Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 22, 2020

Зі щирою подякою

Автор:

|

Червень 05, 2014

|

Рубрика:

Зі щирою подякою

Серце

За тепле ставлення до моєї мами Стефанії, за допомогу та пораду в життєвих ситуаціях, за великі зусилля в усіх її нелегких імміґрантських справах я з низьких поклоном висловлюю глибоку пошану та вдячність отцю пароху Юрію Годенцюку української католицької церкви Св. Михаїла в місті Нью-Гейвені (США), а також Мирону Мельнику та його дружині Христині, Марії Антонишин, Катерині Бамбер, Лідії Козюпі, Ірині Лінберґер, Маріанні Мірочі й іншим доброзичливим і щирим парафіянам.

На волонтерських засадах, як добрі самаряни, справжніми опікунами моєї мами стала родина панства Мельників. Сталося так, що моя мама, приїхавши в Америку 2000 року на візит до кузини, вирішила залишитися. Вона довший час була вдовою. Нас, своїх двох доньок, залишила вже дорослими, і ми мали свої родини. Мама, почуваючись ще в силах, прагнула матеріально допомогти, але роки робили своє, адже їй було тоді 66 років. Як кажуть у народі: «Нема щастя зранку — нема і до останку». Та все ж таки зважилася на імміґрацію. Залишилась у чужому краю, полюбивши його, не знаючи мови та законів нової країни. З твердою вірою та надією на Бога була впевнена, що все буде гаразд. Знайомилася з українською громадою, шукала свою церкву. Саме прибіжищем і заступництвом для мами стала українська католицька церква Св. Михаїла, парохом якої є доброзичливий, енергійний о. Юрій Годенцюк. У церкві перша особа, з котрою розмовляла мама, була Катя Бамбер. Дізнавшись із розмови про мамині проблеми, вона рішуче сказала: «Зверніться до п. Мельника, він вам допоможе». Так і сталося.
Від того дня, як п. Мельник дізнався про мамині проблеми, він став її янголом-хоронителем. Допоміг в оформленні різних імміґрантських документів, давав різнобічні поради, бо справи були — не з легких. На допомогу п. Мирону прийшла Марія Антонишин, котра була перекладачем у всіх маминих справах. На цей час мама проживала у невеликому містечку Мерідені.
Життя продовжувалося. Щонеділі, як позволяло здоров’я, їздила в Нью-Гейвен до церкви Св. Миколая, яка стала їй рідною та заступила й родину, і Батьківщину. Щиро молилася, дякувала Богу за долю, за своїх добродіїв.
Так склалося в нашій родині, що через важку економічну ситуацію в Україні, через втрату праці й нам довелося податися в далекі світи на заробітки. Старша сестра — у Грецію, а я — у Канаду. Очевидно, це є такий шлях Божий для нашої родини, що повинні ми жити в різних країнах. І приймаємо це, як Божий дар.
Одного недільного ранку, після відслуженої св. Літургії, о. Юрій Годенцюк підійшов до мами та й каже: «Пані Стефо, ви дуже далеко живете, там нема української спільноти. Ви — одинока. Я знайшов для вас помешкання в Нью-Гейвені. У цьому будинку буде вам добре. Будемо вас переселяти». Сказав і зробив. Приїхав рішучий, дійовий, меткий о. Юрій, сам повантажив мамині речі, перевіз, сам розвантажив і допоміг поселитися мамі в запропонованому приміщенні. Звісно, панотець був змучений після цієї важкої праці. Маму боліло серце за свою власну неспроможність через старість, через те, що настав час і доводиться завжди звертатися до хоча й близьких серцю, але чужих людей, у яких – свої сім’ї, свої справи та своє життя.
Із Божої волі та діянь доброзичливих людей моя мама замешкала в затишному апартаменті, у гарному Тавері, де мешканцями здебільшого є люди похилого віку, де є охорона і допомога від соціальних працівників. При нашій зустрічі мама згадує з вдячністю Лідію Коцюпу, котра підвозила щонеділі маму до церкви, й Ірину Лінберґер, котра возила маму до лікарні в Меріден, і Меріанн Мірочі й усіх інших парохіян за їхню доброзичливість, вони стали для моєї мами рідними, і з ними їй так хочеться зустрітися шонеділі в церкві.
Ось таке воно – непросте імміґрантське життя. Непросте, бо незнання англійської мови, відсутність родини, похилий вік (уже 80 років) даються взнаки. Кожен день диктує нові проблеми: то вже підійшла пора відновлювати та підтверджувати документи, то хвороба підкошує. І знову звертається мама по допомогу до свого безвідмовного янгола-хоронителя – п. Мирона, і його доброзичливої дружини Христини, до Марії Антонишин, до пароха Юрія.
Тепер, проживаючи в Канаді, імміґрантка четвертої хвилі зі своїми нечастими візитами до мами, я низько схиляю голову й віддаю велику шану та вдячність о. Юрію Годенцюку, Мирону Мельнику, Марії Антонишин і всім людям доброї волі за допомогу моїй дорогій мамі. Вони, не рахуючись зі своїми силами і часом, надають потребуючій особі допомогу, несуть тепло своєї душі самотній людині. Упевнена, що роблять вони це тому, що вони – Українці, а найосновніше — християни, що ідуть стопами вчення нашої Святої Церкви, виконуючи другу головну заповідь любові: «Люби свого ближнього, як себе самого». Вони – сини і доньки великої, многострадальної, але всемогучої та непереможної держави Україна. Впевнена, що передалося це їм від їхніх батьків, і передадуть вони ту щирість сердець, милосердя та співчуття до ближнього своїм дітям і внукам, бо і в них тече українська християнська кров.
Благослови, Господи, на многії літа о. Юрія, благослови ж, Боже, усіх добродіїв, добрих самаритян на міцне здоров’я, довге і щасливе життя.
Слава Ісусу Христу! Слава Богу навіки!
Зі щирою вдячністю, Оксана Дрозд

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply