Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 20, 2017

Інна та Марина Черняк: «Всі медалі, які отримуємо, — спільні»

Автор:

|

Січень 19, 2017

|

Рубрика:

Інна та Марина Черняк: «Всі медалі, які отримуємо, — спільні»

Інна та Марина Черняк

У дитинстві ці близнючки були справжніми бешкетницями. «Мама розповідала, що маленькими ми лазили і по деревах, і по шифоньєрах. У нас було дуже багато енергії. Всюди, куди можна було залізти, ми залазили», — згадує Марина Черняк. Любили побитися, постійно одна одну штовхали і жартома змагалися. «Було різне: дражнилися і сперечалися, але одна за одну були горою. Часто вдвох йшли наступом проти когось», — сміється її сестра Інна.
Дружність і відважність дівчат стали надійним тилом для старшої сестри Олени, котра вдалася не такою сміливою. Розповідають, що частіше заступалися навіть не за себе, а за сестру. «Ми з Інною були більше розбишаки, тому завжди втручалися, щоб Олену не ображали», — згадує Марина.
Українські дзюдоїстки Інна та Марина Черняк із Запоріжжя тримають в скарбничці спортивних досягнень чимало нагород. Інна є чемпіонкою літніх Паралімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро (Бразилія) й Європейських ігор у Баку (Азербайджан), срібною призеркою літньої Універсіади в Казані (Росія). Марина — чемпіонка України 2011 року, бронзова призерка Чемпіонату Європи та літньої Універсіади в Казані.
Однак, за словами близнючок, займатися дзюдо вони зовсім не планували. Енергії в дівчат було хоч відбавляй. Вони ніколи не сиділи вдома, відвідували різноманітні гуртки і школи мистецтва. Займалися естрадними, спортивними танцями, хіп-хопом, вишивали, шили. «Коли ж прийшли в дзюдо, вся енергія спрямувалася в тренування. Стали дуже спокійні», — розповідає Марина. «Спорт нас виховав. Ми стали відповідальнішими», — додає Інна. Саме тому вивчених на тренуваннях дзюдо прийомів на однокласниках не відточували, застосовували свої навички тільки на татамі.
Прихід Інни та Марини в дзюдо — справа випадку. Тренер Андрій Бондарчук зустрів 13-річних сестер в автобусі й одразу розгледів їхній величезний спортивний потенціал. «Ми з сестрою стояли в автобусі, крадькома штовхали одна одну. На зупинці за нами вийшов чоловік і спитав, чи не хочемо ми займатися дзюдо. Я злякалася й одразу ж утекла. Марина дала йому наш домашній телефон. Він згодом зателефонував, побалакав із мамою, і вона нам дозволила спробувати. Ми спробували, та й залишилися в залі», — ділиться Інна.
В тренувальній залі сестрам одразу сподобалося — постійне спілкування, фізична розрядка. Бувало, що приходили на ранкове тренування і могли залишатися аж до вечірнього. «Атмосфера нам одразу припала до душі. Звісно, спочатку на тренуваннях було боляче падати, навантаження були важкі. Однак після перших же змагань закохалися в дзюдо», — згадує Інна.
Загальновідомий факт — близнюків у дитинстві розрізняти майже неможливо. Про це стверджують і їхні рідні, і самі близнюки, котрим зазвичай важко знайти себе на сімейних світлинах. Інна та Марина не є винятком. «У пологовому будинку для того, щоб мама нас одразу розрізнила, адже ми взагалі були однаковісінькі, нам прив’язали на руки ниточки різного кольору», — регоче Інна.
Згодом, коли дівчатка пішли у садочок, школу, батьки вдалися до всім знайомого методу одягання в однакове. І хоча одяг завжди був подібний, колір у кожної сестри був окремий, так що оточуючі мали змогу визначити, де Марина, а де Інна за барвою сукні. А ще знайомі і друзі впізнавали дівчат за сережками.
В школі Інна та Марина кілька разів заміняли одна одну. Через постійні тренування та змагання на навчання часу інколи не вистачало, тож сестри викручувалися, як могли. «Було таке, що одна за одну розказували вірші. Ділити вірш навпіл, половину вчила Марина, половину — я. Одна розповідала частину за двох, потім інша», — згадує Інна.
Зараз дівчат плутають рідко. За вдачею вони різні і самі в цьому відверто зізнаються. Марина має спокійніший і врівноваженіший характер, в той час як Інна — жорсткіший. Як би не було, спорт виховав обох сестер вольовими та психологічно сильними особистостями. Різниця в характері та поведінці наклала відбиток на зовнішності сестер, тож усі, хто близько спілкуються зі спортсменками, розрізняють їх уже добре, навіть за голосом.
