Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 15, 2018

Допомагаємо бійцям АТО

Автор:

|

Жовтень 02, 2014

|

Рубрика:

Допомагаємо бійцям АТО

На передовій

Напевно, я вже маю якесь моральне право заявити, що організовані нашою парафією УГКЦ Пресвятої Богородиці Владичиці України м. Червонограда поїздки з допомогою для військовиків Антитерористичної операції (АТО), остання з яких відбулася 14 вересня, стали доброю традицією. Цього разу наш маршрут пролягав у район Луганська.
То була третя поїздка. Першого разу ми побували на Чернігівщині, на військовому полігоні «Десна», куди доправили зібрані парафіянами, харчі й одежу. Другого – 2,5 т вантажу були доставлені у розташування наших військ у Краматорську, проїздом були й у Слов’янську.
Підсумовуючи попередні враження, можу говорити про певні зміни, які трапилися від часу минулих поїздок. Вони стосуються різних аспектів: це – і спадаюча полуда з людських очей у баченні ситуації, стало значно більше державної української символіки в населених пунктах, через які ми проїжджали, змінилися на краще як настрої місцевого населення, так і сприйняття ними наших вояків. Реально зміцненими та більш захищеними стали наші блокпости, там уже є військова бронетехніка, здійснюється ретельна перевірка вантажів і документів і контроль за переміщеннями.
Жодного разу не обходилося без допомоги місцевого духовенства. І цього разу нам допомагав греко-католицький священик о. Ігор, котрий служить на парафії біля Харкова. З його ініціативи в Харкові ми перевантажувалися у бус із місцевими номерами, позаяк львівські номери неминуче спровокували би вкрай негативні наслідки.
Першим пунктом призначення став польовий шпиталь, де надавали медичну допомогу пораненим бійцям. Спілкуючись із начальником медчастини та вояками, ми дізналися, що значне їх число, видужавши після поранень, виписалася та повернулося у свої частини. Однак чимало ще зоставалося на лікарняних ліжках із важкими пораненнями та значною кількістю контузій. Місце розташування шпиталя ретельно маскується й охороняється танковою бригадою, є й інша бронетехніка та гвинтокрили, які доставляють поранених із місць боїв. Напередодні вночі у небі над шпиталем був запеленгований ворожий безпілотник і – до честі наших військових — успішно знищений.
Не полишені наші вояки й без духовної опіки: на території розташована капличка, де регулярно щодня два капелани здійснює Богослужіння, де можна долучитися до молитви, до сповіді та причастя. Безсумнівно, війна внесла свої величезні світоглядні корективи у свідомість людей. Саме тут, біля тонкої та примарної межі між буттям і смертю, людина здатна осягнути те, що в мирному і ситому житті залишається поза нашим сприйняттям. Серед поранених, які проходили тут лікування, були як і наші земляки-галичани, для яких участь у відправах є звичною, так і невіруючі й атеїсти. Й усіх їх змінила війна: хтось вперше приступав до сповіді та причастя, хтось навіть охрестився.
У цьому шпиталі ми залишили частину нашого вантажу, бо ж мали багато речей медичного призначення. Спілкування з військовиками та медиками, з одного боку, сповнювало наші серця гордістю за героїзм і велич нашого народу, а з іншого — гіркотою і, може навіть, злістю за те, що 80 % забезпечення армійського шпиталю здійснюється силами та коштом волонтерів і доброчинців, а не держави, як це би мало бути.
Наступним пунктом нашої поїздки була розташована неподалік військова частина, потрапити до якої можна було лише через два блокпости. Цього разу заходи безпеки були значно жорсткішими. За вище згадуваними двома блокпостами містилося ще чотири внутрішніх, з особливо ретельними перевірками. Лишень особисті контакти о. Ігоря з командиром 3-го територіального батальйону дозволили нам потрапити на територію частини.
Це була особлива частина, уцілілим воякам якої довелося пройти через справжнісіньке пекло, відступивши зі своїх позицій поблизу сіл Побєда та Димитрівка біля Луганська. Ми маємо мало правдивої інформації у пресі про історію цих сіл, як і, зрештою, про багато інших. Однак я би хотів розповісти те, про що довідався від наших військових. Ось коротко, як це було.
