Warning: getimagesize(/homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/uploads/2011/10/grabovskiy_piskunov-300x178.jpg) [function.getimagesize]: failed to open stream: No such file or directory in /homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/plugins/wonderm00ns-simple-facebook-open-graph-tags/public/class-webdados-fb-open-graph-public.php on line 948

Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

Наш слід в історії телебачення. Його залишив геніальний син українського поета-демократа

Автор:

|

Грудень 20, 2011

|

Рубрика:

Під час 70-літнього перебування «під підбором» СРСР нам, українцям, зуміли прищепити й глибоко вкоренити в нашій підсвідомості комплекс меншовартості. Ми чудово навчилися вишукувати в собі якнайменші вади й до забуття займатися самобичуванням. А тим часом усе, що є в нас доброго-гарного, чомусь залишається поза увагою. Як же! Хизуватися собою — то стид і сором! Тільки от інші народи зовсім не соромляться приписувати собі деякі наші досягнення й декого з наших співвітчизників, тоді як наші ж, українські, діти ростуть у цьому сенсі невігласами, і гадки про них не маючи.

За бортом?

Приміром, коли американців запитали про технології, які докорінно змінили минуле століття, вони назвали, серед інших, і Бена Логана Баїрда, винахідника телебачення. Тут могли би пролунати й інші імена: американця Сойєра чи француза Леблана, які незалежно один від одного запропонували головний принцип дії телебачення. Німецького інженера Пауля Готліба Ніпкова, що запатентував простий і ефективний метод механічного сканування зображення. Шотландського інженера Джона Лоджі Берда, який почав розробляти телевізійне обладнання й зміг передати перші розпізнані зображення людських облич. Американського інженера російського походження Володимира Зворикіна, котрий продемонстрував електронний телевізор.

На жаль, іще кілька імен залишилося «за бортом» історії телебачення. Річ у тому, що для реалізації електронної системи першорядне значення мало створення передавальної та приймальні електрон­но-променевих трубок. І першим прорив у цьому напрямку зробив якраз українець Борис Грабовський. Син видатного українського поета-демократа Павла Грабовського, він народився далеко від Батьківщини, у Сибіру, де в засланні перебував його батько. Після смерті поета, 1902-го сім’я переїхала до Одеси, потім — до Харкова, а пізніше — вимушено в глуху тоді Середню Азію. В 1920-х рр. Борис навчався у дворічній спеціальній школі в Ташкенті, куди його спрямували як талановитого хлопця. Згодом поступив на підготовчий курс Середньоазійського університету.

Є зображення!

Свою систему з передавальної та приймальні електронно-променевих трубок Грабовський назвав «Телефотом». Вона також містила підсилювачі на електронних лампах, генератори розгортання напруги, пристрої син­хронізації, за основними ідеями близькі до сучасних схем. На жаль, історія цього винаходу має багато незрозумілих моментів. У той час точилися запеклі суперечки між ідеологами механічної системи телебачення, «механістами», які тиснули авторитетом академічних імен, й «електронниками» — молодими зухвалими новаторами. І хоча перемогли останні, коштувало їм це чимало.

Наш маловідомий герой належав до «електронників». «Механісти» заважали, як могли. Це «завдяки» їхнім інтриґам Грабовському виділяли незначні суми на фінансування робіт і визначали короткі терміни виконання. Удалою для опонентів виявилася й втрата комплекту обладнання «Телефота» залізницею, що транспортувала апаратуру з Ташкента до Москви для завершальних випробувань.

Грабовський був не сам — поруч із ним ішов Іван Белянський. Обидва були співробітниками фізичного факультету Середньоазійського державного університету. Саме обличчя Івана Белянського першим з’явилося на екрані. Але це сталося трохи пізніше, 1928-го.

А почалося все, як писав сам Грабовський, у Саратові 1925 року. Винахід «Телефота» було зроблено разом із фізиком і математиком М. Піскуновим і інженером В. Поповим. У листопаді 1925-го вони отримали заявочне свідоцтво № 4899, а 1928 року їм був виданий патент № 5592.

Патент свідчив про ґрандіозний прорив. Саме Грабовський уперше у світі передав зображення рухомих предметів, руки, людини, довівши тим можливість так званого катодного телебачення. Доопрацювання приладу він продовжив у Ленінграді, а надалі роботу перенесли в Ташкент. Ним кидали, наче м’ячиком, а він уперто намагався довести до ладу свій задум.

Країна «щедро» подякувала Грабовському, видавши йому рішенням Комітету електроніки 200 заохочувальних рублів, та й то через 15 років після описуваних подій. «Моральну нагороду я отримати сподівався», — з гіркотою напише потім Борис Павлович.

Таємничий злодій

Тоді ж ніхто й гадки не мав про ґрандіозне призначення «Телефота». Це знав тільки сам Грабовський. «Якщо вкласти прилад у сталевий футляр і приєднати до нього прожектор, ми побачимо таємниці морських глибин. Він може застосовуватися в гірничій справі та в астрономії. Може, навіть, дозволю собі помріяти, — дехто з присутніх тут доживе до того моменту, коли подіб­ний «телефот-телескоп» дозволить побачити диск зірки та її супутників», — заявив якось Грабовський на лекції під шепотіння натовпу: «Ну, зовсім хлопець із глузду з’їхав». А хлопцеві не було ще й 30.

