Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 21, 2018

Берегиня пам’яті про Голодомор

Автор:

|

Листопад 29, 2012

|

Рубрика:

Берегиня пам’яті про Голодомор

1983 року українська громада поставила перший пам’ятник на честь жертв Голодомору 1932-1933 рр. перед будинком міської ради Едмонтона. Пам’ятник був запроектований мисткинею Людмилою Темертей. Вона виконала цю статую на честь своєї мами — бл. п. Раїси Темертей, котра перейшла голод і мала живі спомини про цю аварію. 1983 року п. Раїса написала спомин про цю трагедію на тлі борні та переживань своєї бабуні. Спомин був пересланий до мене з проханням помістити в пресі. Тепер, за порозумінням рідні та в імені Українсько-канадського дослідчо-документаційного центру (УКДДЦ) ми вперше подаємо до відома громади.
Богдан І. de Leliva Шулякевич

Бабуся Одарка
Епізоди людських терпінь мене ніколи не покидали. Особливо тут, у Канаді, в країні добробуту з перенасиченими справами, завжди нагадує нам: а як тоді було, 1933 року. Часом при столі у свята стискалося серце і сльози здавлювали горло при згадці про всі жахливі голодні й холодні роки в нашій багатій Україні.
Перед собою бачу свою бабусю — людину з дуже здоровим гумором, яка завжди уміла дотепно жартувати й у щасті, і в горі. Вона була з тих бабусь, які традиційно залишалися господарювати, а чоловіки — козакували. Дідусь був офіцером при війську й рідко коли жив у Вербівці (козацький хутір). За жодних умов не хотіла бабуся переселитися до міста, любила господарювати «на своїй матерній землі», як сама часто говорила.
Усю одіж міської пані, яку їй купував дідусь ще перед революцією, тримала в скрині та вряди-годи на наші моління — покажіть, бабусенько, — виймала свято зі скрині, простеляла домоткане рядно, взувала модельні черевики й панські наряди та походжала по рядні, удаючи міську паню. Складаючи одяг у скриню, промовляла: «Царство небесне покійному, але ж не господар був він у мене. Де ж ви бачили, людоньки, щоби нарядна господиня та вбирала черевики на каблуках, та мене й хуторяни засміють». Ніхто й не уявляв Одарку Миколаївну інакшою. Завжди носила полотняну сорочку з мережкою, яку сама пряла, ткала та мережила, і суконну спідницю. Була струнка і горда, із пишним сивим волоссям, зібраним у накрутку, чорні очі, котрі ніби глузують із вас і до яких невістка каже: «Мамо, затягніть мені нитку в голку, бо я вже не бачу». Білі ще міцні зуби були ножицями до нитки.
Завжди була усміхнена й рухлива. І все щось до себе шепотіла, а часом зупинялася і починала сміятися. «Чого смієтеся, бабусю?» – «А, та що там — пригадалася мені пригода з оковитою та мадяром, ще за часів війни, безмала що не втопила в бочці вина, така заброда, мале, а так насмокталося з трубки вина в пивниці, що й вилізти не могло. А я так узяла за шию, як кошеня, та й вмочила у квас винний прямо з головою і винесла його з пивниці. Обтрусилося, як мокре щеня, оглянулося на мене, щось пробурмотіло, як турок, і поплентало з двору». Життя з бабусею Одаркою було казкою.

Сутичка на лані
В осінь 1933 року українська родюча земля відкликнулася на зневагу свого народу. Послала небувалий урожай. Хоч засіяно не було багато, бо вимерли селяни та худоба, але й те мале вродило так, що не встигали, виснажені голодом, зібрати з полів і городів. До праці зганяли всіх — дітей зі шкіл, старих і немічних, хто тільки міг рухатися ще, усі працювали.
78-літній бабусі Одарці, мені й тітці Катрі випало збирання картоплі. Люди були ще голодні та зморені, картоплю їли хто як. Хто сиру просто гриз, а дехто умудрився спекти на вогні. Серед таких була бабусина племінниця, тітка Катря. На нещастя, тітку Катрю застав бригадир, як саме картоплю печену їла. Відібрав картоплю та почав Катрю бити. На цю сцену хтось кликнув бабусі: «Одарко Миколаївно, вашу Катрю б’ють!» Бабуся як стояла з лопатою, так і зірвалася з місця — шулікою налетіла на бригадира, била його лопатою та кляла: «Це же ти, нечиста каломика, відібрав зерно в Катрі, це же ти виморив її діток і весь Катрин рід голодною смертю, щоби ти знав, катюго, кого зачіпаєш, ми не простого тобі роду, а козацького, не чіпай Терещенків рід, бо я з тебе кров пущу! Мало ви з нас знущалися, виморили мій народ голодом зі своїм Сталіном, і ще вам, проклятущі, мало?!»
При згадці про Сталіна всі аж застогнали з переляку. Утік закривавлений бригадир Середа ледве живим. Бабуся стояла задихана, простоволоса з лопатою в руках: «Догралися кати проклятущі». Люди зі страхом дивилися на цю сцену, як німі раби. Наслідки чекали на нас жахливі. Бабусю забрали на допит у сільраду, але вона мов оніміла, не промовила ні слова.
Удома – переполох! Тато ходить по хаті, узявшись за голову: «Що ж це мама наробили? Що ж тепер буде?» На те прийшов д-р Зінченко (був добрим приятелем родини). Щось довго з татом шепталися, сперечалися, тато плакав. Перший раз у житті я побачила тата в такому безпорадному становищі. Наступного дня д-р Зінченко оголосив бабусине божевілля, і зв’язану Одарку повезли в лікарню – у психлікарню до Харкова. Бабуся була свідома всього, що діялося, але безмовно покорилася. Через два місяці бабуся повернулася додому дужа й здоровіша, ніж була перед тим, тільки обстрижена «під солдата», як сама, жартуючи нам казала.

Пекло на землі
Розповідала нам про своє буття в «пеклі на землі». «Було нас там багато. Одні регочуть безупинно, інші плачуть, рвучи на собі волосся, а інші кусають нігті до крови, а ще інші не перестають молитися, їх б’ють, а вони моляться, а деякі повзають і здригаються — страшно було дивитися на нещасних. Я ж давала стусанів кому треба було. Особливо коли мене роздягали наголо та слухали моє серце. Хто дав їм право до мого серця, скільки Богом призначено, стільки й буду жити. А як заходили ті, що порядок наводили, я прикидалася сплячою. А як доходило до бійки нещасних, я боронила, тоді мені діставалося, часом били так, що я непритомніла. Коли б не те, що мене рідні відвідували, часто й сам д-р Зінченко, мене би закатрупили.
Однієї ночі я міцно заснула, навіть не чула стогону нещасних. Уві сні явилася мені Мати Божа. Стала біля моїх ніг уся в білому, зі золотим розпущеним волоссям по плечах, а руки ніжні-ніжні, білі, і так пальцем покивала на мене: «Одарко Миколаївно, заспокойся, досить тобі». Так і сказала, ніби знала мене давно. Покрутила головою й зникла ніби в тумані. Я глибоко відчула її погляд, помолилася й уже нікого не чіпала, що би не діялося, тільки ніяк не могла заговорити. Уночі здавалося, що я справді німа — то я шептала до себе й раділа».
Оце перше слово промовила в синовій хаті: «Мовчіть! Виростеш, Оленко, не розказуй нікому про все пережите, бо нас люди засміють, що ми далися помирати, як мухи з голоду і мовчати. Треба було відстояти, не дати катам пшеничку».

Епілог
Цю ж саму бабусю Одарку 1933 року в лютому місяці, опухлу й напівпритомну мама забрала з хутора Вербівки. Не хотіла бабуся залишати свого хутора, хотіла там померти. У Вербівці ніхто не залишився живим, усі вимерли з голоду.
Мені довелося проїжджати повз Вербівку 1934-го. Спустошені хати без вікон, без дверей тонули у високих бур’янах. «Що це, мамо, а де люди ділися?» – «О, доню, доню, все живе вимерло з голоду». Мала я тоді 11 літ та дві зморшки на чолі.
Записала Раїса Темертей

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...