Дещо до 55-річчя смерті славетної жінки-воїна та науковця
Коли розпочалася Перша світова війна, українська нація вступила у цій війні як активна нація, до її відродження приєдналося багато свідомих жінок, у т. ч. Олена Степанів. Її чоловік Роман Дашкевич був громадським, політичним і військовим діячем, генерал-хорунжим Армії УНР, командував гарматною батареєю у полку Євгена Коновальця, був організатором корпусу Січових стрільців у Києві 1917 року. Цікаво, що на їхньому весіллі старостою був не хто інший, як Степан Рудницький, котрий був «хрещеним батьком» Олени Степанів у науці.
Сама ж Олена Степанів стала хрещеною матір’ю визначного українознавця, енциклопедиста, професора Володимира Кубійовича. Саме вона залучила науковця до праці в НТШ у Львові, разом із ним розвивала соціально-економічну географію (антропогеографію) України.
«Олена Степанів, — читаємо в нарисі Олега Шаблія, академіка Вищої школи України й Української економічної академії, — як особистість і науковець є багатовимірним феноменом: доктор філософії в галузі історії та географії, відомий громадський діяч Галичини, доцент кафедри економічної географії Львівського університету та відділу економіки Академії наук УРСР у Києві. Олена Степанів належала до грона вчених, якими може пишатися будь-який народ: це академіки Степан Рудницький і Юрій Полянський, професори Володимир Геринович і Володимир Кубійович, доктори Мирон Дольницький і Михайло Іваничук». Але забагато випробувань випало на долю цієї видатної українки.
Олена-Марія Степанів (Степанівна) народилася 7 грудня 1892 року у селі Вишнівчик Перимишлянського району на Львівщині в родині священика. Старший брат Олени Ананій був студентським вожаком, членом відомого українського національно-спортивного товариства «Сокіл». Згодом членом цього товариства стала й молода, енергійна Олена, очоливши першу жіночу чету «Сокілок» у Львові.
Згодом Олена переїхала до Львова і стала ученицею Першої дівочої гімназії, стала там провідною спортсменкою, цікавилася історією, літературою та мистецтвом України. З молодих років мріяла стати вчителькою. Тому 1910-го вона вступає до семінарії Українського педагогічного товариства. Коли в Галичині стали виникати перші пластові організації, дівчина одразу стає членкинею однієї з них. Після закінчення семінарії Олена заробляє на життя і навчання репетиторством.
У повітрі запахло війною, з якою українці покладали надію на визволення свого народу. 1914-го створюються Січові Стрільці-2, куди приймали і жінок (їх виявилося 33 добровольці). Олена складає свою першу присягу на Кайзервальді у Львові. Тоді і розпочинаються перші і справжні уроки її життя: лекції з військової історії, навчання медичної допомоги, військова муштра. Дізнавшись, що почалася війна, Олена пішла до стрілецького війська.
Першими і вагомими боями Степанів стали бої під Комарником, на Маківці та під Болеховом. За проявлену мужність під Комарником її нагородили медаллю «За хоробрість». Битва під Болеховом перетворилася у справжнє пекло. Олена потрапляє у полон, її відправляють до Ташкенту. Там вона важко захворіла — проявилася легенева кровотеча, і дівчина опиняється без засобів для життя, але віра у неї не зникає і допомагає вижити. Очевидець оповідав, що «москалі дуже стережуть Степанівну, бо кажуть, що мужчини йшли на війну з примусу, а дівчина, що пішла добровільно проти Росії, мусить бути справжнім її ворогом».
Перебуваючи у ташкентському таборі Олена мала змогу відвідувати курси, організовані полоненим німцем, на яких вивчала французьку й англійську мови, математику. Повернувшись із табору вона продовжила брати активну участь у військово-політичному життя Галичини: разом із іншими старшинами готувала Листопадовий чин, боролася за українську владу у Львові і за його межами. Чотарем УГА пройшла бойовий шлях від Львова до Староконстянтинова. Працювала референтом преси у Державному секретаріаті закордонних справ ЗУНР.
1919 року Олена прибула до Відня, де продовжила навчання в університеті, здобула там ступінь доктора філософії. З поверненням до Львова Степанів стає членом НТШ.
З 1922-го працює в ґімназії сестер-василіянок, її дуже люблять студентки за справедливість, строгість і вимогливість.
1929 року очолила Географічну комісію при Президії учительської громади, працювала секретарем фізіографічної комісії НТШ, ініціювала створення при НТШ Географічної комісії. У другій половині 1930-х рр.. виходять дві колективні праці за редакцією Володимира Кубійовича — «Атлас України і сумежних країв» (1937) та «Географія українських і сумежних земель» (1938, том І). Олена підготувала для другого тому два великих нариси — про Київ і Львів.
За часів окупації німцями Львова Степанів працює в статистичному бюро міста, пише книгу «Сучасний Львів» (1943) і нарис «Промисловість Львова за часів німецької окупації 1941-1944 рр.» (1946). Особливо актуальною є праця Олени Степанів «Крим — ключ до Чорного моря», надрукована 1943 року у львівському журналі «Дорога». Ось лише одна цитата з неї: «У чиїх руках глибоко висунутий у море Кримський півострів, той має право не тільки захопити чорноморські шляхи, але й стати паном цілого півдня Східної Європи. Природних, затишних і добре захованих пристаней Криму, а в першу чергу, воєнної твердині Севастополя, не заступить ні Одеса, ні Миколаїв, Херсон чи Ростів».
Після війни Олена Степанів працює доцентом Львівського університету, пише наукові праці. Але її переслідують і поступово усувають зі займаних посад. Влаштовують примусову депортацію до Києва там її звільняють з праці. Проти неї розгорнули кампанію цькувань, полетіли наклепи і доноси в НКВС.
20 грудня 1949-го «за антирядянську діяльність» її заарештувала більшовицька влада й вимагала ув’язнення на 25 років. Олена заперечувала звинувачення, писала листи до Микити Хрущова, в результаті 29 грудня її засудили на до десяти років в’язниці.
Навіть в часи перебування у казематах Олена дбала за своїх ув’язнених побратимів — змушувала їх робити гімнастику, підбадьорювала і підтримувала на дусі. На знак вдячності жінки, зробивши з голку з риб’ячої кістки вишили сорочку для її сина Ярослава. Після в’язниці Олену Степанів чекали мордовські табори. Там вона хворіє на дистрофію, їй дають інвалідну категорію.
1956-го вона повертається до Львова, після тюрми і заслань вчена та свідома українська патріотка опиняється на вулиці без власного помешкання, винаймає будиночок на вул. Козацькій. Але 1963 року нагадала про себе важка хвороба й 11 липня Олени Степанів не стало. Її похорон був величний і нагадував маніфестацію. Похована Олена Степанів-Дашкевич на Личаківському цвинтарі у Львові (поле 64). На могилі споруджено пам’ятник із могутньої гранітної плити у вигляді квадрату.
Ярослав Стех
Кобзар Валерій Харченко просить допомоги
Звернення кобзаря, волонтера, патріота України Валерія Харченка до всКобзар Валерій Харченко просить допомоги
APPELL von Kobsaspieler, Freiwilliger, Patriot der Ukraine Valeriy KhaЧому ніхто не знає про князя, котрий розбив перший наступ на Київ московитів?
Минуле якого не знаємо. Чому українська історія є витвором сусідськихПутін продовжує бавитися в «морський бій»
*** В небі чистім високім сяє золотом Сонце, Над Дніпром синьооким від