Біди ж сипалися на його голову зусібіч. Не зрозуміло, як це сталося, але під час транспортування до Ленінграда перший, цілком закінчений «Телефот» виявився вщент розтрощеним. На додачу невідомим чином зникли шість томів технічних щоденників Грабовського, які через багато років виявилися… відтвореними в романі Мітчела Вілсона «Брат мій, ворог мій».

Ось що написав із цього приводу Борис Грабовський: «Даремно думають, що ця книга — художній роман. Це гола правда про винахід телебачення: ні в описі приладу, ні в дослідах із ним немає жодного відсотка фантазії. Абсолютно точні й дати. Брехня лише в місці дії та в іменах. США—СРСР. Кен — Грабовський. Девід — Попов, Піскунов». 1964 року Грабовський звернувся зі запитом у Нью-Йорк, де жив Мітчел Вілсон. Проте жодної відповіді не отримав. Коли ж письменник приїхав із візитом до СРСР, Грабовському категорично заборонили з ним зустрічатися, аби, не дай, Боже, не зашкодити американсько-радянським стосункам.

Просто містика!

І справді, збіги подій, описаних у романі, і тих, які були в дійсності, просто вражали. Зокрема, телевізійне зображення жіночої руки — одне з найперших і найстійкіших. Тільки руки були різні. У романі — рука Вікі, у реальності — рука дружини Грабовського. Описувалися фактично одні й ті ж проблеми, які вирішуються через такі самі проміжки часу. Навіть вислови вживалися ідентичні: «Рука довго не витримує». Це — про те, що для передачі та прийому зображення було потрібне посилене освітлення, для чого використовувалися одні й ті ж газорозжарювальні ацетилові лампи, від яких ішов неймовірний жар. Руки від нього просто палали.

Успішному проведенню дослідів у Ташкенті заважали ефірні перешкоди, які створювали двигуни машин у розташованому поруч гаражі, — тому було заборонено заводити мотори. Але ж і в романі гараж проходить наскрізною лінією через весь сюжет!

Мабуть, зачепив Грабовського, який щодо свого «Телефота» отримав від міжвідомчої комісії остаточну й безапеляційну відмову, з огляду на «безперспективність винаходу», і такий текст у романі Вілсона: «Ми дещо задумали, але справа ця — зовсім нова. Утім, ось що я вам скажу: скільки би ми не заробляли, через два роки або навіть через вісім, але за десять років ми з Деві повинні мати по мільйону кожен. Правда ж, Деві?» — «Мабуть, 12 років буде точніше», — обережно відповів Деві».

Так і сталося. До 1940-х американські винахідники, причетні до появи телебачення, справді вже були мільйонерами. Їхні імена знав увесь світ. Америка божеволіла від телевізійної лихоманки. А наш Грабовський, мало того, що ледь зводив кінці з кінцями, багато років провів у невідомості. Лише до середини 1960-х він наважився нагадати владі про себе. Але та ще й дорікнула йому: мовляв, виділили ж тобі дві сотні рублів, от і радій.

«Батько» блакитного екрана

Однак не було радості в Бориса Павловича від того, що романіст Вілсон приписав американцям конкретний винахід, зроб­лений, запатентований й опублікований раніше ним. І почалася боротьба. Не заради особистої слави, а за пріоритет вітчизняної науки й техніки. Невдовзі інформація про ті давні експерименти Грабовського та його товаришів у галузі електронного телебачення з’явилася в газетах Нью-Йорка, Лондона, Парижа та Токіо. Це таки сколихнуло науковий світ: хтось вірив, а хтось — сумнівався. Але преса повідомляла дедалі нові факти. Із визнанням першості Грабовського на винахід електронного телебачення виступив Юджин Айсберґ, президент Міжнародної асоціації преси з радіотехніки й електроніки. Нарешті, спеціалізована Організація Об’єднаних Націй із питань освіти, науки i культури — ЮНЕСКО — також високо оцінила внесок українця в розвиток електронного телебачення в його початковій стадії.

А тим часом Грабовський працював, продовжував займатися винахідництвом. Побудував малолітражний гелікоптер, трикрилий планер, сконструював прилад для орієнтації сліпих, апарат для глухонімих. Запатентовану ним ідею отримання катодного променя успішно було використано в Інституті електрозварювання. Про це писав йому особисто директор Борис Патон.

Помер автор одного з найбільших відкриттів

ХХ ст. 1966 року. Його поховали в столиці Киргизії — Бішкеку. Нашого видатного земляка цінує й узбецький народ:

1965-го Борису Грабовському було присвоєне звання заслуженого винахідника Узбекистану. А 1977 року в Ташкенті засновано Музей електронного телебачення імені Бориса Грабовського. Узбеки пишаються ним і вважають за свого вченого. Є музей імені Бориса Грабовського й у Тюменському індустріальному інституті — росіяни теж називають його своїм, пам’ятають про нього. А ми, українці, пам’ятаємо?

Орися Тарапата

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...