Новини для українців всього свту

Tuesday, Dec. 10, 2019

Зенон Когут: «У Пенсільванії я став істориком, а в Гарварді — істориком України»

Автор:

|

Листопад 13, 2019

|

Рубрика:

Зенон Когут: «У Пенсільванії я став істориком, а в Гарварді — істориком України»
Зенон Когут

Зенон-Євген Когут — український канадський історик, фахівець в царині історії Козацької доби та Гетьманщини. Закінчив Університет Пенсільванії, де захистив докторську працю на тему «Ліквідація української автономії (1763-1786): Дослідження з історії інтеграції неросійських регіонів імперії» (1975). В період докторських студій слухав курси Омеляна Пріцака й Олександра Оглоблина в Гарвардському університеті, де брав активну участь у процесі творення Українського наукового інституту. Професор історії Росії та СРСР в університетах Пенсільванії та Мічиґану, науковий співробітник бібліотеки Конґресу США, а з 2004 року директор Канадського інституту українських студій (КІУС). Живе і працює в Едмонтоні (провінція Альберта).

Як сало допомогло
— Розкажіть про Вашу родину та ранні роки, в яких умовах виростали?
— Я народився в Україні у січні 1944 року в містечку Янів біля Львова (тепер — Івано-Франкове). Через три місяці після мого народження моя родина втікала від радянських «визволителів». Мій дідо був столяром, він разом із своїм братом мали столярну майстерню.
— Як родина потрапила на Захід?
— Моя бабуся була правдивою німкенею, коли совєти прийшли 1939 року, нашу родину після пакту Молотова-Рібентропа «виміняли». Їх визнали німцями і вони виїхали. Коли ж посунувся фронт, повернулися до своєї хати в Янові, і мали можливість втікати знову. В Чехії їх перехопили радянські війська і знову постало питання, що робити.
— І це ж вони з немовлям на руках?
— Це дуже все ускладнювало. Їх хотіли повернути на «родіну». А тоді якийсь український радянський урядовець порадив їм купити кілька фунтів сала. Задля того продали мій візочок. І пішли до начальника НКВС, у віданні якого були такі питання. Довго вагався, батьки дали йому сало, він постановив відправити їх до штабу Радянської армії у Відні та дав пропуск їхати не на Схід, а на Захід. Сало допомогло. Мої батьки до штабу не зголосилися, а перейшли до табору в американському секторі і старалися виїхати до Америки. Мій вуйко швидше за нас потрапив до Філадельфії. І ми перебралися до нього.

Жив у паралельних світах — українському й американському
— Можете пригадати свої найперші враження від Америки?
— Пам’ятаю сам корабель, USS General Taylor. Добре пригадую і саму подорож. Я мав страшну морську хворобу, пам’ятаю, як я вертав і лементував. Пригадую і приїзд до Нью-Йорку, зимно було, я стояв на облавку і дивився на людей. Як минали статую Свободи, пам’ятаю досі.
— Що формувало вашу українську ідентичність?
— У Філадельфії я жив у паралельних світах — українському й американському. Наша родина жила в українській околиці. Я ходив до української школи Непорочного Зачаття. Там були самі українці, заняття провадили сестри служебниці. Ми жили, як в Україні, до певної міри. Родинні свята, релігійні, національні. Церква була центром життя громади. Суботня школа, «Пласт». Було багато «академій» — 22 січня, 1 листопада, річниця бою під Крутами, на них завжди родиною йшли. Моя мама належала до Союзу українок, яка, на відміну від Канади, була світською, секулярною організацією, батьки передплачували «Свободу», «Америку», «Наше життя».
— Наскільки комфортно почувалися українцем за межами цього умовного ґетто?
— В середній школі було цілком комфортно, бо то була римо-католицька школа, там вчилися ірландці і поляки, тобто еміґрантське середовище. В коледжі також було не зле, але тоді я вперше відчув сильні антиукраїнські настрої.
— В чому вони проявлялися?
— Уперше почув запитання: «А що таке Україна? Нема такої!» Це був мій перший конфлікт із дійсністю. Бо я ж є! Й я українець. Але частіше це зустрічалося в Університеті Пенсільванії, де, якщо були українці, то їх одразу трактували як погромників, антисемітів, нацистів.
— Це вплинуло на вибір майбутнього наукового шляху?
— Я захотів довести, що є щось таке, як Україна й українці, що це нація, нарід, навіть, держава, а не просто жменька нацистів.

