Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

Фронтові будні добровольця

Автор:

|

Вересень 17, 2015

|

Рубрика:

Фронтові будні добровольця

Дмитро Якорнов

Киянин Дмитро Якорнов, котрий зараз воює проти російського аґресора‚ надіслав у редакцію тижневика «Міст» свого щоденника.

5 лютого 2015 року
Мене звуть Дмитро Якорнов, мені — 35 років, я — киянин, одружений, маю двох дітей. Опишу, як потрапив до війська. Першого разу до військового комісаріату прийшов у травні 2014-го. Пам’ятаю радісне здивування від слів «Хочу бути добровольцем» на обличчі вартового на прохідній. У коридорах — порожнеча. Пізніше офіцер, перевіряючи мої дані, скривився. Справа в тому, що в дитинстві у мене був компресійний перелом хребта у ділянці попереку. Отримав «білий білет», стояв на обліку в науково-дослідному інституті ортопедії, але завдяки режимові та фізкультурі значних проблем із спиною не було.
Офіцер досить кисло повідомив: «Таких ще не беремо». Я сказав у відповідь: «Непридатний до служби» мені написали майже 20 років тому, зараз я — здоровий!» Ще кисліше: «Дивись телевізор, оголосять загальну мобілізацію — приходь».
Зі середини січня ц. р. почалася нова хвиля мобілізації. Приходжу. Натовпи в коридорі великі, але в основному це — школярі. Мобілізованих — 25-30 осіб. Старших пропускали без черги. Стоматолог заглянув у рот, окуліст дав почитати букви, терапевт поміряв тиск — усе досить швидко. Хірург оглянув спину. Висновок: придатний.
І чого це я взагалі рвуся воювати з «білим білетом»? Тим більше, що я — етнічний росіянин (батько — з Уралу) та навіть уявити себе не міг зі зброєю. Не люблю насильства. На вибори не ходив жодного разу. А на випадок повної безнадії з правителями готувався до переїзду на постійне місце проживання в Європу.
Однак у березні 2014-го стало ясно, що наші внутрішні проблеми — ніщо перед зовнішньою загрозою: Росія вмить перетворилася на четвертий Рейх. Отже, потрібно не дати Україні, Києву та моїй родині стати частиною «руского міра».
Пам’ятаю, як перед дружиною та двома маленькими доньками годину розпинався, чому зібрався на війну, все логічно аргументував і ранжував за важливістю. Наступного дня від дружини чую: «І чого тобі вдома не сидиться?» Так що марна це справа — пояснювати.

24 лютого
Десна — містечко в Чернігівській області. Перше враження від казарми — негативне. Середній вік вояків — 35-40 років, майже всі — без уніформи. Трапляються навіть персонажі в лахмітті. Запаху алкоголю немає, але перегару — є. Кілька чоловіків сильно кашляють. Питання до начальника: що робити з хворими? Той відповідає: «Їх можуть відправити до фельдшера, той скаже пити аспірин, тому краще не хворійте. В армії потрібно остерігатися трьох «в»: військових лікарів, військових водіїв і вибухових речовин».
Тиждень тому виявив першого серйозного хворого: мій сусід покрився підозрілими прищами. Наполягаю, щоб пішов у шпиталь. Через годину звідти прийшла новина, що у нього — вітряна віспа. Порадили всі його речі прибрати, все навколо вимити з хлоркою.
Далі — продовження історії. Спочатку поширилася чутка, що в шпиталі хтось випив зайвого. Потім до нас прибіг помічник старшини: начальству потрібна допомога, двоє непитущих бійців. Першим непитущим виявився я, другим — знайомий контрактник.
Виявилося, що бешкетує наш «вітряночник». Навколо — сильний запах перегару. Лікарка вимагає негайно прибрати його разом із речами. З’ясовується, що він вранці пішов у містечко, а повернувся п’яний. Начальство розпорядилося відправити хворого на гауптвахту, що не опалюється. А надворі — лютий.
Йду до лікарки, пояснюю їй, що це — також не вихід. Лікарка пом’якшується, каже: «Нехай у палаті сидить, а ти будеш в їдальню ходити, брати йому їжу ось у цей казанок». Переночував і занедужав сам. Довелося попросити друзів сходити в аптеку.

