Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Apr. 21, 2019

Українські саморобні автомобілі: шейхи відпочивають

Автор:

|

Квітень 03, 2019

|

Рубрика:

Українські саморобні автомобілі: шейхи відпочивають
Амфібія киянина В. Трофименка
Задньомоторне купе «Катран» збудував житель Севастополя Олександр Федотов
Купе з романтичною назвою «Кленовий лист» збудував Олексій Мельник зі Закарпаття
Микола Дорошенко зі Сум збудував купе «Мурена»
Мікроавтобус-дачу «Галатея» киянин Марлен Корінний збудував із фанери, обклеєної скловолокном
Стилістично витриманий автомобіль «Мелодія» роботи В. Мілейка з Маріуполя

Гадаєте, що лише арабські шейхи дозволяють собі автомобілі штучної збірки? У ХХ ст. за кількістю унікальних авто на душу населення українцям не було рівних. Звісно, можливості у нафтових принців і радянських винахідників були різні, але мета одна — отримати автомобіль під свої запити. Ну і ще трошки виділитися зі загальної маси населення. Як не дивно, й у тих, і в інших це виходило з однаковим успіхом.

У 1980-ті рр. великі автопробіги «саморобників» були щорічними. Унікальні автомобілі могли побачити жителі різних міст. До слова, брали участь у них далеко не всі: одні не хотіли, інших не допускали. Усупереч поширеній серед теперішніх автофанатів думці, саморобні автомобілі радянські люди будували не від бідності чи дефіциту. Адже зібрати транспортний засіб із покупних і самостійно виготовлених деталей коштував не тільки купу часу, але й кількох тисяч рублів.
Оскільки автомобіль вважався не засобом пересування (для цього випускали і закуповували сотні тисяч автобусів і тролейбусів), а розкішшю, будь-які автомобільні комплектуючі були дорогими. До того ж — у великому дефіциті, тому за них доводилося ще й переплачувати. Певна річ, якісь примітивні апарати можна було збирати зі списаних на державних автобазах вузлів. Але ж більшості «саморобників» хотілося отримати машину цікавішу за заводські взірці, а таку з брухту не зліпиш. Аматори автомобілебудування найчастіше робили для себе те, чого не виготовляв офіційний автопром: спортивні купе, мінівени, дачі на колесах, амфібії, кабріолети.
Цікаво, що держава певною мірою опікала «саморобників»: рух «Самавто» оголосили корисним, а державну автоінспекцію зобов’язали реєструвати саморобні автомобілі. Але, щоб дотримуватися безпеки руху, на рівні законодавства прийняли спеціальні «Технічні вимоги до легкових автомобілів, що виготовляються в індивідуальному порядку». В документі обговорювали деякі дрібниці, наприклад, радіус заокруглень виступаючих деталей, також кожна нова редакція дозволяла «саморобникам» використовувати потужніший двигун.
Так, якщо спочатку, в 1960-ті рр., дозволяли тільки мотоциклетний двигун, то з 1987-го зумовлювалися вже не об’єм і не потужність, а співвідношення потужності та корисної маси: 24-50 к. с. на 1 т. Правила не дозволяли використовувати «несучу систему кузова, що випускається серійно», тобто провести самостійно глибокий рестайлінг стандартного автомобіля та видати його за саморобку було не можна. Однак, із іншого боку, гальма та рульове управління мали бути лише промислового виробництва, від існуючих легковиків.
Грамотних інженерів, техніків і просто кваліфікованих слюсарів у країні було достатньо, тому більшість саморобних автомобілів вирізнялися оригінальною конструкцією і за характеристиками були, як мінімум, не гіршими за серійні. Основа автомобіля часто була каркасною — зварену з труб просторову раму обшивали формованим склопластиком, а до рами кріпили вузли й агрегати. Рідше кузов був несучим, цілком склопластиковим, причому в деяких місцях його доводилося посилювати металом. Однак чимало людей працювали по-старому — вистукували та вигинали кузов із листової сталі.
Слабке місце всіх саморобок — зовнішність. Навіть ті, кому вдавалося створити грамотний із художньої точки зору дизайн, стикалися з проблемою оздоблення. І тоді аматорську сутність машин, що виглядали як іномарки, видавали фари, ліхтарі, колеса та дверні ручки від «жигулів» і «запорожців». Однак знаходилися майстри, котрі вирішували і цю проблему. До прикладу, конструктор Віктор Філоненко з Донецька пофарбував своє сіро-синє купе манікюрним лаком. Іншого способу роздобути фарбу металік тоді не було!
А ще допомагала «саморобникам» промисловість, тобто заводи і фабрики, на яких можна було офіційно, через касу (або інакше) замовити виготовлення якихось вузлів, послуги з обробки металів, купівлю матеріалів. Це, до речі, одна з причин, з яких саморобки українського виробництва вирізнялися високим технічним рівнем.
Багато саморобних автомобілів тієї пори збереглися до наших днів. Особливого секрету в цьому немає, просто більшість із них не схильні до корозії через склопластиковий кузов, а ще тому, що передусім робилися «для себе», тобто на віки. Ну, а якщо і не на століття, то до наступного вони все ж дожили.

About Author

Meest-Online

Loading...