Однак у тих, хто знає дівчат нещодавно, казуси з впізнаванням таки часто трапляються. «Бувало, коли ми окремо їздили на змагання, до мене підходила людина, починала спілкуватися, а я розуміла, що не знаю її. Потім виявлялося, що це знайомий чи знайома Марини», — сміється Інна.
Чимало дискусій присвячено фантастичному підсвідомому зв’язку, який виникає між близнюками. Його таємницю досі не можуть розгадати вчені, психологи й астрологи. Інна і Марина підтверджують — він таки існує, адже їм не один раз доводилося відчувати його дію. «Коли Інна боролася на паралімпіаді в Ріо, в мене розболілася голова, я дуже нервувала», — каже Марина.
Не рідко виникає ситуація, коли річ подобається обом, а придбати може тільки одна, бо ж, як тільки дівчата почали купувати одяг самостійно, вирішили, аби знайомим було легше розрізняти їх, будуть вбиратися по-різному. «Смаки у нас завжди збігалися. Коли ми ходимо разом у крамницю, нам часто подобаються однакові речі. Тому намагаємося домовитися, хто що придбає», — додає Інна.
Незважаючи на те, що сестри Черняк присвятили життя доволі «нежіночому» виду спорту, їхній жіночності та привабливості може позаздрити не одна українська красуня. Як і будь-які дівчата, Інна і Марина люблять гарно виглядати й одягатися.
Інна запевняє, що майже не переживала на останніх змагання. «Бо фактично взяла всі її хвилювання на себе, — пояснює Марина. — Навіть, коли в сестри щось трапляється, завжди відчуваю це. Телефоную, щоб спитати чи все гаразд, раджу бути обережнішою. Навіть, коли розмовляю з Інною і вона не каже, можу збагнути її з півпогляду».
«Ми з сестрою дуже добре одна одну відчуваємо. Я, наприклад, відчуваю, коли Марині важко чи погано, а коли вона їде на змагання, то завжди знаю наперед, якщо результат буде позитивним. А буває інколи тривожно, якщо щось не так. Навіть самопочуття погане передається», — запевняє Інна.
Сестринська підтримка, беззаперечно, стала для дівчат стійкою опорою, яка допомогла досягти значного успіху в спортивній кар’єрі. Інна та Марина тренувалися разом, пліч-о-пліч долаючи нові перешкоди, етапи, труднощі.
Однак нещодавно молодша на 15 хвилин Інна перейшла в паралімпійську збірну. Причиною стала проблема зі зором — сітківка спортсменки може луснути від фізичного перенавантаження.
З цією проблемою Інна живе з самого дитинства, і завжди боролася на рівні з іншими повністю здоровими спортсменами. Проте стрімке погіршення зору все ж змусило поміняти збірні. Торік в Ріо Інна дебютувала на Паралімпійських іграх, й одразу виборола «золото», здолавши свою суперницю Лючію Араужіо всього за 20 секунд. «Цей період дався нам нелегко. Зі сестрою ми завжди були поруч. Тому, якщо є час, намагаємося проводити його разом. А коли змагаємося на виїзних турнірах, постійно спілкуємося телефоном, — каже Марина. — Для мене дуже важливо постійно бути на зв’язку з сестрою. У нас дуже багато спільних справ, пов’язує і спорт, і навчання, тому багато рішень ми приймаємо разом».
Безперечно, вимушене розставання стало для сестер справжнім випробуванням. Бачаться тепер вони набагато рідше, та й тренуються також порізно. «Певна річ, складно один без одного. Ми звикли, що завжди є підтримка.
Декотрі близнюки мають різні компанії, навчаються в різних університетах. У нас із сестрою ніколи так не було. Піти від неї в іншу збірну було найважче», — зітхає Інна.
Інна та Марина не приховують, що боротися одна з одною не можуть. Подібні змагання повсякчас перетворюється на жарт, розвагу. Немає між дівчатами і конкуренції, перемога однієї — стимул для іншої.
Зараз сестри вже перестали рахувати нагороди, медалі складають у шафу, бо місця вже бракує. Обидві підтверджують — всі перемоги в них на двох: «Ми навіть не знаємо, де чия нагорода. Всі медалі, які отримуємо, — спільні».

Анастасія Гаркавюк, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...