Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 29, 2020

Стефан Якубів: життя, прожите гідно й вартісно

Автор:

|

Червень 06, 2013

|

Рубрика:

Стефан Якубів: життя, прожите гідно й вартісно

Ким був Стефан Якубів? Не був він значною особистістю, але присутність на похоронних відправах громадських діячів стверджує, що він був своєрідною великою Людиною. Бо здобув таку честь своєю мурашиною працею та жертовністю для української громади й української Церкви, своєю скромністю.

Дружина Стефана не була українкою, однак він виховав своїх дітей в українському дусі й традиціях. Його внучка Олександра Стадник відзначилася тим, що поїхала в Україну, щоби дізнатися, ким були її предки, і походити стежками свого дідуня. Її стаття про Стефана Якубіва була поміщена в щоденнику Globe and Mail.
Мій дідуньо Стефан Якубів народився 15 лютого 1925 року у Добромилі (Україна), а помер 5 грудня 2012 року в Торонто від раку підшлункової залози у віці 87 років.
Стефан був незвичайною людиною, яка пережила важкі часи. У дитинстві він ішов до школи взимку, коли для нього були вільні чоботи, бо взуття на всіх дітей не було за що купити (було їх восьмеро у сім’ї), а влітку — коли був вільний від роботи.
Його батько помер від запалення легенів, коли Сефанові було вісім років. Під час Другої світової війни Стефан був відправлений у Нoehefeld у Німечинну на примусові роботи.
Після війни, боячись, що його вивезуть до Сибіру, Стефан залишився у Німеччині і навіть не поїхав на похорон матері в Україну. Але в часи репатріації його ім’я все ж було зачитане на міській площі. Добрий німець позичив йому велосипед, і незабаром Стефан з’єднався зі своїм братом Василем і сестрами Анастасією й Олею, які також були вивезені на роботу у Німеччину. Вони завжди були у тісному контакті.
Оля, а за нею Стефан приїхали до Канади 1951 року. Він працював за контрактом протягом одного року у шахті з видобування золота в Пікл-Кроу (провінція Онтаріо). Згодом поїхав до Торонто. Тут його сестра Оля познайомила Стефана з її подругою по роботі Френсіс Ліякополюс, і вони одружилися 1957-го. У них було троє дітей — Марійка, Юрій і Василь.

Стефан працював сфері послуг будинку Інституту психіатрії імені Кларка. Він багато не заробляв, але регулярно допомагав своїм рідним в Україні, і це далі продовжується з його спадку. Стефан також був благодійником новозбудованої греко-католицької церкви в Добромилі.
Незважаючи на нелегкі молоді роки Стефан любив життя і був співчутливою, оптимістичною та щедрою людиною. Він любив природу. У вільний час протягом 30 років він працював добровольцем як городник і садівник на сумівський оселі «Веселка» біля Актона (провінція Онтаріо). Там він вирощував свій славетний часник, яким ділився із сім’єю та друзями. За добровільну постійну та віддану працю в сумівському таборі його нагородили кількома відзнаками.
Двері в будинку Стефана завжди були відчинені, і бренді завжди було під рукою для його друзів. Українські прикраси, мистецькі твори та фотографії заповнювали кожне порожнє місце його оселі, навіть проти волі дружини. Коли його дружина Френсіс померла 2001 року, їх з’явилося ще більше.
Стефан любив направляти старе й робити нове. У його сараї була машинерія для деревообробки. Під час своїх щоденних прогулянок він приносив додому викинені речі, їх направляв або вживав до чогось іншого. Наприклад, зі старих дерев’яних меблів він робив рамки для картин.
До останнього часу цей чоловік сам прав і прасував свою білизну, варив собі їжу. Він був істинним survivor, якого ми ніколи не забудемо.
Олександра Стадник, онучка Стефана

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply