Warning: getimagesize(/homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/uploads/2011/10/1.jpg) [function.getimagesize]: failed to open stream: No such file or directory in /homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/plugins/wonderm00ns-simple-facebook-open-graph-tags/public/class-webdados-fb-open-graph-public.php on line 948

Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

Відповідальні інтелектуали

Автор:

|

Грудень 20, 2011

|

Рубрика:

Круглий стіл«Чи готові українські інтелектуали брати відповідальність за події в Україні?» — це запитання стало темою дискусії під час виїзного засідання Polit Club у Львові. Голов­ними гостями заходу стали: Ярослав Грицак, професор історії; Мирослав Маринович, правозахисник і віце-ректор Українського католицького університету (УКУ); Тарас Возняк, політолог, засновник і редактор часопису «Ї»; о. Борис Ґудзяк, ректор УКУ. Участь у ньому взяла й кореспондент тижневика «Міст».

Головне питання дискусії в Polit Club було сформоване не досить чітко. Говорячи про готовність інтелектуалів до відповідальності, варто виокремлювати дві складові цієї теми: чи відчувають вони моральну готовність або чи готові робити це фахово? Зрештою, як має виглядати ця відповідальність на практиці, адже ми не можемо ув’язнити чи оштрафувати розумника, який, наприклад, продукує замовні ідеї для здійснення влади. Знову ж таки, під час дискусії автор цих рядків не могла не замислитися: а чи є резон говорити про відповідальність людей за процеси в суспільстві, не маючи на нього впливу? «Об’єднання інтелектуалів могло би скоординувати індивідуальні думки в потужнішу організацію, яка має влив на процеси», — висловився щодо цього Мирослав Маринович. А як би виглядав Статут гіпотетичного «Товариства відповідальних інтелектуалів України»? Подаємо основні думки учасників диспуту.

Тарас Возняк: — Нам потрібно навчитися відрізняти інтелектуалів від інтелігенції. З інтелектуалом дуже мало пов’язане питання політичної, моральної, ідеологічної відповідальності. Інша річ — інтелігент. Це — людина, яка є великою мірою інтелектуалом, володіє відповідним знанням, а також має ці зобов’язання. Інше питання, чи цей підвид homo sapiens іще є актуальним для наших реґіонів. Були моменти в 1990-х рр., коли ми відчули демократизацію, інтеґрацію, і тоді рух у напрямку західного суспільства був дуже ефективним. Проте в той час були потрібні не інтелігенти, а холоднокровні, виважені спеціалісти. Якщо ці кадри дискутують на моральні теми, то це не означає, що вони самі впроваджують цю мораль у життя, тобто відповідають за суспільство. Це може бути гарний, але не обов’язково співчутливий лікар. Як з’ясувалося, наше суспільство є досить архаїчним і не так швидко модернізується. Нерозуміння того, що таке інтелектуал і що таке інтелігент, часто спотворює поняття відповідальності перед суспільством. Окрім того, людина-фахівець, людина-інтелектуал, маючи добрі наміри, не завжди може реалізувати задуми, у неї це не виходить. Тут питання: «Готові чи не готові інтелектуали нести відповідальність?» — має ще одну складову. Ця готовність повинна мати практикум організації самого процесу: якою мірою інтелектуали можуть бути готові включитися в нього безпосередньо, починаючи від практики революційної та закінчуючи практикою державного управління.

Мирослав Маринович: — Що відрізняє інтелігента від інтелектуала? По-перше, це — почуття місії. В інтелектуала воно є значно сильнішим, бо існує не тільки інтелектуальна місія, а ще й громадська, як, наприклад, журналіст має місію донести правду до су­спільства. По-друге, він спроможний потерпати за свої переконання, принаймні ця риса виражена в нього чіткіше. Це — те, що я називаю загальним словом «жертва», але потрібно, аби ми навчилися відрізняти її від жертв автомобільних аварій і вміти йти на жертву в су­спільних речах. І я впевнений, що для багатьох ці поняття є зрозумілими. Друга точка. Чому немає українського Вацлава Гавела? Тому, що ми його не побачили. І при цьому я не хочу цю фразу інтерпретувати так, ніби серед нас ходить невизнаний геній, якого ми не бачимо, і він ображений. Для того, щоби суспільство побачило свого Вацлава Гавела, потрібно, аби воно вміло резонувати ідеї, які той несе. У нас завжди є надія, що після чинної влади прийдуть розумніші люди. Але звідки їх узяти, коли, попри ґлобалізацію суспільства, ми потерпаємо від браку інформації, від браку незалежних аналітиків. А одиниці-представники інтелігенції не розуміють суспільних наслідків того, що вони кажуть.

Т. В.: — Суспільство не має бажання слухати й чути інтелектуалів. Бути почутим — це означає, щось суттєве сказати й щоби хтось це почув, відреаґував. А ляпати язиком у просторі чи готувати повідомлення, які не сприймаються, — це щось інакше. Ви кажете: немає інформації. Навпаки — інформації є валом, ми розчавлені нею. Але в потоці сутніх інформацій ми не маємо того рентгену повідомлень, навколишнього спілкування, навіть володіючи аналітичним мисленням. Іноді людина дуже проста може сказати таке слово, яким усі будуть пронизані за три секунди. А після цього та ж людина протягом п’яти років тільки стрясає повітря («Зайві фрази здатні лише стрясати повітря», — граф Каліостро, «Формула кохання»).

