Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 18, 2019

Спасибі Долі за Василя!

Автор:

|

Вересень 18, 2019

|

Рубрика:

Спасибі Долі за Василя!
Василь Жданкін

У вересні 1987 року у Львові я волею долі разом із дружиною і своїм приятелем Ігорем Крутом потрапили на весілля нашого приятеля Кирила Стеценка (внука відомого українського композитора). Це було неординарне за звичаєм весілля, адже, як на той час, воно було аж надто проукраїнським! По-перше, молоді були у вишиванках і більшість гостей також прийшли в українських строях! Забава проходила в одному з найкращих і найпрестижніших готелів «Дністер», що у парку Івана Франка у самому центрі міста Лева.
Вечірка проходила без особливих весільних ритуалів. Єдине, що кинулося у вічі, що серед нас було багато бардів, котрі час від часу переривали веселий гомін гостей і брязкання виделок і ножів своїми дотепними і дуже актуальними на той час піснями. Як тільки хтось із бардів виходив на сцену, гості враз, ніби за помахом руки, замовкали, у весільній залі наступала така тиша, що було чути лише, як риплять крісла. Найяскравішим серед них, мабуть, був Андрій Панчишин, котрий уже став популярним у Львівських колах різного ґатунку і не тільки у мистецьких, а й у технічних тощо. Лише одна його пісня про візит Горбачова до Львова зводила нанівець усю совєтську 80-річну пропаганду, якою уже було просякнуте все українське суспільство. Люди перебували в очікуванні чогось нового і це нове прийшло разом із театром-студією «Не журись», який вихором увірвався у спраглі душі непокірних і революційних галичан.
Та про це пізніше, бо на сцену, пригадую, вийшов патлатий і бородатий кобзар невеличкого зросту , досить кремезної статури, у полотняній сорочці і постолах!. Вдаривши по струнах перші акорди пісні: «Гей там на горі Січ іде», цей незвичайний бородань зірвав, у прямому розумінні цього слова, зі своїх місць усю і без цього розігріту весільну публіку, яка нестримно кинулася аплодувати у такт маршу. Зі сцени лився потужної сили і величезного обсягу надзвичайно красивий, благородного тембру, голос, а щодо художнього виконання пісні, то тут і поготів!.. Звідусіль посипались репліки: «Та це ж унікум! Та це ж самородок!». І це було саме так, адже це був Василь Жданкін! Поки що нікому не відомий, але вже тоді гості його не відпускали, була ще й друга, третя, четверта пісні. В залі не було жодного байдужого обличчя. Всі захоплено посміхалися, перемовлялися, ділилися враженнями від почутого і побаченого, адже ніхто раніше нічого подібного ніде не бачив і не чув.
Ми з Ігорем Крутом, звісно, підійшли до тепер уже визнаної зірки. З’ясувалося, що Василь Жданкін був студентом Рівненського інституту культури, в якому пан молодий — Кирило Стеценко — працював викладачем скрипки на кафедрі народних інструментів. Тепер, коли стало ясно, як саме Василь потрапив на це незвичне весілля, або точніше сказати — свято української націоналістичної еліти, ми познайомились з Василем ближче і зав’язали довгу бесіду. Всіх трьох найбільше цікавила музика.
З’ясувалося, що Василеві було потрібно раніше покинути весілля, аби поспіти на потяг, що рушав до Ужгорода, де мешкала його дружина Ірина. На його пропозицію провести його до вокзалу, ми ні на мить не вагалися, а навпаки — відразу ж погодилися. Мабуть, відчули важливість історичного моменту, який піднесла нам доля! Василь закинув кобзу на плечі і ми всі троє попленталися вузькими вуличками Львова до центру міста. Проходячи повз високі, кам’яні мури музично-педагогічного училища, Василь запропонував зайти до скверика у подвір’я і щось разом заспівати. Він витягнув кобзу й уже знаючи, що ми любимо Beatles, став грати одну з улюблених нами усіма композицію Becouse. Ми відразу ж підхопили. Нікого нічому не потрібно було навчати. Кожен знав свою партію, адже всі ми були професійними хоровиками! Закінчивши пісню, Василь бренькнув останній акорд, зітхнув і розплився в широкій задоволеній посмішці. Подивився на нас із Ігорем і ми зрозуміли, що майже на всі сто відсотків ми — члени театру «Не журись». Так і сталося — він відразу запропонував нам співпрацю і навіть назвав день і час першої репетиції, делікатно зауваживши, що запізнюватися не бажано, бо це карається фінансово.
Василь був людиною простою і відкритою, йому було притаманне все людське. Він був дуже гострий на розум і дуже дотепним. Знав багато гуморесок і анекдотів. На забавах промовляв багато тостів. Ось один із них: «Нехай наша біда поцілує нас у спину, нижче, нижче, ще нижче. О… о… о!».
Не можу не пригадати ще один момент із нашого спілкування з Василем Жданкіним. У березні 1989-го ми у складі театру «Не журись» мали виїздити на зустріч із українцями Москви і виступати там у концертній програмі, присвяченій Великому Кобзарю. Та несподівано трапилось лихо — у переддень від’їзду помирає мій дідусь Матвій. Я постав перед вибором: їхати на похорон, а тоді не їхати з театром до Москви і тим самим підвести друзів, чи все ж їхати на концерт до Москви, але тоді не виконати свій святий обов’язок і не провести у вічність дідуся. Підійшов за порадою до Василя і він не роздумуючи відповів мені: «Їдь на похорон і проведи дідуся, а завтра літаком нас наздоженеш!». Я так і зробив.