«Я не мав із чого жити»
— Іван Лисяк-Рудницький супроводжує вас ще від коледжу, як відбулося знайомство?
— Він був викладачем в Коледжі ЛаСаль, читав «Історію Європи». Він зробив мене своїм асистентом і я вперше побачив його колосальну українознавчу бібліотеку в Філадельфії.
— Чому обрали своєю темою Гетьманщину?
— Це була частина моєї маґістерської праці. Козацький автономізм мене особливо зацікавив. Це була майже недосліджена тема.
— Ця тема привела вас до Гарварду?
— В Пенсільванському університеті не було жодного професора, котрий би щось знав по моїй темі. В цей час почався збір коштів на Гарвардський центр. По приїзді туди я мав цікаву розмову з проф. Пріцаком, такий майже іспит, і він мене прийняв. Мені випало стати першим секретарем семінару Українських студій в Гарварді, та шеф-редактором «Рецензії» (1973-1974). У Пенсільванії я став істориком, а в Гарварді — істориком України.
— Розкажіть більше про оточення проф. Пріцака…
— Він оточив себе студентами, не переймався з якого університету, йому потрібна була людська потуга, щоб формувати фундамент українознавчого центру. Він був пророком, а ми — його апостолами.
— Що сталося потім?
— Я не мав із чого жити. В академічному світі не було в той момент жодних можливостей для мене. 1975-го, коли закінчив докторат, упродовж двох літ викладав в Університеті Пенсільванії, і до 1980 року — в Університеті Мічиґану. Автомобільна індустрія банкрутувала, університети скорочували свій штат, мою посаду врізали і більше не відновлювали. Тож першу працю я дістав як бібліограф в AAASS (тепер Association for Slavic, East European, & Eurasian Studies. — Ред.), потім працював у Пентаґоні.
— Там і застали проголошення Незалежності?
— Сам момент проголошення Незалежності мене застав в Едмонтоні, якраз проходив інтерв’ю на позицію в КІУС. Я повернувся працювати у відділ Розвідувального управління. Це був неймовірно цікавий період, розвідувальні управління пробували передбачити наслідки розвалу СРСР, і я був активно задіяний у цьому процесі. Постало питання: залишатися у Вашинґтоні і допомагати у впровадженні нових взаємин між Америкою та новими незалежними країнами, чи переїжджати до Едмонтону і продовжувати роботу з історії України. Мені було 48 років, моя старенька мама і розумово неповносправний брат жили у Філадельфії, моя наречена Зірка з усією її родиною також були в Америці. КІУС не міг платити мені стільки, скільки я отримував від Міністерства оборони США. Але я прийняв рішення на користь Едмонтону. Моя дружина пішла на велику жертву, щоб я міг прямувати до свого призначення.
— З чого почалася ваша діяльність в КІУС?
— Я прийшов на позицію, яку до мене займав Девід Марплз. Він редагував Journal of Ukrainian Studies. Я випустив щось зо два випуски. Але була маса іншої роботи, приміром, завершення Еncyclopedia of Ukraine, я вичитував 30 сторінок на день, аби вкластися в терміни з виданням останніх двох томів. 1993 року Френк Сисин, котрий виконував обов’язки директора, переїхав до Торонто, і 1994-го я став діючим директором.
— Як відбувалася співпраця з Україною?
— Були дуже добрі професори старшого покоління. Ми намагалися підтримувати їх та їхніх студентів. КІУС пропонував ґранти для науковців. Вдалося підтримати дослідження таких знакових постатей української академії, як Микола Ковальський, Ярослав Ісаєвич, Ярослав Дашкевич та Анатолій Бойко. Дослідження пізньосередньовічної та ранньомодерної проводили Наталя Яковенко, Юрій Мицик, Тарас Чухліб, Віктор Горобець, Ярослав Грицак, Володимир Кулик, Владислав Гриневич, Микола Рябчук, Лідія Стефановська. 1993 року створили Інститут історичних досліджень при Львівському національному університету ім. І. Франка.

«Очікуємо нову кризу»
— Над чим працюєте зараз?
— Над історією політичної думки, історичного наративу та політичної культури козацької України від 1569-го (коли українські землі були включені до складу Королівства Польщі) до 1709 року, смерті Івана Мазепи. Не думаю, що матиму сили піти хронологічно далі. Ще треба щонайменше два роки, щоб доробити цей проєкт. А почав я над ним роботу 2012 року, коли перестав бути директором КІУС. Зараз працюю над частинами про Мазепу, вони будуть новаторськими та революційними.
— З якою джерельною базою працюєте?
— Головно — джерела з України. Наприклад, майже все листування Мазепи, всі універсали, усе опубліковане та здебільшого оцифроване. Сам архів Мазепи знищили при втечі з Батурина, але рештки є в Петербурзі, дещо в архівах України.
— Вам доводиться працювати з архівами в Росії, чи є проблеми з доступом до них?
— Доступ до архівів в Росії доволі проблематичний, залежить від ситуації і політичного клімату. Якщо б я подавався для роботи з архівами в Росії зараз, був би десь той самий результат, що 1970-го. Тобто, цілковита відмова. Попри те, в моїх новіших роботах міститься значна частина важливих нових документів із російських архівів. Це стало можливим завдяки зусиллям моїх українських колег, котрі мали змогу працювати з російськими архівами в постсовєцький період і публікували свої знахідки.
— В контексті скорочення гуманітарних наук, яким бачите майбутнє КІУС?
— Такі інституції, як КІУС, матимуть труднощі втриматися на плаву. Історію щораз менше викладають, мови та література щезають. Навіть якби ми продукували науковців, вони не матимуть праці. Бачу кращі перспективи в суспільних науках, де Україна могла б стати частиною ширшого контексту. Соціологія, антропологія ще тримаються. Та КІУС ще у виграшній позиції, позаяк значна кількість фінансування надходить від накопичувальних фондів, які є недоторканними, і не можуть підпасти під університетські врізання коштів. Але вже в найближчому майбутньому варто очікувати згортання гуманітарних студій. Очікуємо нову кризу вже в квітні 2020-го — новий бюджет, новий провінційний уряд, інституції, КІУС має пристосовуватися й учитися давати собі раду в цих нових умовах.
Розмовляла Устина Стефанчук

About Author

Meest-Online