Новини для українців всього свту

Monday, Sep. 28, 2020

Як пробігти 100 км і не зійти з розуму

Автор:

|

Серпень 21, 2020

|

Рубрика:

Як пробігти 100 км і не зійти з розуму
Володимир Юрчук

Нещодавно у столиці України відбувся міжнародний Kyiv Ultramarathon 2020. Франківець Володимир Юрчук брав участь на дистанції в 100 км. «Kiyv Ultramarathon проводили вже втретє, — розповів Володимир Юрчук. — Цього року були три дистанції — 30, 50 і 100 км. Я обрав найдовшу. Щоправда, марафон мав відбутися ще у червні, але ж пандемія, карантинні обмеження… До кінця не було зрозуміло, чи відбудеться навіть у липні. Але Київська міська державна адміністрація дала дозвіл. Інакше було б дуже прикро, бо я цілеспрямовано готувався до 100 км. Головні обмеження — людей запускали групами, в середньому по 50 спортсменів».
За словами п. Юрчука, особливість цього марафону в тому, що його проводять уночі. На дистанцію в 100 км (14 кіл) старт був о 20.00. Разом із Володимиром бігли близько 150 учасників. Загалом на всі дистанції було понад 500 спортсменів.
«В цьому ультрамарафоні я встановив рекорд саме цієї траси — 7 годин 12 хвилин, — каже він. — Прибіг приблизно на годину швидше, ніж попередній рекордсмен. Гадаю, достатньо багато. Це нелегко далося, бо суперники були доволі гідні, було з ким боротися. Можливо, це додало мені азарту, натхнення бігти швидше. Я не планував жодних рекордів, просто біг для себе, боровся з відстанню. Я майстер спорту на дистанції 42 км, але тут хотів відчути, дізнатися, що там після цих чисел. Кілька років тому я перейшов у аматорський спорт, почав тренувати людей, готувати до марафонів. Але ніколи не опускав планку».
Володимир відірвався від другого місця на понад 20 хвилин, а третє місце посів спортсмен, який пробіг дистанцію за вісім годин. На перемогу п. Юрчук не надто сподівався, каже, що фаворит був інший, і той уже зі старту почав від усіх відриватися.
«Але на 50 км, тобто на середині дистанції, я його наздогнав і залишив позаду, — розказує марафонець. — Пізніше він мені сказав, що не зміг домовитися з собою, подолати якісь внутрішні бар’єри. Ця дистанція — більше щось психологічне, ніж фізичне. Павзи на таких марафонах, звісно, робити можна, бо є такі собі пункти харчування. Треба ж попити води чи якийсь енергетик — це дозволяється. Та якщо хочеш виграти чи прибігти не останнім, мусиш затримуватися мінімально, а про їжу не йдеться зовсім. Повільні бігуни їдять, а я біг доволі швидко».
За словами п. Юрчука, до великих дистанцій неможливо підготуватися за один рік, саме тому тренується на постійній основі. У нього було шість місяців на підготовку, ще з лютого. І таку дистанцію спортсмен обрав для себе вперше.
«Це передусім досвід, який навіть можна певною мірою передати учням, — пояснює він. — За мене вболівали всі, й я не міг їх підвести. А коли виграв, то бачив, які вони щасливі, як відчувають гордість за тренера. Вперше взяв таку дистанцію і переміг! Гадаю, це досягнення щонайменше для себе самого. Але, з іншого боку, було справді важко домовитися зі собою. Бо фізично не так важко — постійні підготовки й біг майже щодня свідчать самі за себе. Перед бігом треба мати конкретну ціль — навіщо я біжу таку відстань. Бо коли ти на 50-60 км, то часто задаєшся цим питанням і хочеться просто впасти й не рухатися».
За словами марафонця, з 40 по 50 км в голову почали закрадатися різні погані думки, стався ніби переломний момент, бо тіло вже поволі здавалося. Але він старався схитрувати і налаштовував себе на хороше. Каже, в таких ситуаціях треба ставити маленькі цілі. Наприклад, сказати собі: я пробігаю ще 10 км і якщо буде справді важко, то зійду з дистанції. Було важко, але не зійшов.
«В такі критичні моменти, коли вже пробіг тих 10 км, гадаю, та ще 30 залишилося, це вже не половина, — сміється Володимир. — У спорті це називається — яма. Тіло біжить, а мозок хоче здатися. Такі ями можуть бути один, п’ять і десять разів. Але якщо налаштуєшся, то стане легше, можна перебороти. І ще не можна уявляти відстань у числах, не рахувати кілометри, бо тоді стає страшно. Тоді це тебе зламає».
З дистанції, каже п. Юрчук, люди сходять доволі часто. І більше не через фізичну форму, травми, а просто через те, що не вірять у себе. Великі дистанції дуже непередбачувані і навіть підготовка роками іноді не допомагає. Постає вибір — здоров’я чи престиж? Аматорам краще вибирати перше, бо можна взагалі позбутися всього. А якщо зійшов із дистанції завчасно, то робити висновки, аналізувати помилки та готуватися до наступного разу.
«Щодо винагороди — це символічне, сертифікат тощо. Ультрамарафонці, я б сказав, особливі люди, вони не бігають за якісь матеріальні цінності, — пояснює Володимир. — Так само, як і ті, хто бігає по горах. Ці люди милуються краєвидами, а все інше позаду. Якщо хочеш стати першим — потрібно працювати за ідею, перевірити свій організм на витривалість, а розум на витримку. Біг це стиль життя. Приміром, для мене найважливішим є статус, бо я поборов 100 км. Я бігав у Європі, там є грошова винагорода. Але насправді це не стільки важливо для людини, котра просто хоче довести сама собі: «я можу!». Наступного року хочу поїхати на чемпіонат світу з бігу та спробувати себе там. Мені далеко до рекордсменів такого рівня, але в Україні наразі я в першості».

Богдан Мисюк, «Репортер»

About Author

Meest-Online