Василь Жданкін був неординарною особистістю. Не тільки тому, що був вегетаріанцем, а й тому, що дуже дбайливо і відповідально ставився до свого здоров’я і здоров’я своїх дітей. Він був «івановцем», тобто, займався оздоровленням за системою лікаря-цілителя Іванова. Міг повністю роздягнений лягти у сніг, або довгий час лежати у крижаній ванні. Взимку постійно стрибав в ополонку. І це було нормою для нього.
Не забуду моменту, як якось забіг до нього додому. Це було в неділю вранці, десь о годині дев’ятій-десятій. На моїх очах він узяв із постелі свою дворічну донечку Христинку і зовсім роздягнену виніс на балкон! Надворі був грудень, чи січень. Дівчинка навіть не скривилась, коли морозяний вітер розвіював її русяві кучері, а лише реготала на руках у татуся.
Минув якийсь час, і Василь і схилив мене до цієї важливої для здоров’я процедури. Та і не тільки мене, бо мої колеги по цеху — артисти Львівського оперного театру — розповідали, що він, будучи студентом Рівненського інституту культури, загітував половину своїх однокурсників займатися таким гартуванням. Як виявилося потім, Василь холодом і голодом вилікував собі тромбоз на ногах. А от щодо голодування, то пам’ятаю, що він не їв спершу по п’ятницях, а згодом додавав ще один день, наприклад, суботу. Потім ще один, а потім іще. Дійшло до того, що він із тижня їв лише три, максимум чотири дні.
Я також став обливатися холодною водою. Закінчив тим, що бігав босоніж по снігу, обтирався снігом, а потім вибігав на восьмий поверх у своє помешкання і ще у квартирі приймав холодний душ. Так я робив уже зранку і ввечері, після вистави у театрі.
Пригадую якось ми у Львівській телевізійній студії знімали різдвяний кліп. Це була колядка Василя Жданкіна «Різдво і коляда» на слова Богдана-Ігоря Антонича, яка миттю стала відомою, бо була сама по собі дуже гарною, з красивою мелодією, зі зміною солістів і бек-вокалом, що було новинкою на той час. Одним словом, коляда була написана в дуже сучасному стилі, тому й стала швидко дуже популярною. Її показували по телевізору у концертній програмі на замовлення телеглядачів по кілька разів.
Після цього нас почали впізнавати на вулицях Львова, брати автографи, дарувати подарунки тощо. Сам же запис колядки відбувався просто в аскетичних умовах, але тільки не для Василя Жданкіна, бо холод був його стихією. Так, наприклад, нас одягнули у теплий гуцульський одяг: кожухи, сардаки, свити. А Василь, як біла ворона, стояв із бандурою в самій полотняній сорочці, штанях і… босий. Надворі було градусів десять морозу, плюс Львівська вологість. Після кількох дублів під ногами Жданкіна вже почав топитися сніг, а він спокійний був, як слон у вольєрі, лише підбадьорював нас. Навіть режисер зйомки, Галина Ярема, кричала по мікрофону: «Взуйте Жданкіна, бо в нас ще багато дублів!». На ті слова Василь усіх заспокоював, що, мовляв, із ним усе гаразд. Зодягніть краще дівчат.
У побуті Василь був людиною дуже доброю та щедрою. Він не задумуючись міг зняти з себе коштовну або пам’ятну річ і подарувати її своєму ближньому. Це міг бути светр, чи майка з тризубом, подарована йому ж в Америці, Канаді чи Австралії українською діаспорою. На той час це були надто дорогі речі і, практично, недосяжні для пересічного українця, котрий хотів крокувати з часом у таку непросту добу надзвичайного національного піднесення.
Можна згадати ще десятки таких неповторних миттєвостей, пов’язаних із спілкуванням із Василем Жданкіним, але, мабуть, тоді доведеться писати книгу, бо це були незабутні та неповторні хвилини, години і дні спілкування з великою особистістю, геніальним талантом, істинним християнином і просто — з Людиною з великої літери! Він був простим у побуті, але велетом у душі. Його будуть ще довго згадувати вдячні нащадки, бо в ньому є чому повчитися нам і нашим дітям.
Кобзар, котрий зайняв свою виразну і благородну та достойну нішу у творенні сучасного українського менталітету. За свою глибоку християнську душу, отримавши велике Господнє благословення, він із легкістю навіки увійшов у серця мільйонів українців, розбурхавши в них іще більше почуття національної свідомости і патріотизму.
Спасибі Тобі, Друже, за Дружбу, за Життєві Уроки, за можливість черпати із Твого Духовного Джерела Еліксир Твоєї Любові до Народу Нашого, Культури нашої, Енергії нашої Землі.
Спасибі, Доле, Тобі за Василя! Вічна йому пам’ять!
Роман Микитюк, соліст Львівського театру-студії «Не журись».
Торонто, Канада

Нагадаємо, що 2 вересня ц. р. близько 20-ї години вечора український бард, кобзар, бандурист, володар «Гран-прі» першого фестивалю «Червона рута», лауреат фестивалю «Оберіг» Василь Жданкін виїхав на скутері з дому та потрапив у аварію. Легкова машина збила його за кількасот метрів від домівки. Співак помер у кареті «швидкої допомоги».

About Author

Meest-Online

Loading...