Warning: getimagesize(/homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/uploads/2011/10/vidtvorena_Sich-300x225.jpg) [function.getimagesize]: failed to open stream: No such file or directory in /homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/plugins/wonderm00ns-simple-facebook-open-graph-tags/public/class-webdados-fb-open-graph-public.php on line 948

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 9, 2019

Паніка в Січі, або Про те, як запорожці несамохіть вигадали епідемію

Автор:

|

Грудень 20, 2011

|

Рубрика:

Наприкінці вересня 1760 року на січовому базарі за чотири дні померло четверо козаків, що, як стверджували в Коші, захворіли «на фебру і горячку». Проте серед «простонародства» поширилися чутки, що причиною їхньої смерті була чума. У жовт­ні петербурзький «правительствующий Сенат» отримав із Запорозької Січі відомості, нібито там бушує пошесть і масово мруть люди.

«Небезпечна прилипчивість»

Комендант Новосіченського ретраншементу Григорій Міжуєв 7 жовтня так описував паніку, що охопила населення Січі: «Лавки з товарами, шинки і протчія купецтва закриті, і народ переляканий, і люди не працюють, багато запорозьких козаків із Січі з великим поспіхом переправилося через ріку Підпільну в ліс».

Не всі покидали Січ добровільно. Лікар Володимир Ломан писав до Київської губернської канцелярії, що хворих проганяли в степ, і «котрі ще милостиві були, не знімали с них одіж і ще при тім їжу й питво їм давали, а котрі немилостиві, то з них знімали одежу й без питва та їства виганяли голих».

Не варто думати, що у ХVІІІ ст. подібне ставлення до хворих на «небезпечну прилипчивість» було винятково проявом масового психозу або характерним тільки для запорожців. У чернетці ордера Київської губернської канцелярії від 17 листопада 1760 року до Коша читаємо: «Хто заразився небезпечною хворобою — вигнати», і тільки під час редагування документа останнє слово було замінено на «вивести».

Не ходи — застрелимо

З’ясувати все в Січ відрядили секунд-майора Андрія Какуріна. 24 жовт­ня в Новосіченський ретраншемент він прибув із військовою командою. Какурін отримав наказ командира Українського ландміліцького корпусу

П. Девієра про встановлення навколо Січі застав, якщо чутки про епідемію підтвердяться. Перевірити ці чутки, вірогідно, А. Какурін не ризикнув: «Запорожці нікого до себе в Січ не допускають і об’являють, що не ходи — застрелимо».

25 жовтня А. Какурін разом з офіцерами Новосіченського ретраншементу та лікарем Христофором Фігнером «по валу ходили» й зустріли військового суддю Федора Сохацького. На запитання лікаря, чи є в Січі померлі, суддя відповів, що в Січі померло 15 душ і на двох були «знаки небезпечні». У столицю Какурін доповів: Запорожжя охоплене чумою.

Наступного дня, 26 жовтня, Федір Сохацький повідомив кошового, що знаки були від «як би по-тутешньому бешихи, яку називають золотухою», і аж 22 листопада у Військовій канцелярії він зізнався, що про «небезпечні знаки» він говорив лікарю, «будучи в веселості підгулявши». Проте 25 жовтня, після його розмови з Х. Фігнером, Кіш оточили військові загони. В’їзд і виїзд із Січі було заборонено. 27 жовтня кошовий отаман Олексій Білицький був змушений просити в секунд-майора А. Какуріна спеціального дозволу, щоби стратити «за городом за місцевим звичаєм» злочинців, які утримувалися у військовій пушкарні.

Загроза голоду

17 листопада ордери про встановлення застав було відправлено в Кіш та Новосіченський ретраншемент і з Київської губернської канцелярії.

За таких умов у Січі виникла загроза голоду. Довкола неї стояли безконечні валки чумаків із возами, навантаженими кримською сіллю, і купців із фурами, переповненими тканинами й різним крамом. Вимазані дьогтем, щоби вберегтися від чуми, вони стояли таборами на підмерзлій землі, на крижаному вітрі. Наказ про карантин застав їх зненацька. Люди очікували дозволу рухатися далі.

У самій Січі за вказівкою з Києва закрили всі базарні крамниці, ремісничі майстерні, шинки та ятки. Щось продавали лише з-під поли. Сіль, яка зазвичай коштувала 13 коп.

за пуд, тепер ішла за

50 коп. За бочку житнього борошна замість рубля брали три. Найбільше підскочила ціна на горілку — до 60 руб. за бочку. Доти її ціна рідко стрибала вище ніж 20 руб.

Обстеження

Упродовж листопада-грудня 1760 року Кіш неодноразово звертався до Київської губернської канцелярії та до гетьмана К. Розумовського із запевненнями про відсутність епідемічних захворювань та з клопотанням про зняття застав. На початку грудня Київською губернською канцелярією до Січі було відряджено прикордонного лікаря

В. Ломана, який мав оглянути хворих і остаточно з’ясувати, скільки людей померло від чуми, як довго вона тривала, а також ізолювати тих, хто доти перебував біля померлих.

23 грудня лікар прибув до Січі, а вже 27 грудня у Військовій канцелярії йому дали необхідні свідчення ієромонах Володимир (Сокальський) і уставщик Леонід. 28 грудня було укладено реєстр, що містив дані про захворювання та випадки смерті в січових передмістях, Військовій канцелярії, школі, а також про трупи, знайдені поблизу Січі. Доктор обстежив недужих, які лежали за межами Січі. Але вмирали вони не від чуми, а від холоду й голоду. Якийсь бідолаха валявся чотири тижні в канаві й залишився живим, лише відморозив ноги.

Загалом за три місяці вдалося зафіксувати 46 смертних випадків, хоча, вірогідно, ці дані є неповними. Так, за свідченням ієромонаха Володимира (Сокальського), у січовій парафії, тобто в самій Січі та розміщених поблизу зимівниках, люди помирали майже щодня, а інколи — по двоє-троє, а то й більше «з різних звичайних хвороб, із гарячки, проносів, кольок, лихоманок, беших». Ні в донесеннях Коша до інших установ, ні в реєстрі не вказано кількість померлих у куренях, а враховуючи санітарні умови, цілком імовірно, що саме там смертність була найвищою.

Чуми — нема!

Дані реєстру вразили лікаря Ломана, щоправда, він не поставив їх під сумнів: «По многолюдству з причини осінніх часів — невелике число, а коли справитися в нижньому городі Києва, на Подолі, то явиться в таку пору втроє чи по крайній мірі вдвоє більше померлих». Звісно ж, неможливо було й точно встановити кількість і подальшу долю хворих, яких під час паніки прогнали в степ.

Отже, хворих на чуму лікар у Січі не виявив. Жодного. Почав розбиратися. І з’ясував, що чутки про пошесть пішли раптово: четверо козаків, сівши чаркувати, налили горілки в посуд, у якому перед цим була отрута для мух і мишей. І вмить віддали Богові душу. Загадкова смерть посіяла паніку. Хтось вимовив: чума… І пішло-поїхало.

Лікар негайно помчав до Києва й доповів шефові, що ніякої чуми на Січі нема. Той не наважився повідомити в столицю, що паніка була даремною. Написав так: пошесть відійшла. Із Петербурґа надійшов дозвіл зняти військову облогу із Січі й пропускати провіант. Тільки чумакам, які їздили до Криму й назад, наказали відбути шеститижневий карантин. Про всяк випадок.

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply