Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

У пам’ять моєї улюбленої сестри

Автор:

|

Березень 13, 2014

|

Рубрика:

У пам’ять моєї улюбленої сестри

Коли помирає близька людина, ті, хто залишається в глибокому жалю та переживаннях, зберігають почуття в підвищеній і неспокійній напрузі. У цей момент ми усвідомлюємо собі, що вже цієї людини, котра відійшла, але з якою єднали душевні зв’язки, більше не буде серед живих. Спонтанно відчуваємо в душі непокій, біль і дивну тривогу. 

Я довго думала про те, чи варто писати статтю на тему відходу у вічність своєї сестри Мирослави. Урешті вирішила, що моя стаття, маю надію, може стати комусь корисною. Вона може пригадати комусь подібні до моїх переживання, які в моєму серці зараз відзиваються живим голосом. Моя стаття — це не лише болісне прощання з сестрою, це – найбільша емоційна болісна рана від розлуки з людиною, котра протягом свого життя заслужила собі на найпочесніше ім’я не тільки в родинному колі, але також серед великої кількості людей.
Коли роздумую про смерть сестри, то не приховую, що з її відходом у вічність закінчується певна епоха феноменального покоління, яке уособлювало високі загальнолюдські цінності. Моя сестра була обдарована добротою, ніжністю та вмінням виходити часто зі складних життєвих ситуацій. Я неодноразово думала, що, мабуть, її життя було благословенне самими небесами. Її дім був своєрідною гаванню, у якій усі, а в першу чергу потребуючі, знаходили щиру й сердечну підтримку, притулок, ласкаву і доброзичливу допомогу, гостинну усмішку.
Мені, як молодшій сестрі Мирослави, найкраще відомі її гарні риси, попросту любила вона життя й мала внутрішню радість творити добро. Це було, без перебільшення, її життєве гасло, яке природно та невимушено жило в її душі. Пам’ятаю, як годинами Мирослава з дитячих років опікувалася мною, розказувала мені казки та по-материнськи провадила мене в широкий світ. Передовсім вона мене розуміла й уміла вести цією складною стежкою нашого нелегкого життя. Вона мною займалася, як рідна мати, а мама наша була зайнята щоденною важкою працею на господарстві. За це я не лише була їй вдячна, а й подивляла її доброту. Я пишалася, що в мене – така добра й вирозуміла сестра.
Мирослава народилася 22 січня 1926 року в нашому рідному мальовничому селі Затила, що розташоване біля містечка Любича Королівська, серед лісів, біля річки Солокії. Після війни наше село входило до складу Томашівського повіту. Мирослава від моїх наймолодших років і до останніх хвилин свого життя вражала мене своїм ставленням як до родини, так і до своїх сусідів та оточення. Сестра була на сім років старша за мене, і тому не дивно, що мої зв’язки з нею були особливими.
У наших батьків Андрія й Емілії було три доньки. Найстаршою була Ольга, народжена 1921-го, вона в молодому віці вийшла заміж, і в неї було троє дітей. Вона жила неподалік, у Томашові Любельському. Під час акції «Вісла» 1947 року разом із чоловіком Миколою Ольга була ув’язнена. Після звільнення з тюрми, до краю виснажена, померла на 33-му році свого життя. Зрештою доля моєї родини, як і багатьох інших українських родин, перепліталася із численними життєвими незгодами. Пригадую, як у час першого приходу більшовиків 1939-го на нашу землю чекісти намагалися заарештувати мого батька, та йому дивом удалося втекти. За батька чекісти заарештували маму та запроторили її до горезвісної тюрми «Бригідки». Під час воєнних подій – із наступом у червні 1941 року гітлерівських військ і відступом більшовиків – чекісти стали масово розстрілювати ув’язнених у тюрмі. Можна сказати, що втрутилася Божа сила в дивних обставинах — серед гори трупів, у крові загиблих моя мама залишилася живою. Згодом вона з пригодами до нас повернулася, як і наш тато.
Протягом цього періоду без батьків ми з покійною Мирославою жили самі в неустанному лякові. Наш дім був під наглядом спецслужб, і відбувалися часто нічні ревізії й обшуки чекістами. Ці сатрапи, варвари й негідники нас принижували й ображали. У цей час ми бачили тільки зло, ляк і зневагу. Сестра мене тулила та заспокоювала. Уособленням зла залишилися для нас на ціле життя в пам’яті прокльони, які звучали російською мовою. Нам із сестрою довго снилися жахіття, і ми дуже боялися жорстоких совєтських катів. Ми разом плакали від страху та непевності в наступному дні. Дотепер пам’ятаю відчуття цього страху, який переповнював наші серця ляком.
Цей етап у нашому житті минув, і здавалося, що настануть дні спокою та радості, коли повернули батьки. На жаль, у 1940-х рр. польські аґресивні збройні організації розпочали війну проти українського населення. Горіли села, лилася невинна кров, українська молодь стала на захист свого народу. Організувалися місцеві кущі самооборони УПА, моя сестра, як і інші її ровесниці, приєдналася до українського підпілля.
Невдовзі комуністична Польща вирішила провести акцію «Вісла», щоб остаточно закрити «українське питання» в Польщі. Мирослава, щоб уникнути ув’язнення напередодні акції «Вісла», виїхала на західні польські землі. Сестра Ольга та її чоловік Микола Зазуля були ув’язнені. У червні 1947-го екзекуційний відділ Польського війська насильно прогнав нас із прабатьківської хати, у якій поляки з Белзця грабували наше майно. Ми вийшли з дому майже з тим, що було на нас. Мої батьки, діти сестри Ольги були депортовані до села Журавця біля Ельбльонґа. У чужій стороні ми стали будувати своє життя. Згодом до родини повернулася Мирослава, а пізніше з тюрми вийшла Ольга з Миколою. Усе ніби нормалізувалося. Я здобула середню освіту в Ельблонґу й закінчила медичні студії в Ґданську. Мирослава вийшла заміж 1950 року за свого земляка вчителя Івана Чорнія, у їхній родині прийшло на світ троє дітей — Мар’ян, Дануся та Надія. Усі вони здобули вищу освіту, одружені, і всі троє мають по двоє дітей – дівчину і хлопця. Як же тішилася своїми улюбленими онуками Мирослава1
1962-го мої батьки разом із родиною Мирослави купили в Перемишлі дім і переїхали на постійне проживання до цього прекрасного міста, розташованого по обидва береги Сяну. Сестра зі шваґром працювали до пенсійного віку. Замешкали в Перемишлі й ми із чоловіком і дітьми. Усі діти Мирослави теж заклали там свої родини, й усі жили у взірцевій християнській любові. Я не перебільшу в оцінці, коли скажу, що був дім моєї сестри Мирослави і шваґра Івана став центром сімейних і національних зустрічей. Мабуть, тут сонце стикається зі землею в радості. У стінах того дому дотримувалися народних традицій і обрядів, і не лише у великі свята. Крім того в стінах того дому настільки часто співано народні й повстанські пісні, колядки й щедрівки, що я в не в змозі їх перечислити.
Від часу заснування УСКТ, а пізніше ОУП моя сестра не лише була членом тих організацій, але з червня 1956 року й до кінця свого життя була постійним передплатником і уважним читачем тижневика «Наше слово». Вона брала активну участь у церковному та культурному житті разом із цілою своєю родиною. Протягом тих довгих років від Мирослави можна було вчитися патріотизму й любові до всього рідного. Згадую все це з великою емоцією, бо справді померла була для мене не лише моєю сестрою, але заступала часто рідну маму. Тому її відхід сповнює мене жалем. Важко погодитися з тим, що не почую вже її голосу, не відчую її сердечного дотику. Із цього приводу мені безмежно боляче, що моя сестра померла, що більше ніколи не всміхнеться до мене.
Моя найдорожча сестричко, ти завжди залишишся в моєму серці, у серцях численних твоїх друзів, а особливо твоїх дітей — Мар’яна, Данусі та Наді, їхніх родин, а в тому числі твоїх любимих внуків — Олі, Катери, Єви й Івася, Марка, Петра та правнучки Марійки. Ти будеш жити в нашій пам’яті вічно. Так, як житимуть вічно в серцях українського народу Герої Майдану, котрі ціною власного життя дали Україні шанс на гідне національне майбутнє. Твоя смерть, моя найдорожча Мирославо, 18 лютого і похорон 21 лютого ц. р. — тривожний тому, що в ті дні Україна ховала «Небесну сотню». Кожна смерть учить відчувати біль, смуток і глибше розуміти вічну розлуку. На завершення свого прощання хочу від щирого серця подякувати не лише членам сім’ї, зокрема дітям сестри Ольги, котрі приїхали з далекої півночі Польщі, а також і тим всім, хто прибув із-за кордону. Щиро вдячна всім іншим людям, котрі так взяли участь у похороні моєї сестри. Я вдячна за висловлені співчуття в різній формі.
Сестра Мирослава продовжує жити в моїй пам’яті. Знаю, що наша розлука — тимчасова, що якось ми об’єднаємося й більше ніколи не будемо в розлуці. Існує така небесна чеснота, як терпіння. Розлука — це терпіння, яку важко передати словами. Вічний упокій Мирославі, подай, Милосердний Господи, їй своє Благословення в царстві небесному.
Дякую оо. Павлові Рогуню з Кафедрального собору і Юліанові Ковалеві, ігуменові ЧСВВ в Перемишлі, за проведені похоронні відправи в кафедральному соборі Св. Івана Хрестителя в Перемишлі, звідки тіло покійної було перевезене на головний цвинтар та поховане в родинному гробівці. Там спочивають наші батьки та чоловік покійної Мирослави. Дякую також о. Романові Тринозі й родині та друзям із Торонто, котрі взяли участь у св. Літургії та панахиді, що відбулася в Канаді, у соборі Успення Пресвятої Богородиці, Міссісаґа. Вічна її пам’ять!

Анізія Путько-Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...