Вернімося до не такої ж далекої історії: 3 вересня 1943 року ці села разом із тепер уже всім знайомим Щастям були визволені радянськими військами від німецько-фашистських загарбників. Бойовики ДНР і ЛНР в пошуках PR-картинки для російських телеканалів вирішили провести паралель у сьогоденні, «визволивши» їх удруге — тепер уже від «бандерівської чуми».
Терористи запропонували місцевим командирам добровільно покинути ці населені пункти до 3 вересня. Військове начальство не попередило солдатів про очікувану атаку. Два дні без упину по обидва боки від розташування наших позицій тривав обстріл «Градами». Бойовики таким способом залишали їм шлях до відступу. На третій день армійці суцільно були накриті бомбардуванням «смерчами». Тільки пильність вартового, який, помітивши початок атаки, устиг попередити товаришів та лічені секунди до приземлення ракет, дозволили вціліти невеликій частині солдатів.
Після атаки від двох сіл залишилося зрівняне зі землею чорне згарище, а на позиціях частини — лише розплавлений метал бронетехніки, танків і солдатських ліжок. Маючи справу з непоодинокими виявами непрофесійності командирів, численними випадками злодійства і, що найстрашніше, зрадництва з боку тих, що носять погони, вояки гранично чесно заявляють, що кожного третього генерала, майора, полковника бажано би було розстріляти, а решту – просто вигнати, замінивши їх на рядових, котрі гідно зарекомендували себе в бою. Після цього бою та втечі командира реальне командування вцілілою частиною взяли на себе два військових капелани, котрі перебували там разом із вояками — о. Теодор із Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ та львів’янин із промовистим псевдом «Мама», котрі й організували відхід наших солдатів.
До речі, від них я довідався про дивовижно-нереальну історію: у с. Побєда була збудована невеличка капличка, де, власне, і служили наші капелани. На згарищі після атаки не зосталося нічогісінько, окрім хреста з білої берези. Навіть атеїстам було про що замислитися.
Величезні невиправдані людські втрати, відсутність належного спорядження та нової чи бодай справної армійської техніки не сприяють зміцненню бойового духу наших вояків. І в цьому контексті неоціненною є духовна опіка та допомога, яку вони отримують від священиків. Чи не найвищою похвалою військовим капеланам є визнання солдатами того, що саме душпастирі завжди останніми покидають поле бою, навіть коли солдатів кидають напризволяще їхні командири.
Важко переоцінити значення нашої Церкви у ці непрості для України часи, вона – там, де найважче, вона – з народом, розділяє його горе та підтримує у скруті. Священики на передовій мають більший авторитет, аніж навіть командири, саме їм вояки довіряють беззастережно, саме сприймають їх як янголів-охоронців. Кумедно, але саме в цьому зізнався один із заступників командира, росіянин за національністю, котрий казав, що навіть спати намагається лягти поруч, бо так почувається в безпеці. Солдати моляться, у кожного з них є при собі вервечка — і на руці, і на шиї.
Не можу, користуючись нагодою, не подякувати нашим парафіянам, за активної участі котрих і змогла бути реалізована ця поїздка. Велику вдячність від імені наших вояків складаємо українській діаспорі Торонто, завдяки якій ми отримали багато добротного спорядження: взуття, теплого одягу, біноклі, рації й їжу. Особливо хочу відзначити Степана Кілика та Марію Балабат, а також подякувати кожному, хто долучився до здійснення поїздки для підтримки українських військових.
Тепер вояки достатньою мірою забезпечені різноманітними продуктами, я сам мав нагоду пересвідчитися в цьому, неодноразово ділячи з ними ними ж приготовану смачну трапезу. Натомість, є величезна потреба в теплому верхньому одязі, берцях, светрах темних кольорів, теплій білизні, шкарпетках, рукавицях, шапках, гумових чоботях, дощовиках, теплих спальниках, бушлатах і плащ-палатках.
Грошові пожертви, які будуть вами складені на рахунок парафії УГКЦ м. Червонограда (номер рахунку 44623 в банку «Будучність») також будуть використані на придбання необхідних речей. Передачі з речами просимо приносити в «Міст» до п. Кілика. Щиро прошу всіх небайдужих допомогти нашій армії грішми та речами. У наших найближчих планах — чергова поїздка на передову, яку ми би хотіли здійснити наприкінці жовтня.
З молитвою і вдячністю, від імені українських військових, о. Володимир Ващук

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...