Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 20, 2019

Зигмунт Мілошевський: «Ми, письменники, — марнославні»

Автор:

|

Грудень 27, 2012

|

Рубрика:

Зигмунт Мілошевський: «Ми, письменники, — марнославні»

Польський письменник, автор детективів Зигмунт Мілошевський уже двічі побував на Форумі видавців у Львові. 2010 року, коли автор був тут уперше, у «Видавництві Старого Лева» вийшла його повість-казка для дітей «Зміїні гори», а цьогоріч у видавництві «Урбіно» побачила світ «Терапія злочину» — книжка, яка отримала в Польщі найважливішу нагороду як найкращий детектив року. Її ледь не відразу екранізували, і фільм навіть демонстрували перед депутатами в парламенті. Тож про враження від Форуму видавців і перебування у Львові, про працю над детективами, промоцію та критику книжок і про незвичайну пропозицію від читачів — в ексклюзивному інтерв’ю Зигмунта Мілошевського.

Заплутані родинні почуття жалю й провини — досконале місце для криміналу
— Яке враження у вас від другого візиту до Львова, що для вас змінилося тепер?
— Мої враження від перебування у Львові — незмінно гарні, я добре почуваюсь у цьому місті, і з кожним черговим візитом хотілось би пізнати Україну більше. Побачити Київ, Харків, Крим. А книжковий форум подібний до аналогічних у Польщі, тобто, він менше є бізнес-заходом, а більше – ярмарком, де можна дешевше купити книжки та зустрітися з авторами. Цього року мене прикро вразило те, що підвищили ціни не лише для видавців, а й для відвідувачів. Зневага та нехіть до культури завжди болять.
— Вам подобаються українські видання ваших книжок?
— Дуже. Українське видання «Терапії злочину» — найгарніше з усіх, включаючи польські. Люблю вигадливі обкладинки, по яких видно, що художник уважно перечитав і уявив книжку, а не просто «відробив панщину».
— Пане Зигмунте, ви починали як журналіст на судових процесах, чи вплинуло це на вибір жанру, у якому працюєте?
— Не надто, хіба що трохи полегшило справу, бо я знав про функціонування правосуддя більше, ніж звичайна людина з вулиці. Це допомогло мені також створити героя, який є не поліцейським, а прокурором. Сподіваюся, що це буде цікавіше для читача, бо про поліцейських уже, мабуть, знаємо все.
— А як виник задум пов’язати співучасників злочину сеансом колективної психотерапії?
— Я вже вигадав героя, але ще не мав задуму фабули. Я він розповів мені при каві про незвичайний, трохи шаманський метод групової психотерапії, яку застосовує німець Берт Геллінгер. Цей метод полягає в тому, що учасники перевтілюються в членів своїх родин і незбагненним чином переживають їхні емоції. Заплутані родинні почуття жалю й провини — досконале місце для криміналу.
— Чи написання про метод розстановок вимагало консультації зі спеціалістами?
— До написання кожної книжки я готуюся впродовж кількох місяців, щоби якнайбільше ознайомитися з темами, які зачіпаю. І з цією було так само. Я розмовляв із фахівцями, спостерігав за терапією, переглядав записи сеансів, які проводив сам д-р Геллінгер. Але — випереджу наступне запитання — на собі такої терапії не випробовував. Напевне, я – надто боягузливий.

