Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 22, 2017

Українці на Invictus Games

Автор:

|

Вересень 27, 2017

|

Рубрика:

Українці на Invictus Games

Міжнародні спортивні змагання «Ігри нескорених», у яких вперше бере участь збірна команда України 23 вересня стартували у Канаді. Напередодні у гала-вечері, присвяченій українським учасникам Ігор, узяв участь і Президент України. сама вечеря відбулася 22 вересня у престижній банкетній залі Торонто. У своєму виступі Петро Порошенко вкотре висловив захоплення силою духу ветеранів російсько-української війни, котрі після важких поранень і тривалої реабілітації змогли перебороти самих себе та вирішили представляти Україну на міжнародних змаганнях. Глава Української держави пообіцяв, що Україна і надалі братиме участь у «Іграх нескорених» і боротиметься за право провести ці змагання в Києві. «Я дуже гордий бути сьогодні тут для пошанування української команди, яка вперше братиме участь в «Іграх нескорених». Ці люди є українською армією — сильною, вільною та реформованою, що заслуговує на високу оцінку та повагу всього демократичного світу. Це найкращий спосіб пошанування наших хоробрих чоловіків і жінок у формі. Їхній приклад хоробрості вселяє у нас впевненість у нашій остаточній перемозі», — заявив він.
До Торонто на змагання також прибув і засновник змагань — британський принц Гаррі. Він зустрівся з ветеранами й узяв участь у спеціальному симпозіумі, на якому обговорювали проблеми ветеранів. Принц Гаррі є п’ятим «черзі» на британський трон після свого батька, старшого брата і двох племінників. 2014-го він заснував «Ігри нескорених», у яких беруть участь поранені військові з країн-союзників Великої Британії. На цьогорічні змагання приїхали понад 550 вояків із 17-х держав. Українські спортсмени також подякували за теплу зустріч діаспорі Канади та заспівали український гімн.
Рахунок нагородам збірної України на «Іграх нескорених» у Торонто відкрив 29-річний офіцер Національної поліції Сергій Торчинський із Луцька. У легкоатлетичних змаганнях він показав третій результат у секторі для штовхання ядра (13,71 м), здобувши бронзову нагороду.
А першу золоту медаль у скарбничку збірної України поклав записав 29-річний офіцер Міністерства оборони України (МОУ) Олег Зімніков із Києва. У легкоатлетичних змаганнях він показав перший результат у перегонах на 1500 м (4 хв. 33 с). Володарем «срібла» став 29-річний офіцер Національної поліції України Олександр Ткаченко з Чернігова. Він посів друге місце у бігу на 400 м, здолавши дистанцію за 54,54 с.
Другу ж золоту медаль на рахунок збірної України записав 28-річний військовослужбовець МОУ Василь Пашкевич з Києва. У змаганнях із паверліфтинґу у середній ваговій категорії він показав найкращий результат, піднявши 175 кг. Також 44-річний Вадим Свириденко здобув бронзову медаль у змаганнях з веслування на тренажерах. Третє «золото» у веслуванні на тренажерах приніс Україні Олександр Писаренко.
Отже, представляємо учасників української команди.

Олег Зімніков


Олег Зімніков щодня бореться з головним болем через важку контузію. «У серпні 2014-го ми в складі роти ми були під Іловайськом, де наша колона була знищена і в ході мінометного і артилерійського обстрілу, я отримав контузію», — розповідає 29-річний парубок. Після повернення зі сходу він пройшов курс реабілітації, утім контузія нагадувала про себе. До того ж, тяжко переживав соціальну адаптацію. Повернутися до старого життя допоміг біг. Його полюбляв ще з дитинства. Кілометр за кілометром, попри сильний головний біль, він щоразу поліпшував особистий результат і не думає про війну. Мріє, щоб кожен військовослужбовець, повернувшись зі сходу, знайшов улюблену справу й адаптувався.

