Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 7, 2019

Враження від України. Липень 2015-го

Автор:

|

Вересень 10, 2015

|

Рубрика:

Враження від України. Липень 2015-го
Марія Сорока, Тетяна Абрамова, Орися Сорока й Олена Власенко

Марія Сорока, Тетяна Абрамова, Орися Сорока й Олена Власенко

Як член Союзу українок Америки (СУА) в липні ц. р. я відвідала родини з дітьми, в яких батько загинув в Антитерористичній операції (АТО). Кошти для цієї акції були зібрані на доброчинних вечорах, організованих 137-м відділом СУА в квітні-червні ц. р. Передала по 300 USD сім’ям Тетяни Абрамової, Марії Книш, Ольги Мазур, Юлії Заброцької, Наталі Крементар, Світлани Куценко та Світлани Сухненко. Така ж фінансова допомога була надана Анатолію Латашинському, бійцю «Донбасу».

Родина та друзі
«Чи тобі не страшно їхати з дітьми в Україну? Там же — війна», — запитували мої співробітники і батьки друзів дітей, своїми питаннями показуючи, що хоч вони і мають якусь інформацію про Україну, але не орієнтуються ні в розмірах країни, ні в розмірах АТО. Це був, мабуть, перший сигнал, що цьогорічна Україна кардинально різнитиметься від України, яку я бачила три роки тому.
Й ось я — у Львові. Розмови з родиною не обмежувалися, звісно, розповіддю про сім’ю та дітей. Реакція на мою розповідь про міжнародну допомогу Україні була різною. «Ніколи допомога не дійде до тих, хто потребує. Половину вкрадуть, а решта піде тим, хто і так має», — махали люди рукою.
Пояснюю, що в Америці провели доброчинний вечір, частину зібраних коштів я привезла в Україну, тепер буду в Житомирській області надавати грошову допомогу потерпілим сім’ям. Ніхто нічого дорогою не вкрав. Залишався останній аргумент: «А хто складав списки?» Відповідаю: «Списки сімей надали волонтери, члени нашого відділу розмовляли з ними, щоб визначити в якій подині найкритичніша фінансова ситуація. Я особисто їду до сімей, аби пересвідчитися, що гроші дістануться тим, хто насправді їх потребує».
Наступна зустріч була з моїми друзями в Києві. З Вінничини приїхала племінниця — вчителька років 30-ти, розмовляє українською. Мій десятирічний син Павло розповідав, як Америка підтримує Україну, тому що в Україні люди хочуть жити за такими ж цінностями, як в Америці. Гостя з прихованим невдоволенням питає, хто так промив мізки дитині. Господар пояснює, що в сім’ї дивляться телебачення, читають газети — от дитина і знає. Швидко попрощавшись, гостя виходить. Здивовано питаю, що це було? І чую зі сумним зітханням відповідь, що ви — щасливі, бо ваша вся родина — по один бік барикад. А в нас — постійні суперечки.

Волонтери
Про волонтерів в Україні знаємо багато. В Житомирі мені випала нагода зустрітися з ними. 137-й відділ СУА включився в акцію «Адаптуй сім’ю героя» — взяти під фінансову опіку постраждалу в війні родину на довший термін. Аби знайти родини, які найбільше потребують фінансової допомоги, звернулися до волонтерів. І тут я виявила аспект роботи волонтерів, про який не читала в Інтернеті.
«Упродовж перших місяців від звістки про загибель чоловіка більшість жінок застигають у своєму горі, — каже волонтер Анна-Луїза Полякова. — Маємо інформацію про загиблих і відразу ж відвідуємо сім’ї зі запитанням, чи потрібна допомога. А у відповідь чуємо, що нічого не треба. Але ми все одно приходимо, розмовляємо, і з часом жінки починають довіряти нам свої проблеми».
Так, на державному рівні прийняті програми забезпечення сімей загиблих в АТО пенсією на дітей, житлом чи земельною ділянкою, впроваджуються пункти психологічної допомоги постраждалим в АТО. Але в реальному житті навіть довідки про загибель чоловіка в АТО десь губляться в бюрократичній машині. Отримати обіцяну постановою Верховної Ради квартиру колишнім воїнам чи їхнім сім’ям вдається лише тим, хто потрапив на чесного голову міськради чи сільради, або якщо зумів пригрозити чиновнику і той злякався.
Сам Бог у цій ситуації, мабуть, посилає своїх янголів — волонтерів. Я була не вражена, а просто шокована, скільки професіоналізму виявляють Олена Власенко й Анна-Луїза Полякова, обговорюючи проблеми, з якими не може наразі впоратися неповоротка та нереформована державна машина. Мабуть, ще з давніх-давен збереглися в нашого жіноцтва гени вміти дати раду в родині та громаді, коли козаки воювали.
Коли заходили до сімей, волонтерки запитували: чи ви подали документи на приватизацію квартири, в якій живете? «Бо поки виділять за законом нову квартиру, ще ту можна втратити», — пояснює Анна-Луїза.
Далі питали, чи знаєте, що кожної другої суботи в ляльковому театрі відбуваються безплатні вистави для дітей воїнів АТО? Чи потрібно шкільне приладдя, одяг для дітей? Чи знаєте про безплатні путівки? Відчувалося, що кожен аспект життя сім’ї, в якому можливо допомогти, перебуває під контролем волонтерок.
Довіру воїнів, їхніх сімей волонтерки заслуговують своєю щирістю та безкорисністю, своїм умінням зрозуміти проблеми та готовністю віддати час, гроші і найголовніше — серце, щоб допомогти. Їм не потрібно піару, як деяким депутатам, що напередодні виборів відкривають кімнати допомоги, а потім закривають їх.
Зі запису Анни-Луїзи у Facebook: «Мене часто запитують, чому вирішила займатися тим, чим зараз займаюся.
Невже маю з цього вигоду? Я не маю з цього вигоди, вважаю, що виконую свій громадянський обов’язок перед країною, в якій живу. Буду старатися бути корисною до того часу, поки мене будуть потребувати ті, про котрих думаю 24 години на добу». На запитання, що ще, крім фінансової допомоги, зараз дуже потрібне, першим пунктом Анна-Луїза назвала потребу в психологах, спеціально навчених розмовляти з воїнами та членами їхніх сімей.
А я думала: «Люба дівчинко (їй — 27 років), а хто ж тебе навчив розмовляти з ними, хто тобі і ще десяткам волонтерів дав серце відчувати біль інших, але не розжалоблювати їх, а допомагати стати сильнішими, щоб витримати всі випробування долі. Як пам’ятаєш, що треба купити цукерки, щоб покласти на могилу кожного полеглого з 95-ї механізованої бригади, коли прийдеш на цвинтар? Хто дав тобі силу вранці шукати бійця, про котрого було домовлено за реабілітацію в іншому місті, і ще з вечора він погодився піти, а вранці не прийшов через запій? Хто дав тобі сміливість кинутися захищати солдатів, котрі лежать у госпіталі, коли побачила, що їх б’ють? А виявилося, що це свої між собою билися, бо хтось після завеликої дози алкоголю ляпнув, що на Донбасі йде громадянська війна, а інші кулаками намагалися переконати його в протилежному. Як після того, як шестирічний син переселенців розповів тобі, що його батько б’є укропів на Донбасі, прийде і буде їх бити тут, ти й далі допомагаєш переселенцям, бо розумієш, що тільки частина тих із Донбасу є ватниками, і, дай Боже, з часом вони прозріють і стануть справжніми громадянами України».
Дякувала Олені й Анні-Луїзі, що знайшли час, аби повезти мене до сімей, яким наш відділ вирішив надати фінансову допомогу, оцінила їхню ощадність — Олена запропонувала їздити своєю автомашиною, бо так тільки на бензин будуть витрачені гроші, повели мене в найдешевшу їдальню, бо їжа там — така сама добра, як і в ресторані, але коштує вдвічі менше. Й я не виконала прохання Валі Табаки, голови нашого відділу, щоб зробити їм маленьке свято — повести в ресторан та оплатити обід.
Зараз люди в Україні збідніли і не передають стільки грошей, як раніше. Тому тепер, каже Анна-Луїза, вони збирають по селах консервовані, сушені овочі та фрукти — люди з радістю діляться, бо таким чином також допомагають своїй армії.
Слухаючи розповіді Олени й Анни-Луїзи, я пишалася їхніми винахідливістю, раціоналізмом, бажанням та вмінням знайти вихід із будь-якої ситуації. Чи то зібрати та передати на фронт контейнер ліків, бронежилети та теплопровізори, чи то знайти, купити пилку і через цілий Житомир нести її до волонтерського пункту, бо підчас дислокації в солдатів АТО така ж загубилася. Виявляється, сподіватися на логістичні служби Міністерства оборони — не варто. А у волонтерів усе виходить.
«Ми займаємося всім, що потрібно, — просто та буденно розповідає Анна-Луїза. — Спорядження солдатів, коли вони йдуть на війну, допомога їм підчас перебування в АТО, допомога після АТО, надання такої ж допомоги переселенцям. Звісно, ми не самі робимо все це — знаходимо людей, котрі можуть допомгти».
Олена й Анна-Луїза розмовляють російською. Мені було дивно дізнатися, що школи, які вони відвідували в Житомирі, були повністю російськомовні. Але зі мною дівчата переходять на українську. Анна-Луїза хвалиться, що в Одесі, коли відвідує родину, спілкується зі всіма тільки українською. Торік вони вперше відвідали Львів. до того, боялися, що їх, російськомовних, там поб’ють. «Які враження?» — питаю. Сміємося з їхніх колишніх страхів і погоджуємся, що Львів — чудове місто.

Орися Сорока

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply