Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 15, 2018

Заява голови Світової ліґи українських політичних в’язнів про поширення фальшивої інформації стосовно українських в’язнів Авшвіцу

Автор:

|

Травень 16, 2013

|

Рубрика:

Заява голови Світової ліґи українських політичних в’язнів про поширення фальшивої інформації стосовно українських в’язнів Авшвіцу

Нас, колишніх в’язнів нацистських концтаборів, повинно потішати, що редактори «Українського альманаху», виданого Об’єднанням українців у Польщі, вважали відповідним помістити статтю-розвідку про українських в’язнів нацистських концтаборів Біркенав — Авшвіц (містечка за 50 км від Кракова). До речі, більшість німецьких таборів були розміщені на території Польщі, тому варто, щоби преса та популярні й наукові видання українців Польщі частіше висвітлювали тему ув’язнення десятків, а може, і сотень тисяч українців у тих таборах.

На жаль, стаття Томаша Кобиланського під назвою «Українці в концтаборі Аушвіцу», поміщена в річнику альманаху за 2013 рік, не тільки розчаровує, але й обурює представленням українських в’язнів у викривленому світлі. Дивує, із якою їдкістю автор розказує в статті про в’язнів-бандерівців, наближаючись до мерзенного очорнення. Таким чином, стаття розминається з проголошеною метою — накреслити образ ув’язнених українців у Авшвіці та причини їхнього покарання.
Хоча автор за фахом – журналіст (фрілансер), випускник кафедри українознавства при Ягеллонському університеті та маґістр європеїстики за спеціальністю «Вивчення Голокосту й тоталітаризму», його стаття пересичена дивними суб’єктивними твердженнями. Загалом, стаття справляє враження, що написана фахово, але вона часто позначена антиукраїнською тенденційністю й нехіттю до джерел, у яких розповідається про жахливу долю українців від рук гітлерівських катів. Схоже, що автор належить до людей, погляд яких на українців до такої міри перебуває під впливом стереотипів і мітів, поширених українофобами, що й йому здається немислимим обійтися у власному тексті без закидів у бік українців.
У першу чергу, варто спростувати твердження п. Кобиланського, що «тема українських в’язнів у нацистських концентраційних таборах розроблена досить слабко», а «україномовні тексти зі згаданої проблематики здебільшого мають характер спогадів». Можливо, суто наукових праць — обмаль, проте поступово їх з’являється щораз більше. Також слід мати на увазі, що більшість українських авторів спогадів про Авшвіц — особи великих знань, і їхні праці містять багато інформаційного матеріалу, корисного та цінного для розуміння людей, що творили «український котингент» Авшвіцу, їхню складну долю, трактування з боку адміністрації та її посіпак — україножерних «капо». Більші праці Петра Мірчука, Михайла Марунчака, Данила Чайковського, Степана Феденка, Степана Петелицького, Леоніда Мостовича, Миколи Климишина, Івана Стасіва — дуже вартісні для дослідників хоча би тим, що подають набагато глибшу картину, аніж сухий перелік даних про українських в’язнів. Уважне вивчення тих праць допомогло б авторові запобігти появі низки неточностей у своїй статті.
Дивує, що Томаш Кобиланський ніби несвідомий того, що вцілілі концтаборові архіви — неповні, і тому необхідно було включити в поле дослідження цієї теми й матеріали, подані авторами спогадів. Таким чином, було б уникнуто пропущення низки інших інформацій, що допомогли би в обчисленні кількости українських в’язнів. Наприклад, у статті не згадується про прибуття 1 жовтня 1943-го великого транспорту з евакуйованої львівської тюрми на вулиці Лонцького з близько 1,6 тис. в’язнів, серед яких було багато членів збройного підпілля ОУН-УПА, а також інших, менших, груп членів ОУН-УПА з інших в’язниць. Обов’язково треба було дослідити інформацію, яку подає Джудит Стернберґ-Нумен (єврейка) у своїй книжці «У пеклі Авшвіцу». Працюючи медсестрою в дитячому секторі табору в Біркенав, вона була свідком того, як одного дня привезли зі Львова яких 5 тис. українських дітей і розмістили поблизу крематорію № 4. Наступного дня дітей уже не було, тільки з комина крематорію здіймався великий стовп диму, із чого їй і її товаришкам було неважко додуматись про їхню подальшу долю. Про свою коротку зустріч із кількома з тих дітей (а можливо, що були й інші групи) згадував і наш «патріарх українських політв’язнів» Леонід Мостович, сподіваючись, що колись дослідники відшукають більше інформації про ту нелюдську ліквідацію українських дітей у Авшвіці.
Зрештою, неправдою є твердження автора, що при реєстрації привезених в’язнів записували ту національність, яку кожен в’язень собі бажав. Реєстрували майже виключно польські в’язні, призначені до такої роботи, які видавали всім українцям із Галичини та Волині, попри наші протести, тільки відзнаку з буквою «П» для означення польської національної приналежності.
