Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, May. 26, 2019

Всюдихід «харків’янка» — транспорт для Антарктиди

Автор:

|

Січень 09, 2019

|

Рубрика:

Всюдихід «харків’янка» — транспорт для Антарктиди

Вам набрид сніг, мороз і північний вітер? Важко запускається двигун і довго прогрівається салон? Ви ще не знаєте, що таке справжня зима. Почитайте про техніку, яку випускали в Україні для Антарктиди: для неї і –70 градусів за Цельсієм — не межа. Коли в середині ХХ ст. почалося активне освоєння Антарктиди, полярникам знадобився транспорт, придатний для суворих умов сьомого континенту. Специфіка експлуатації вражала навіть бувалих конструкторів: температури нижче –70 градусів за Цельсієм, висота 4 тис. м над рівнем моря і знижений вдвічі атмосферний тиск, сніговий покрив різної глибини та щільності.

Вантажівка з танка
Для таких умов потрібна була потужна «вантажівка», для якої вирішили використати важкий артилерійський тягач АТ-Т. Гусеничний всюдихід вантажопідйомністю 5 т, здатний буксирувати причіп масою до 25 т, випускали на Харківському заводі ім. Малишева у 1950-1979 рр. Машина була збудована на шасі новітнього танка Т-54, вона здавалася вдалою й її добре прийняли підкорювачі Антарктиди.
До появи «харків’янок» водії Арктики ховалися на маршруті від вітру та морозу в щитових будиночках, що стоять на харківських тягачах АТ-Т.
Головне, для чого призначалися харківські машини на Крайньому Півдні — це робота в легендарних санно-гусеничних поїздах (СГП). Така форма транспортного сполучення гідна окремої розповіді, а такі перевезення були організовані для постачання мережі полярних станцій у глибині крижаного материка. Вантажі до деяких із них можна закидати лише наземним транспортом, оскільки можливості авіації в тих умовах дуже обмежені.

Санчата вагою 40 тонн
СПГ — це колона з кількох тягачів (доходило до 18 одиниць) зі саньми на причепі. В тентованих кузовах всюдиходів і на санях — харчі, наукове та метеорологічне обладнання, будматеріали і головне — життєво необхідне дизпаливо, якого лише на станцію «Восток» щовесни потрібно закинути 150 т. При цьому тягачі конвою за 3000-кілометровий шлях туди і назад з’їдали до 180 т солярки. Частину необхідного для колони палива завчасу закидати човниковими рейсами тягачів на проміжні станції, частину цистерн для зворотного шляху поїзд залишав для себе дорогою «туди».
Маршрут від обсерваторії «Мирний» на морському узбережжі до станції «Восток» на крижаному куполі Антарктиди — найдовша дорога льодового континенту. Її протяжність в один бік сягає 1 410 км, причому перепад висот становить понад 3,5 км. Крутий підйом починається прямо від «Мирного» і тягнеться близько 200 км. Тривалість походу досягала двох місяців в один бік. На деяких ділянках тягачам санних потягів доводилося йти розгорнутим фронтом, уступом: кожен прокладав колію глибше кліренсу машин.
Велику проблему для транспортників Антарктиди в епоху відсутності GPS становила навігація — орієнтирів у крижаній пустелі немає жодних. Магнітні компаси близько полюса мають велику похибку, радіокомпаси авіаційного типу часто давали помилковий курс через завади. Штурмани вели колони по зірках, як мореплавці середньовіччя, але лише в погожі дні. Практично постійні хуртовини створювали проблеми з орієнтацією навіть у межах колони: в непроникній білій імлі машини доводилося вести з дистанцією в 2-3 м, що іноді призводило до наїздів тягачів на сани, що їхали попереду.
Кожен АТ-Т тягнув на причепі сани масою від 25 до 40 т, але деякі ділянки вдавалося проходити, тільки коли кожні сани брала упряжка з двох тягачів. Потім пара випрягалася і поверталася за іншими саньми. Також багато часу займав старт каравану після тривалої стоянки. «Запарковані» сани іноді примерзали, іноді просідали в пухкий сніг на метр, відкопування їх займало кілька годин. Тому розігрівати їжу та спати намагалися на ходу, в балках — дерев’яних будиночках, які стояли на багатьох тягачах замість вантажного кузова.

Як їздити за 70 градусів нижче нуля
Складно навіть уявити, як це — вести важкий тягач у білій крижаній пустелі, за тисячу кілометрів від найближчого житла і взагалі від усього живого, в умовах, коли допомоги чекати немає звідки. Коли надія лише на техніку і плече десятка твоїх колег, які сидять за важелями таких же машин попереду і позаду тебе. Обслуговування та ремонт техніки в санно-гусеничних походах доводилося проводити просто неба, за морозу в кілька десятків градусів і ураганних вітрах до 50 м/с.
Та й побутові умови були суворими: люди спали на двоярусних ліжках в балках, які опалювалися буржуйками-крапельницями. Одним із балків у колоні був камбуз із пічками для приготування їжі. Останнє взагалі було величезною проблемою і розтягувалося на кілька годин, оскільки вода на висоті 3,5 тис м закипає при 87 градусів за Цельсієм, і харчі в ній довго залишаються сирими. Дерев’яним хатинкам у кузові потрібна була заміна.

«Харків’янка»
Після кількох санно-гусеничних походів через Антарктиду було вирішено розробити для полярників спеціальний транспорт — населені всюдиходи, які могли б служити пересувними будиночками для екіпажів. Замовлення розмістили в Харкові — місті, де було обидва підприємства, необхідних для створення такої техніки: машинобудівний завод ім. Малишева й авіаційний завод. На першому випускали якраз ці самі тягачі АТ-Т, а на другому розмістили замовлення на проектування кузова «снігового крейсера». Тільки авіаконструктори могли вмістити в одній машині кокпіт водія, спальний відсік на вісім місць, кухню, кают-компанію, радіостанцію і туалет із умивальником.
Харківські авіабудівники помістили в кузові «харків’янки» житлові та службові відсіки. Танкобудівники додали сюди ж силовий агрегат і 2500-літрові баки на 1000-1500 км шляху.
Компонування нової машини харківські конструктори вибрали вагонне. В ній помістився ще й штурманський пост із астролюком і компасами кількох типів, лебідка зусиллям 20 т із 100-метровим тросом і два автономних обігрівачі.
Вікна відсіку управління мали вбудований електропідігрів — і це 1958 року, коли не всі автомобілі в сіті мали звичайний опалювач! Загальний корпус із рядом лобових вікон і дев’ятьма ілюмінаторами накривав також 12-циліндровий танковий дизель потужністю 520 к. с. (при під’єднанні наддуву — 800-1000 к. с.) і баки ємністю 2,5 тис. л, запасу дизпалива в них вистачало на 1000-1500 км пробігу. Силовий агрегат, розташований у передній частині корпуса праворуч від місця водія, можна було обслуговувати та ремонтувати в комфортних умовах.
Корпус зібрали з алюмінієвих панелей, з вісьмома шарами синтетичної ізоляції, клепані стики всіх панелей проклеєні особливої стрічкою, щоб виключити найменше проникнення повітря при ураганах. У підсумку, якщо траплялося б «харків’янці» залишатися посеред Антарктиди без руху і з обігрівачами, що відмовили, температура в її салоні падала б лише на 2-3 градуси на добу.
При «житловій» площі корпусу в 28 кв. м висота стелі становила 2,1 м — можна було ходити на повен зріст! Зовнішні габарити вийшли більш ніж значними: довжина 8,5 м, ширина 3,5 м, і висота 4 м, але питання паркування і штовханини в корках полярників не хвилювали.
Базувалася «харків’янка» на подовженому танковому шасі, та й важила, як танк: споряджена маса сягала 35 т. П’ятиступінчасту коробку передач для неї зробили особливої конструкції, а гусениці розширили до 1 м.
«Харків’янка» № 21 («штурманська» комплектація) 1959 року побувала на Південному полюсі. А взагалі ці автомобілі бачили як мінімум три полюси Антарктиди: географічний, Південний геомагнітний і Недоступності.
Машина вийшла чудова. Мало того, що могла розвивати до 30 км/год., то крім функцій «темпера» в походах залишалася ще й тягачем, що буксирував сани масою до 70 т.
1958-го випустили п’ять «харків’янок», які на довгі роки стали обов’язковими учасниками санно-гусеничних походів Антарктидою. Вони покреслили своїми гусеницями весь континент, бували і на Південному полюсі (2,7 тис. км від бази в один бік), і в інших важкодоступних місцях.
Й якщо тягачі АТ-Т після кількох «капіталок» списували, розбирали на запчастини або просто кидали навіки посеред крижаної пустелі, то «харків’янки» полярники любили і берегли, як люблять свій будинок. Останній похід за стандартним маршрутом «Мирний-Восток» за участю «харків’янок», випущених 1958 року, відбувся 2009-го. І останнім він став не через списання машин, а внаслідок перенесення основної бази з «Мирного» на іншу станцію. Зараз українські всюдиходи використовують на сьомому континенті як пересувні бази дослідників.
«З нами Бог, парторг і «харків’янка», — написали полярники на транспаранті при старті одного зі санно-гусеничних поїздів. Показавши таким чином сили, на які вони могли покластися в надважких умовах арктичних походів.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...