15 травня
До відправки у військову частину займалися ремонтними роботами в Десні. У цей час захворюваність значно знизилася. Однак я зірвав спину, коли на складі вкладали важкі бочки штабелями в чотири яруси. Для цієї роботи вибрали мене як найвищого — хтось повинен бочки наверх виштовхувати.
Наступного дня пішов перед сніданком на тренування. Розтяжка на ногах призвела до несподіваного результату — схоже, потягнув раніше застуджений сідничний нерв. Такий діагноз сам собі поставив. З того дня з’явилася кульгавість. До шпиталю добирався в два етапи: спочатку наша лікарка колола три дні чимось незрозумілим і вітамінами. Краще не стало. А коли їй треба було покласти двох наших хворих у шпиталь, запропонувала мені їхати з ними і відвідати невропатолога. Попередила, що він тут один — 90-річний дідуган, любитель кидатися військовими квитками та принижувати всіх, хто сумнівався в його геніальності.
Коли я увійшов до кабінету, він щось писав, і руки його тряслися рівно настільки, щоб створювати неповторний лікарський почерк. «Що?» — нарешті він закінчив писати ієрогліфи. Викладаю, що боліла поясниця, потім коліно, тепер ногу розігнути не можу і шкутильгаю, незважаючи на уколи. Каже: «Радикуліт. Спину ми тобі поколемо, полежиш із тиждень».
Палати в чернігівському шпиталі виявилися просторими, людей мало. У нашій палаті біля кожного ліжка — тумбочки, меблі нові. У коридорі — телевізор і чайник. Телевізор у шафці під замком та з розкладом перегляду — з 19:30 до 21:00. Щоб отримати ключик від шафки — потрібно зачарувати старшу медичну сестру, тітку небаченої сили та краси.
Своїм кип’ятильником користуватися заборонила. Ну й добре, зате чайник у коридорі — з вбудованим підсвічуванням корпусу, ракетним двигуном (гучний дуже). Коли вночі «йде на зліт», весь поверх дає передстартовий відлік. Але як уночі без чаю, якщо вояки з моєї палати звикли спати вдень і допізна вночі базікають? Білизну міняють, рушники видають. Їжа смачна — котлети тричі на день.
Сиджу якось на лавочці недалеко від входу під бузковим кущем, насолоджуюся спокоєм, клацаю на планшеті, як раптом поряд підсаджуються троє з пляшкою горілки. Молодший пояснює своїй дівчині по телефону, як пройти до нас, запитує, що за подруг вона зі собою тягне.
Зробили комп’ютерну томографію. На роздруківці — дві грижі. Невропатолог написав: рекомендовано звільнити від фізичної та стройової служби, навантажень не давати. Подібні рекомендації — обов’язкові до виконання, але ситуації та командири бувають різними.
У ті дні я багато спілкувався з вояками, намагався зрозуміти — чи зможу зі своїми проблемами служити далі? Вони розповідали, що спини «летять» швидко у багатьох, достатньо без підготовки потягати бронежилет добу або стрибнути в ньому з бронетехніки. Через проживання в бліндажах — часті запалення. Потім заспокоївся, побачив, скільки ще людей в армії з такими самими проблемами. Вирішив перетерпіти все до кінця. Який сенс було йти в армію, якщо стрибаєш у кущі після першої ж травми?

19 червня
Минув майже місяць війни. Наша чота непогано влаштувалася. Живемо на базі з відносно впорядкованим побутом, їжею та навантаженнями. Людям на блокпостах — важче: вони і в наряди ходять, і укріплення зводять, і в бліндажах живуть. На базі — більше комфорту, але нічні наряди — по чотири-п’ять поспіль.
Радий, що вирішив пройти армійський шлях до кінця. Від важких навантажень мене намагаються звільняти, але все одно відчуваю себе на своєму місці. Роблю на комп’ютері всю документацію для чоти, витрачаю на це набагато менше часу, ніж до цього витрачали офіцери, і не допускаю помилок. Всі знають, що у мене тумбочка забита корисними речами, що завжди знаю, де хто з чоти перебуває й як із ним зв’язатися. Допомагаю відправити фотографії рідним через Інтернет і рідко відмовляю в проханнях. Люди складають пожертви, завдяки яким наша чота купує необхідні речі. Не п’ю, не курю, не сперечаюся. Оточуючі це цінують.
А ще приношу всім нашим позитив одним тільки зовнішнім виглядом, висловами ботаніка та потраплянням к дурнуваті ситуації. Ось, наприклад, завтра вранці треба їхати на базар за скобами, цвяхами, плівкою, ліхтарями тощо. Чотовий коментує: «Дістаєте з палати гаманець (киває на мене), перевіряєте, щоб не було у нього почуття голоду, одягаєтеся у форму і берці, берете автомат і їдете на базар». Відбувалося це так. Я сплю після нічного наряду, мене будять: «Сніданок, шикування!» Відповідаю щось на кшталт: «У мене почуття голоду ще не прокинулося». Навкруги — регіт.
Зараз гарматну стрілянину чути майже щодня, лунають незрозумілі постріли в лісосмугах. Нам розповідають про вбитого у нашому секторі. Руйнування в найближчих містах — також очевидні. Якщо почнуться прямі зіткнення, користь від мене, гадаю, теж буде. Хлопці жартують: «Ти — великий‚ ми за тобою ховатися будемо». А якщо серйозно, люди різні потрібні, люди різні важливі, й я сподіваюся, що всі ці важливі та потрібні люди повернуться з цієї війни додому. Поки ж у нас була лише одна жертва — мій кип’ятильник. Але сьогодні відремонтував кип’ятильник — тепер у нього бадьорий вигляд і він знову в строю.
Опрацював Лев Хмельковський

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...