Приголомшує легковажність, із якою автор робить закиди в бік численної групи бандерівців, а фактично груп, бо сотні бандерівців були розміщені по різних бараках (хоча багато з них із часом опинилось у 17-му блоці), а нові транспорти продовжували прибувати з України. Зовсім дивовижним й одночасно просто огидним є висновок п. Кобиланського про те, що, мовляв, факт, що «з-поміж 200 бандерівців, які були в Аушвіці, не вижило близько трьох десятків людей… свідчить про те, що досить добрі умови табірного життя за період перебування в ньому пережила значна частина українців з ОУН(б)». Що то за «добрі» умови мусили бути, коли кожен із нас упродовж усього періоду ув’язнення ледве животів, схуднувши до подоби ходячого кістяка?! Добре знайомі друзі, прибувши до Авшвіцу різними транспортами в різний час, майже не впізнавали один одного, настільки всі фізично помарніли.
Якби Томаш Кобиланський потрудився дослідити кількісне співвідношення загиблих до загального числа ув’язнених у нацистських концтаборах, поминаючи табори смерти, то він би усвідомив, що відсоток загиблих бандерівців не був меншим. А якби він уважніше прочитав спогади колишніх бандерівських в’язнів, то би помітив постійну взаємоопіку та величезну взаємодопомогу, яку бандерівські в’язні плекали між собою, що дала змогу багатьом із них вийти живими з концтабірного пекла. І не опустився би він тоді до химерної вигадки, що в’язні-бандерівці «яскраво демонстрували небажання перебувати в лікарській палаті поряд із в’язнями інших національностей, а тому їх лікували разом». Мабуть, треба внести до історії такий унікальний факт, коли німці піддалися примхам своїх в’язнів, водночас застосовуючи проти них усілякі диявольські засоби, щоби вони деградували.
Донедавна антиукраїнські кола взагалі заперечували, що українці переслідувалися нацистами, хіба що якийсь «прислужник» виявився незручним. Але тепер, коли назбиралося забагато документального матеріалу, особливо з розсекречених совєтських архівів, який свідчить про те, як жорстоко німці поводились із бандерівцями, убиваючи або арештовуючи кожного, на кого натрапили, створився новий міт про те, що українці, які були ув’язнені, перебували весь час у «привілейованих умовах», починаючи зі самого Степана Бандери. Цікаво тільки, чому в концтаборах не було жодного випадку, щоби в’язень-неукраїнець пробував видати себе за українця, аби отримати той «пільговий статус»?
Сумно, що п. Кобиланський, беручись до оцінки сподівань українців від німецького походу проти большевицької Москви, не зумів глибше вивчити цю тему. Навпаки, у своєму поверхневому історичному введенні до теми перебування бандерівців у Авшвіці він продовжує триматись утертого, за фактами фальшивого міту про відданість українців гітлерівській Німеччині при одночасній нетерпимості німців до «сваволі» українців. Шкода, що Томаш Кобиланський не спробував ближче ознайомитись із бандерівцями, хоча би на основі їхніх спогадів.
У жодному разі ОУН (б) не була схильною жертвувати національними інтересами, правами, свободою та гідністю українського народу й усіх його членів задля блідих обіцянок, висловлених особами, які не впливали на німецьку політику. Це німці швидко зрозуміли, і тому вважали ОУН такою небезпечною, що вже в перших тижнях окупації взялися їх арештовувати та ліквідовувати. Варварство німців скоро насторожило більшість українців, але замкнений у стереотипах автор цього не добачає. Упередженість і перекручення тодішньої української дійсності саме й привели автора до бридких тверджень на кшталт: «Бандерівці, які перебували в Аушвіці, були переконані, що німці нададуть їм особливого статусу». Авжеж! Можливо, авторові треба знати, що кожен з українських в’язнів може розказати про не один випадок паскудного трактування польським капо в Авшвіці, але задля потреби кращих відносин із польським народом в обличчі непоправної поведінки супроти нас із боку «північного сусіди» мало згадували про ці темні плями в польській героїчній мітології (за винятком жорстоких убивств братів С. Бандери).
Мені — одному із численних українців, що були ув’язнені нацистами, який особисто пройшов через жахіття Біркенав — Авшвіц (в’язень 154754), а далі – концентраційних таборів у Мавтгавзені (в’язень 118876), Мельку й Ебензее – було боляче на схилі життя прочитати статтю, у якій необізнаний автор дозволяє собі знецінювати важкі терпіння українців, а особливо бандерівців, яких у таборі поважали за те, що, попри найбільш нелюдські обставини, вони намагалися зберігати людську гідність і гуманність. Неетично, що під прикриттям дослідження про українців, уа’язнених у Авшвіці молодий автор узявся до розправи над українцями-бандерівцями, які у своїх лавах зазнали так багато втрат від рук расистських душогубів. У світлі широкозакроєної кампанії українофобських наклепів, особливо брудних щодо бандерівців, що все дужче розгортається за безсумнівного сприяння російських спецслужб, необхідно, щоби нинішні дослідники були обережнішими, прискіпливішими та виваженішими в опрацьовуванні тематики, що стосується українського минулого, тим більше що відбувається навіть підробка «документів».
Богдан Качор, голова Світової ліґи українських політичних в’язнів

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...