Справедливість означає спокій і лад
— «Терапія злочину» зачіпає серйозну тему розправи над «інакомислячими» в часи Польської Народної Республіки. Чи не хотіли би ви написати окрему книжку про це?
— Скажу відверто, «Терапія злочину» зачіпає тему функціонерів спецслужб комуністичної епохи, які ніколи так і не відповіли за завдану країні та її громадянам шкоду й стали одними з основних бенефіціантів уже нової системи, базованої на грошах. Зрештою, в Україні ця проблема так само виразна починаючи з президента та його почту — не треба й шукати далеко. І хоч я вже писав про це в «Терапії злочину», та мене постійно «переслідує» сюжет про ті «часи чудес і див», тобто першу половину 1990-х рр.
— У романі йдеться про конфлікт між особистим і суспільним, і, відповідно, герой вибирає безпеку своєї сім’ї. То невже пошук справедливості є таким донкіхотством у наш час?
— Гадаю, що люди від природи добрі й чесні, завжди прагнуть справедливості, бо справедливість означає спокій і лад. Іноді це прагнення програє перед слабкістю, страхом, егоїстичними інтересами. Але хочу вірити, що така поразка, як у мого героя, є винятком.
— Що ви думаєте про літературу факту? Чи хотіли би спробувати себе в цьому жанрі?
— Радше, ні. Люблю вигадувати й люблю вигадані історії. Люблю, коли хтось мене захоплює, дозволяючи пережити незвичайні історії в незвичайному світі. Крім того, маємо в Польщі таких досконалих репортерів, що важко було б із ними зрівнятися.
— Чим для вас є премія «Великого калібру»?
— Ми, письменники, — марнославні. Любимо премії, вихід на сцену, промови у світлі прожекторів. Можливо, тому, що поза тим наша робота полягає в кількагодинному сидінні за столом. «Великий калібр» я отримував двічі за свої детективні романи, і обидва рази то була для мене велика подія.
— Чи вважаєте за комплімент, коли вас називають польським Стівеном Кінґом?
— Без перебільшення, називали так якийсь короткий час, оскільки я дебютував романом жаху. Звісно, це – комплімент, оскільки я люблю Кінґа й захоплююсь ним, але це менше свідчить про величину мого таланту, аніж про обмеженість журналістів, які шукають легких порівнянь.
— Кого з ваших колег-детективістів ви би порадили читати й перекладати?
— Дуже ціную Марціна Вронського, який пише чудові романи про єврейський довоєнний Люблін. Гадаю, ці книги могли б особливо зацікавити львів’ян. Адже вони вже є фанами польських детективів завдяки Мареку Краєвському. Узагалі, у Польщі дуже популярні історичні детективи, але я хотів би, щоби мої колеги більше писали речей сучасних — такі мали би шанс здобути міжнародний успіх, бо могли би стати для читачів вікнами, через які ті можуть зазирнути в незнаний для себе світ.
— Серед своїх улюблених письменників ви назвали Чарльза Діккенса й Астрід Ліндгрен. Чому саме дитяча письменниця є важливою для дорослого письменника?
— Астрід Ліндгрен сформувала моє розуміння літератури в дитинстві. Навчила, що література може говорити про речі важливі та важкі, але насамперед має бути незвичайною, винятковою пригодою, зрозумілою для кожної дитини. Цього я дотримуюся. Хочу насамперед розповідати історії, які примушують людину не засинати вночі, доки не прочитає книжку до кінця.

Щастить на добрі рецензії
— Ви недолюблюєте екранізації своїх книжок, але глядачам подобаються ці фільми. Чи це – достатня «плата» за популяризацію книжки?
— Не надто люблю екранізацію «Терапії злочину», але й не сказав би, що глядачі обожнюють цей фільм. У кінотеатрах його подивилось близько 130 тис. глядачів. Як на Польщу — досить низький результат. І не перебільшуймо, ніби від кожної екранізації автор впадає в нірвану. Поганий фільм — це всього лиш поганий фільм, великої користі автор від нього не має, хіба що заробив би на продажу прав. Я не заробив.
— Як популяризували в Польщі «Терапію злочину»? Якою має бути промоція, щоби книжка мала успіх?
— Промоція «Терапії злочину» в Польщі була досить скромною, бо це був лише мій другий роман, а видавництва радше вкладають гроші в популярних авторів, визнаних, відомих. Але й тоді не інвестують багато, бо видавнича галузь є доволі бідна. Звісно, видима промоція — плакати, бігборди, присутність на радіо й телебаченні допомагають. Але ключовим залишається так званий «маркетинґ шепотіння» — те, радять люди книжку одне одному чи ні.
— Для вас важливі зустрічі з читачами?
— Звісно, це – приємна зміна після тривалого, упродовж багатьох місяців, перебування суто у власному товаристві. Врешті довідуюсь, що по той бік сторінки є живі люди, можна їх вислухати, порозмовляти. То, мабуть, найприємніший бік мого фаху.
— Яким було найнесподіваніше запитання на таких зустрічах?
— Якось я отримав досить однозначну й, на загал, милу пропозицію сексуальної пригоди. Я делікатно відмовив, та вже за мить пожалкував, що не належу до типу письменників-спокусників.
— Хто є вашим першим читачем ще до виходу книжки? Чия думка для вас – найважливіша?
— Дружина й брат. Більше нікому не показую.
— Як реагуєте на рецензії, критику?
— Мені щастить на добрі рецензії, але я не є шанувальником середовища критиків. Надто часто я бачив, як якийсь фрустрат-перогриз намагається в написаному за чверть години тексті знищити чиюсь кількамісячну працю. Я завжди вірив, що критика полягає в пошуку й промоції добрих речей, аби люди про них дізнавалися. Однак більшість критиків вважає, що можливість висловлюватися публічно дає їм право принижувати інших.
— Чи може в Польщі письменник прожити зі своєї праці?
— Я, один із небагатьох, можу. Без розкоші, із періодичними фінансовими проблемами, але можу. Щоби досягнути цього, мені знадобилося вісім років важкої праці.

Розмовляла Наталка Малетич, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...