(Можливо, Тарас Возняк мав на увазі Президента України Віктора Ющенка, який після стрімкої популярності протягом п’яти років при владі впевнено втрачав авторитет у народу. Цей приклад для України став показовим. — Ред.). Це — загальна проблема. Інформація, повідомлення й дискусія — це різні речі. Ба більше, 2004 року, коли стало легше говорити, а точніше — стрясати повітря, на екрани телевізорів і шпальти газет вилізло все, що вміє язиком ляпати. У підсумку ми отримали цей вал, який наростає в силу технічних обставин. Раніше людину, яка вміла говорити, називали промовцем, оратором. Тоді мало хто відважувався виступити перед колом достойних людей. Просто передавати інформацію та повідом­ляти істину — це різні речі. Істинних речей говорять мало, тому їх і не чутно. Можливо, у сучасних умовах технічні обставини (Інтернет, скайп, твіттер і інші програми) зроблять спілкування живішим. Бо приклад пост­радянських дикторів, таких як Левітан, — це не приклад живого слова, а інтелігентні люди очікують живого слова, математичної істини, як 1+1. Багато людей зараз говорить посутньо, але немає резонатора, ми зламалися в суспільній комунікації. Тому інтелігенти й інтелектуали не є чутні, як такі. До речі, це не проблема тільки нашої країни, це стосується й Сполучених Штатів.

Ярослав Грицак: — Є зворотний бік того, щоб інтелігенція й інтелектуальний сектор були почутими. Він має мати підстави виступати та бути почутим. Інтелігенція — це прошарок людей, які заробляють на життя своїм мозком і вважають, що їхньою місією є служіння народу, масам чи владі. Вони вміють думати й пропонувати розв’язку. Правило дуже просте: якщо ви мислите групами, ви обов’язково будете помилятися, бо групове мислення, за ознакою, є помилковим. Інтелектуали говорять індивідуально, але кажуть неприємні речі, які нам зазвичай не подобаються. Коли колективні істини є теплими, м’якими, то індивідуальні — навпаки. Інтелектуал думає системно, система для нього — головніше за вислужування перед персоналіями, у тому числі політичними. Він мислить незалежно, тому що йому болить за це суспільство. Думаючи системно, інтелектуал дає структурні пропозиції.

М. М.: — Я хотів би не погодитися з тим твердженням, що інтелектуал має обов’язково бути фахівцем своєї галузі. Завданням є поєднати багатьох таких інтелектуалів і спеціалістів галузі в ефективну дієву організацію. Зараз ми бачимо, що інтелектуалів в Україні є доволі багато, але вони працюють роз’єднано. Вони не поєднані єдиною метою. Фактично мова йде про створення організації, яка була би суб’єктом і в сукупності володіла знаннями всіх галузей опосередковано через її членів, котрі ефективно взаємодіють і видають рішення щодо здійснення влади.

Не менш жваве обговорення під час зібрання спричинило питання: хто ж уповноважений «ставити тавро інтелектуальності?» Представниця одного з благодійних фондів України, яка підняла цю тему, зазначила, серед іншого, що в Харкові вона не побачила нічого українського. Від цього моменту дискусія на кілька годин перейшла в іншу площину. Адже визначення міри українських ознак населених пунктів, реґіонів, подій і явищ — ще більш суб’єктивний процес. Якщо такі поняття, як «інтелектуал» чи «інтелігент», які досить часто ототожнюються, ще знаходять свої визначення в мовних словниках, то зазначене вище питання переходить у безкінечну й фактично безпредметну дискусію на кшталт «А ти хто такий?». Звичайно, що люди переходять на персоналізацію. У Львові тема Вацлава Гавела не могла не обернутися на суперечку про роль Степана Бандери, присутні не забули подискутувати й про засудження екс-прем’єра Юлії Тимо­шенко.

Не до кінця було розглянуто підняте тижневиком «Міст» питання про практичний бік тієї відповідальності за процеси у суспільстві, яку готова/не готова взяти на себе інтелігенція. Ідеться про відповідальність у моральній площині чи про її причинно-наслідковий вид? Інакше кажучи, ЯК ВІДПОВІДАТИ ЗА ПРОЦЕСИ: дошкою пошани чи стовпом ганьби, народною премією чи ув’язненням? Мабуть, лише визначившись із цим, можна починати сушити голову над питанням, чи готові українські інтелектуали до цього. Приміром, за порушення закону міру відповідальності визначає стаття, особливості ситуації враховує суд. Водії оцінюють власну відповідальність, паркуючи автівки на тротуарах чи на місцях для інвалідів перед супермаркетом — в Україні за таке не карають законом.

Інтелектуалів в українській державі не чують через те, що вони не є відповідальними за су­спільні процеси, чи навпаки? Грецькі та римські оратори, філософи досі мають авторитет і популярність серед світового суспільства. Чому, на відміну від античних мислителів, наших інтелектуалів не чують? Причин може бути багато. Ґлобалізація суспільства та цунамі інформації, у тому числі викривленої, промоційної, гублять у собі істинні думки та пропозиції. Кількість населення зросла в сотні тисяч разів, й інтелігенція нівелюється в масовому потоці, також перетворюючись на свого роду маси. Є ще одна причина: колись за інтелектуальну продажність, пристосуванство можна було дійсно поплатитися фізично, а отже, понести практичну відповідальність. Якщо ця причина є визначальною, то українські інтелектуали не готові нести відповідальності за процеси в суспільстві.

Юлія Кухар

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...