Вадим Свириденко


Залишившись, унаслідок поранень без усіх чотирьох кінцівок, боєць 128-ї гірсько-піхотної бригади Вадим Свириденко став символом нескореності. Він згадує, як отримав поранення в Дебальцевому: «Тоді, коли перевозили поранених, колона була розбита, я залишався упродовж чотирьох ночей на морозі. Тоді полон, обмін, наша сторона». Увесь 2015 рік Україна молилася за його життя. Історія Вадима неймовірна, а його бажання жити перемогло смерть. «А мені так ходити хотілося. Знаю одне, якщо хочеш ходити — починай бігати», — сіється чоловік.

Олександр Ткаченко


Колишній боєць роти поліції «Чернігів» розповідає, що на початку 2015-го під Дебальцевим потрапив під мінометний обстріл. З осколками міни калібру 120 мм у голові Олександра довелося везти в госпіталь до іншого сектору фронту. «Лікар сказав, що я народився у сорочці. Так, мені пощастило», — розповідає боєць.
Лікарі категорично заборонили йому не те що займатися спортом, а й виключили будь-які фізичні навантаження. Реабілітація після поранення була тривалою та складною. Крім постійного головного болю, важко було адаптуватися вдома. Після пережитого на фронті, нерідко не міг заснути. Порятунок, попри заборони лікарів, знайшов у спорті.

Сергій Торчинський


Для лучанина Сергія Торчинського війна стала точкою відліку. Життя поділилося на «до» і «після», а після поранення — й поготів. 29-річний боєць 51-ї бригади служив на сході з травня 2014 року, а вже за два місяці зазнав осколкового поранення в шию. «Перебував в окопі. Міна впала десь за метр, а рикошет пішов від стіни», — згадує він. Терористи обстрілювали позиції українських армійців на Савур-Могилі кілька годин, тому пораненого Сергія довго не могли евакуювати. Вже пізніше медики в один голос визнали, що він народився у сорочці. Адже осколок, потрапивши в шию, не пошкодив життєво важливі органи. Одужавши, боєць, котрий ніколи не займався спортом, вирішив поліпшити свої фізичні дані і став одним із кращих з-понад сотні ветеранів.

Олександр Писаренко


Капітан національної збірної у силах власної команди впевнений. Його історія не схожа на інші. За плечима — кілька воєн і бойові дії в Іраку, де і зазнав важких поранень. Тоді осколки ворожих снарядів влучили майору Писаренкові у спину. Після лікування та тривалої реабілітації військовий не залишив справи усього свого життя. Із початком війни на українському сході став у перших рядах захисників. Засновник та командир добровольчого батальйону «Січ» Олександр Писаренко провів успішні операції зі звільнення міст на сході країни. Після повернення зі зони проведення антитерористичної операції 46-річний майор Служби безпеки України вирішив, що вдома не всидить. Пішов інструктором до Національної поліції, щоб навчати молодь.

Роман Панченко


Він у деталях пам’ятає 19 червня 2014 року. У складі свого підрозділу юнак штурмував блокпост під Ямполем на Донеччині. Однак ворожа куля кардинально змінила його життя. «Куля 7,62 мм залетіла збоку та пробила легеню, хребет, зачепила та пошкодила селезінку. Її потім видалили», — згадує Роман. Його бажанню жити дивувалися і лікарі, й бойові побратими. Саме вони під час евакуації пораненого не дали хлопцеві здатися. 34 дні у реанімації Львівського госпіталі та кілька місяців відновлення — це був найпекельніший період життя бійця. «Нічого не міг сам робити — ні їсти, ні одягнутися, ні перевернутися. Та дивився на тих, кому гірше, і це мені допомагало», — зазначив п. Панченко. Ще під час реабілітації у госпіталі були обов’язкові заняття спортом, захопився плаванням.

Павло Будаєвський


Він — єдиний учасник української національної збірної, котрий виступатиме на всіх чотирьох представлених на змаганнях дистанціях із плавання. 27-річний парубок небагатослівний і не надто полюбляє розповідати про війну і важке вогнепальне поранення. Його Павло Будаєвський зазнав 2014-го на Донеччині. Тоді молодому армійцю здавалося, що він уже ніколи не зможе повернутися у спорт. Проте весь час, коли лежав на лікарняному ліжку, мріяв про басейн. І попри застереження лікарів, дуже швидко обрав для себе вид реабілітації. Попри біль у травмованому плечі, тренувався мало не щодня. Потрапивши до збірної, у Павла здійснилася ще одна мрія — тренуватися у майстрів. Готувати військовослужбовця до змагань у Торонто взявся Валерій Димо, призер чемпіонату світу та багаторазовий чемпіон Європи з плавання.

Павло Мамонтов


Колишній боєць полку «Азов» пережив до десятка операцій та опинився на межі ампутації кінцівки, але одужав та продовжує активно займатися спортом. Павло Мамонтов пригадує історію поранення, якого зазнав на початку 2015 року під Гранітним. Міна, що вибухнула неподалік від позиції, забрала життя двох побратимів, а ще шістьох важко поранила. «Мене відкинуло хвилею й уламками, роздробило кістки в передпліччі, повиривало шматки м’яса, подробило нерви», — згадує чоловік. Про поранення Павло розповідати батькам не хотів, а від дівчини приховати не вдалося. Через штаб вона дізналася адресу лікарні й якнайшвидше приїхала до коханого. «Вирішили, що коли повернуся в Київ, одружимося. Думки про весільні турботи виводили з поганого стану, планувалося щось хороше», — пригадує ветеран. Та підготовку до весілля довелося відкласти через запальний процес. Лікування продовжили у Франції. Військовий вирішив, якщо не фізично, то хоча б психологічно повертатися до життя. Отримав диплом військового психолога, вступив на другу вищу освіту в Український католицький університет. А велоспорт сам прийшов у життя Павла.

Дмитро Сидорук


Як і під час служби на сході України, 34-річний Дмитро Сидорук — стрілець. Щоправда замість автомата узяв до рук лук зі стрілами. У вересні 2014-го, обороняючи Луганський аеропорт, військовослужбовець 24-ї механізованої бригади разом із товаришами потрапив під ворожий мінометний обстріл. «Стався вибух, два моїх побратими загинули на місці. Я ж поранений десь метрів 400-500 з посадки виходив. Легеня була пробита, дві ноги наскрізь, і права рука наскрізь», — згадує ветеран. Пережив кілька операцій та тривалі місяці реабілітації. Коли вдалося стати на ноги, намагався не закриватися у собі. Товариші запропонували взяти участь у «Іграх нескорених». Погодився, бо ж займався спортом із дитинства.

Катерина Михайлова


Парамедик батальйону «Айдар», зазнавши поранень на передовій, не здалася. Здійснила свою давню мрію і власним прикладом довела: в українських армійців незламний дух справжніх захисників. Її бойовий шлях почався ще на Майдані. А далі була війна, на яку Катерина поїхала у травні 2014-го. У складі батальйону «Айдар» брала участь у звільненні населених пунктів на Луганщині Металіст, Райгородка, Трьохізбенка, Жовте, Георгіївка та Лутугине. «Мені не подобалася ситуація в країні, не подобалося, що на мої землі могло прийти те, що прийшло в Донецьк, Луганськ. Тому вирішила піти на війну, захищати свій край», — пяснює жінка. Служила пліч-о-пліч із своїм майбутнім чоловіком. У Лутугиному отримала важку контузію. Черепно-мозкова травма досі нагадує про себе. Була уже важка реабілітація «Бігати не можу, в мене паморочиться голова й я можу знепритомніти», — каже п. Михайлова. Після демобілізація, попри важку травму, стала займатися спортом, а також здійснила давню мрію. Тепер Катерина — фотограф.

Юрій Писарчук


Колишній боєць 30-ї механізованої бригади поранення він зазнав улітку 2014 року під Лутугиним на Луганщині. «У ніч на 28 серпня поїхали не туди, куди треба, потрапили на пригоди. Був вибух, але дяка Господу, живий-здоровий, тільки трохи контужений», — розповідає 32-річний Юрій Писарчук. Тоді зазнав поранення голови та травми хребта. Пошкодження спинного мозку спричинило парапарез — частковий параліч ніг, а через поранення у голову чоловік частково втратив зір. Реабілітація триває і досі. Під час чергового загострення хвороби вирішив спробувати свої сили у Міжнародному проекті. Після виписки зі шпиталю Юрій мав лише три тижні на підготовку до змагань.

Валерій Рак


Він пішов на війну улітку 2014 року. У складі Української добровольчої армії (УДА) «Правого сектору» брав участь у бойових операціях в Пісках, на шахті «Бутівка» та в Авдіївці. «Було поранення в голову і дуже пошкоджена права нога», — пригадує боєць. Поранений був після двох років служби на сході. Той день пам’ятає у деталях. 6 листопада 2016-го під час бойового завдання підірвався на ворожій гранаті. «Це була розтяжка, яка не дала довести нашу бойову операцію до кінця», — зазначає Валерій Рак. Далі були довгі місяці лікування та реабілітації. Лікарі, попри невтішні прогнози, зберегли бійцеві поранену ногу. Під час лікування у шпиталі чоловік навіть не думав займатися спортом. Мотивував заклик побратима, з котрим разом служили.

Олександр Чуб


30-річний боєць УДА зголосився поїхати на війну ще влітку 2014-го. Спочатку воював у складі Національної гвардії, потім у УДА «Правого сектору». Він один із тих, кого називають «кіборгами». Поранений був у жовтні 2014-го під час оборони Донецького аеропорту. «В нас була «вєсєлуха» в честь дня народження Путіна. Вони намагалися йому подарунок зробити. На третій день, коли ми покидали позиції, бо нам у тил зайшов танк. В колону ввалив снаряд і мені перебило ліву ногу», — згадує ветеран. Поранення не було критичним, однак після численних операцій Олександру ставало лише гірше. Понад півроку лікування у найкращих шпиталях країни не давало бажаного результату. «На щастя, ситуацію врятував хороший хірург із Тернополя Сергій Гаріян, котрий поставив мені якісну пластину і через півтора місяця я вже пішов після нього з паличкою. Тут же сів на велосипед і поїхав». Незабаром режисер фільму «Добровольці Божої чоти» запросив військового спільно презентувати стрічку в Америці. «Сідаючи в літак, в мене виникла мрія — проїхатися на велосипеді Штатами. Я взяв велосипед і від Флориди до Каліфорнії — кругами через гори, пустелі, каньйони, пересік Великий каньйон. 10 тис. км на велосипеді проїхав», — пишається воїн.

Василь Пашкевич


Колишній боєць 95-ї окремої десантно-штурмової бригади був поранений наприкінці червня 2014-го під час рейду на Савур Могилу. «Підрозділ потрапив у засідку, внаслідок чого я отримав осколкове поранення. Пробило шолом на голові, розбило його повністю, та завдяки волонтерам я залишився живий», — згадує 29-річний боєць. Після поранення довго на лікарняному ліжку Василь Пашкевич не влежав. Тільки-но зміг самостійно ходити, одразу повернувся у спорт та до війська. Тепер служить в окремому полку Президента. «Стрибати з парашутом вже не можу, тому переключився на інший рід діяльності», — розповідає чоловік.

Сергій Молодід


Попри отриману на війні травму хребта Сергій Молодід продовжив займатися велоспортом. На своєму двоколіснику спортсмен щодня долав 100-150 км. Колишній боєць 30-ї механізованої бригади ніс службу біля Світлодарської дуги. Там зазнав серйозної травми хребта. Тривала реабілітація і заборона лікарів на навантаження, Сергія не зупинили. До війни десять років професійно займався велоспортом, тому й вирішив повернутися до звичного способу життя.

Наталка Коцкович, «5 канал»

About Author

Meest-Online

Loading...