Коли розпочалася Перша світова війна, українська нація вступила у цій війні як активна нація, до її відродження приєдналося багато свідомих жінок, у т. ч. Олена Степанів. Її чоловік Роман Дашкевич був громадським, політичним і військовим діячем, генерал-хорунжим Армії УНР, командував гарматною батареєю у полку Євгена Коновальця, був організатором корпусу Січових стрільців у Києві 1917 року. Цікаво, що на їхньому весіллі старостою був не хто інший, як Степан Рудницький, котрий був «хрещеним батьком» Олени Степанів у науці.
Сама ж Олена Степанів стала хрещеною матір’ю визначного українознавця, енциклопедиста, професора Володимира Кубійовича. Саме вона залучила науковця до праці в НТШ у Львові, разом із ним розвивала соціально-економічну географію (антропогеографію) України.
«Олена Степанів, — читаємо в нарисі Олега Шаблія, академіка Вищої школи України й Української економічної академії, — як особистість і науковець є багатовимірним феноменом: доктор філософії в галузі історії та географії, відомий громадський діяч Галичини, доцент кафедри економічної географії Львівського університету та відділу економіки Академії наук УРСР у Києві. Олена Степанів належала до грона вчених, якими може пишатися будь-який народ: це академіки Степан Рудницький і Юрій Полянський, професори Володимир Геринович і Володимир Кубійович, доктори Мирон Дольницький і Михайло Іваничук». Але забагато випробувань випало на долю цієї видатної українки.
Олена-Марія Степанів (Степанівна) народилася 7 грудня 1892 року у селі Вишнівчик Перимишлянського району на Львівщині в родині священика. Старший брат Олени Ананій був студентським вожаком, членом відомого українського національно-спортивного товариства «Сокіл». Згодом членом цього товариства стала й молода, енергійна Олена, очоливши першу жіночу чету «Сокілок» у Львові.
Згодом Олена переїхала до Львова і стала ученицею Першої дівочої гімназії, стала там провідною спортсменкою, цікавилася історією, літературою та мистецтвом України. З молодих років мріяла стати вчителькою. Тому 1910-го вона вступає до семінарії Українського педагогічного товариства. Коли в Галичині стали виникати перші пластові організації, дівчина одразу стає членкинею однієї з них. Після закінчення семінарії Олена заробляє на життя і навчання репетиторством.
У повітрі запахло війною, з якою українці покладали надію на визволення свого народу. 1914-го створюються Січові Стрільці-2, куди приймали і жінок (їх виявилося 33 добровольці). Олена складає свою першу присягу на Кайзервальді у Львові. Тоді і розпочинаються перші і справжні уроки її життя: лекції з військової історії, навчання медичної допомоги, військова муштра. Дізнавшись, що почалася війна, Олена пішла до стрілецького війська.
Першими і вагомими боями Степанів стали бої під Комарником, на Маківці та під Болеховом. За проявлену мужність під Комарником її нагородили медаллю «За хоробрість». Битва під Болеховом перетворилася у справжнє пекло. Олена потрапляє у полон, її відправляють до Ташкенту. Там вона важко захворіла — проявилася легенева кровотеча, і дівчина опиняється без засобів для життя, але віра у неї не зникає і допомагає вижити. Очевидець оповідав, що «москалі дуже стережуть Степанівну, бо кажуть, що мужчини йшли на війну з примусу, а дівчина, що пішла добровільно проти Росії, мусить бути справжнім її ворогом».
Перебуваючи у ташкентському таборі Олена мала змогу відвідувати курси, організовані полоненим німцем, на яких вивчала французьку й англійську мови, математику. Повернувшись із табору вона продовжила брати активну участь у військово-політичному життя Галичини: разом із іншими старшинами готувала Листопадовий чин, боролася за українську владу у Львові і за його межами. Чотарем УГА пройшла бойовий шлях від Львова до Староконстянтинова. Працювала референтом преси у Державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР.
1919 року Олена прибула до Відня, де продовжила навчання в університеті, здобула там ступінь доктора філософії. З поверненням до Львова Степанів стає членом НТШ.
З 1922-го працює в ґімназії сестер-василіянок, її дуже люблять студентки за справедливість, строгість і вимогливість.
1929 року очолила Географічну комісію при Президії учительської громади, працювала секретарем фізіографічної комісії НТШ, ініціювала створення при НТШ Географічної комісії. У другій половині 1930-х рр.. виходять дві колективні праці за редакцією Володимира Кубійовича — «Атлас України і сумежних країв» (1937) та «Географія українських і сумежних земель» (1938, том І). Олена підготувала для другого тому два великих нариси — про Київ і Львів.
За часів окупації німцями Львова Степанів працює в статистичному бюро міста, пише книгу «Сучасний Львів» (1943) і нарис «Промисловість Львова за часів німецької окупації 1941-1944 рр.» (1946). Особливо актуальною є праця Олени Степанів «Крим — ключ до Чорного моря», надрукована 1943 року у львівському журналі «Дорога». Ось лише одна цитата з неї: «У чиїх руках глибоко висунутий у море Кримський півострів, той має право не тільки захопити чорноморські шляхи, але й стати паном цілого півдня Східної Європи. Природних, затишних і добре захованих пристаней Криму, а в першу чергу, воєнної твердині Севастополя, не заступить ні Одеса, ні Миколаїв, Херсон чи Ростів».
Після війни Олена Степанів працює доцентом Львівського університету, пише наукові праці. Але її переслідують і поступово усувають зі займаних посад. Влаштовують примусову депортацію до Києва там її звільняють з праці. Проти неї розгорнули кампанію цькувань, полетіли наклепи і доноси в НКВС.
20 грудня 1949-го «за антирядянську діяльність» її заарештувала більшовицька влада й вимагала ув’язнення на 25 років. Олена заперечувала звинувачення, писала листи до Микити Хрущова, в результаті 29 грудня її засудили на до десяти років в’язниці.
Навіть в часи перебування у казематах Олена дбала за своїх ув’язнених побратимів — змушувала їх робити гімнастику, підбадьорювала і підтримувала на дусі. На знак вдячності жінки, зробивши з голку з риб’ячої кістки вишили сорочку для її сина Ярослава. Після в’язниці Олену Степанів чекали мордовські табори. Там вона хворіє на дистрофію, їй дають інвалідну категорію.
1956-го вона повертається до Львова, після тюрми і заслань вчена та свідома українська патріотка опиняється на вулиці без власного помешкання, винаймає будиночок на вул. Козацькій. Але 1963 року нагадала про себе важка хвороба й 11 липня Олени Степанів не стало. Її похорон був величний і нагадував маніфестацію. Похована Олена Степанів-Дашкевич на Личаківському цвинтарі у Львові (поле 64). На могилі споруджено пам’ятник із могутньої гранітної плити у вигляді квадрату.

Ярослав Стех