежність України

Нашого цвіту по всьому світу. Цю фразу нам втовкмачували ще у молодшій школі разом із переліком видатних українців. Причому значна частина останніх уславила наш край, проживаючи в далеких країнах обабіч Атлантики. Ставши дорослими, ми і досі записуємо їхні досягнення на рахунок України, викликаючи в собі легкі напади патріотизму. Особливо нас тішить, коли чергова зірка публічно декларує свою українську ідентичність — Facebook вибухає лайками та перепостами, а популярні видання оновлюють списки видатних еміґрантів. Однак довжина цього списку прямо пропорційна не лише величі українського народу, але і глибині занепаду нашої країни.
Вишукування видатних співвітчизників-еміґрантів має цілком зрозумілу природу. Всім хочеться належати до спільноти успішних і талановитих. В Україні нерідко сприймають видатних еміґрантів як конкістадорів, котрі несуть українську ідею по світах, уславлюючи свою націю та Батьківщину. Найбільш упевнені в цьому ті, хто вірить у магію Крові та Ґрунту. Для таких українець завжди залишається українцем, допоки в його жилах тече кров української прапрабабці. Відтак його успіхи можна сміливо зараховувати на користь Неньки, яка вигодувала його предків своїми плодами, випоїла своєю водою та виморозила своїми вітрами.
Менш ортодоксальній публіці доводиться балансувати на хистких логічних конструкціях. Приміром, деканом Єльського університету у США стала українка Марта Кузьма. Перемога? Ще й яка! Її мати справді народилася в Україні, але виросла у Австрії, а після Другої світової переїхала у США. Сама Марта виросла у передмісті Нью-Йорка, вчилась у коледжі Колумбійського університету й уперше приїхала до Києва у віці 28 років працювати у американських проектах. Потім кар’єра завела п. Кузьму аж у Скандинавію — 2014-го вона стала ректором Королівської академії мистецтв у Стокгольмі.
Візьмімо інший приклад. Скажімо, Роберту Бондар — першу канадійську жінку-космонавта. Вона народилася в родині українських імміґрантів. Однак астронавтом стала завдяки навчанню та роботі в університетах та медичних закладах Канади і США. До зірок злетіла після підготовки у NASA. Схожу біографію має і Квітка Цісик — крім батьків, над розкриттям її таланту працювали викладачі Вищої школи музики і мистецтва, Гарпер-коледжу та Маннес-коледжу.
Безумовно, і Марта Кузьма, і Роберта Бондар, і Квітка Цісик є етнічними українцями. Однак приписувати їхні успіхи варто їхнім родинам і діаспорі, але аж ніяк не Україні. Збереженням своєї української культури та ідентичності вони мають завдячувати, знову ж таки, родичам і діаспорі, а не далекій історичній Батьківщині, якій ледве вдається зберігати культуру хоча б у межах своїх власних кордонів. Навіть у роки Незалежності українські діаспори США та Канади допомагали Україні набагато більше, ніж вона їм, хоча в теорії мало б бути навпаки.
Що ж стосується їхніх професійних досягнень, то тут варто віддати належне їхній особистій впертості та перевагам іноземних освітніх систем. Що б сталося з Робертою Бондар, якби вона мала змогу вчитися лише у Білоцерківському аграрному університеті? Яким був би старт Квітки Цісик, якби, замість Вищої школи музики і мистецтва у Нью-Йорку її запроторили до Золочівської музичної школи (при всій повазі до цього закладу)? І це — лише освіта. А ще варто брати до уваги економічні та соціально-політичні умови, в яких нащадки українських еміґрантів будували свої кар’єри. Ми дуже пишаємося тим, що Едвард Стельмах був прем’єр-міністром канадської Альберти, але чого б він добився в українських реаліях? Приміром, на успішного глухівського мера-француза Мішеля Терещенка вже відкрито кілька карних справ — і це ще не дійшло до тітушок.
Фраза «нашого цвіту по всьому світу» — це присуд Україні, яка не здатна забезпечити умови для успішної кар’єри власним громадянам. Зрозуміло, що в минулому столітті ні про які умови не могло бути мови — Україна була розпанахана двома світовими війнами та варилася в радянській тоталітарній системі під кришкою «залізної завіси». Але і тепер — напередодні 25-ї річниці незалежності — з України втікають громадяни. Існують, звісно, і протилежні приклади, але виїжджає все ж таки більше. У 1990-х рр. були в моді розмови про те, як Захід краде мізки з пострадянських країн. Однак особливо напружуватися Заходу не довелося — люди самі кинулись на пошуки нових можливостей.
«Для експериментів потрібне обладнання та реактиви. Якщо ми в Німеччині щось замовляємо, воно того ж дня приходить. А в Україні через відсутність інфраструктури працювати дуже важко, і люди, котрі роблять там хороші дослідження, — просто герої» — розповідає біолог Марія Родніна, колишня киянка, лауреат премії Лейбніца. Отримавши стипендію Гумбольдта, вона змогла працювати в Німеччині, а далі — звична історія: «Після приїзду розпочала дослідження, отримала прекрасні результати, і повертатися зовсім не хотілося. Натомість хотілося цим скористатися і провести ще один експеримент, і ще, і ще…»
Мабуть, через кілька років школярі побачать ім’я д-ра Родніної у списку видатних українців, розкиданих по всьому світу. Але подібні списки — привід для сорому, а не для гордощів. Це — списки українців, котрим Україна не дала можливостей для розвитку. Ще більша ганьба — заробітчани. Скільки їх — достеменно не знає ніхто, але масштаби вражають. Приміром, із Чорткова на заробітки виїхало до 70 % населення. Можна скільки завгодно розповідати про їхню працелюбність і підраховувати мільйони, які вони переказують в Україну, але по факту — це лише симптом неспроможності нашої держави. І пишатися тут абсолютно нічим.

Максим Віхров, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...