Юрко Іздрик: «Не приведи Господи бути Шевченком»

Юрка Іздрика знають як блискучого літератора, на творчі зустрічі із ним приходять сотні шанувальників. Про нього говорять як про надзвичайно ліричного та водночас брутального й епатажного поета. Його сценічний образ, яскравий і вибуховий, вабить до себе загадковим магнетизмом.
— Спостерігаєте за сучасною політикою?
— Публічна політика — це той самий шоу-бізнес. Те, що найбільше зачіпає суспільну думку — президентські вибори, перманентні дискусії про реформи або ж суперечки про Уляну Супрун, — не має жодного стосунку до того, що реально відбувається в країні. Насправді існує постфеодальний тип економіки — збирається максимальна кількість податків, зборів, акцизів, після чого відбувається поділ цих грошей. І боюся, що така система не реформується ніколи. Щодо виборів, то головними полюсами на них, як на мене, були Зеленський і Вакарчук. І Вакарчук програв, бо його мистецтво більш інтелектуальне, більш дівчаче. Він виглядав жалюгідно, коли своїм тоненьким голоском розповідав про корупцію та олігархів. Це викликало бажання обійняти і плакати.
— А як ставитесь до тих революційних подій, що відбувалися в країні, до війни на Сході?
— З кожною революцією, починаючи від революції на граніті 1990 року, моє ставлення було дедалі спокійнішим. На Майдані я вже не був учасником, хоча страшенно за все переживав. А щодо війни, першою реакцією було: це не моя війна. Зараз я б такого не сказав, адже вона розповзається по всій Україні.
— На літературні зустрічі до вас приходить лише україномовна публіка? Як вас приймають на сході чи півдні?
— Мовне розділення дратувало мене ще з радянських часів. Це був своєрідний маркер «свій-чужий». Тепер я так гостро цього не відчуваю. Взагалі вважаю мову самостійною стихією, яка форматує наше мислення та відповідно — дійсність. На мої читання люди ходять за емоціями — так, як у кіно. Це не література, це ближче до музики. Передача емоцій відбувається за допомогою слів, але семантична частка відіграє меншу роль, ніж фонетична, яка формує образи, ауру, атмосферу. Решту забезпечує ритм. Моя аудиторія — це ровесники, умовно кажучи, мого сина Андрія. Тому жодної постмодерної гри в моїх віршах уже немає. Жодних відсилань, жодних цитат. У них переважає просте висловлювання: що бачу, про те співаю.
— Нескладно зауважити, що серед відвідувачів ваших літературних вечорів переважають жінки. Чому вони вас так люблять?
— Іван Малкович, один із моїх видавців, називає мене «дамським улесником». Але почнімо з того, що мені не подобаються люди як біологічний вид. Вважаю, що це тупикова гілка цивілізації. Хоча це не заважає мені любити окремих людей як природні феномени й усвідомлювати, що жінки мені подобаються більше. Це також тупикова гілка еволюції, але якось вони краще зроблені, чи що. Мені здається, що у нашому швидкозмінному середовищі жінка як створіння і тип психічної організації набагато продуктивніша. Гадаю, ми вже увійшли в епоху матріархату, хоча це ще ніяк не зафіксовано. У моєму новому житті, яке розпочалося після п’ятдесяти, у мене трапилося і «перше кохання», яке було таким інтенсивним і мотивуючим, що я почав писати, як закоханий підліток. Стан закоханості у нейрофізіологічному та хімічному сенсі для мене найкращий. У ньому я активний, у мене не виникає проблеми з сенсом буття, для мене написати вірша коханій жінці — це суперзмістовне заняття. Коли я писав їх щодня, то прокидався з якимось рядком і жив із цим увесь день, а коли дописував, з’являлося відчуття виконаного обов’язку, задоволення.
— Як ставитесь до того, що в мову дедалі частіше проникають фемінітиви?
— За фемінітивами стежу, бо чутливість до мови є, напевно, основною моєю рисою, психофізичною особливістю, звідки моє писання виростає. Я кращий читач, ніж письменник. Не можу оминути увагою ті нові словечка, оскільки вони надто вже викличні, смішні та найчастіше — потворні. Я не можу їх використовувати, а якщо й роблю це, то в іронічній чи пародійній манері.
— У своїх віршах ви використовуєте ненормативну лексику. Це навмисне, щоб епатувати читачів, чи просто інших слів там не дібрати?
— Мені щоразу важче розмовляти чистою літературною мовою, хоча можу і вмію це робити. Але мені простіше послуговуватися сленгом «пацанчиків» із району, який сприймаю не розумом, а якимись рецепторами. Ненорматив — це святе. Ще мама мені закидала: як ти можеш писати з такими словами? Я пояснював на прикладі (який її, зрештою, не переконав), що на фортепіано є чорні та білі клавіші. Я міг би грати тільки на білих, але чому я повинен себе обмежувати?
— Що сформувало ваші літературні смаки? Що читаєте зараз і радили б почитати іншим?
— Мої орієнтири були не лише літературними, а й життєвими. Спершу — Ремарк, потім — чотиритомник Гемінґвея в українському перекладі, який дав перше усвідомлення: українська мова цілком придатна для того, щоб написати нею любовного вірша дівчині. Що стосується впливу на стиль життя, то знаємо, що і в Ремарка, і в Гемінґвея одним із найфундаментальніших подієвих, ритуальних та образних моментів було споживання алкоголю. Але років 15 я не читаю художньої літератури зовсім. Раніше слухав, бо читати мені важко фізично (Іздрик переніс операцію для відновлення майже втраченого зору. — Авт.), улюбленого Пєлєвіна. Останнім сильним переживанням, пов’язаним із літературою, був Сорокін, котрий здивував тим, як уміло вибудовує свій метасвіт і яким візіонером в ньому він є. А радив би почитати лекції з нейрофізіології, астрофізики, молекулярної біології, нейролінгвістики, палеонтології, археології чи антропології. В останній лекції з палеонтології я слухав про одного нашого спільного предка — праорганізм із розряду пласких червів. Ця істота нагадувала аркуш формату А4 і складалася тільки з трьох шарів клітин. Це було страшенно важливо, бо клітини середнього шару вперше опинилися не в довколишньому середовищі, до якого вони звикли, а були оточені зусібіч іншими клітинами й їм доводилося з ними кооперуватися, щоб отримувати потрібні речовини. Згодом із цього внутрішнього шару почали утворюватися внутрішні органи. Я це слухав із таким захватом, ніби Жуля Верна читав!
— Які зі своїх прозових чи поетичних творів ви хотіли б адресувати наступним поколінням?
— Я написав близько 2 тис. віршів, але хіба з десяток із них можна оцінювати як поезію. Та я й не хочу, щоби після мене щось залишалося. Не приведи Господи бути Шевченком, аби твоє прізвище через 200 років постійно якісь люди згадували. Я би не хотів жодним текстом залишатися — помер, спалили, закопали в горщик із коноплями і потім скурили. Це максимум, чого можу хотіти. В мене не так багато рядків, за які мені точно не буде соромно через сто років. І точно нема жодного настільки цінного, щоби він мав жити довше, як п’ять літ.
Розмовляв Богдан Скаврон, «Експрес»
Як допомогти собі та своєму ближньому
Дякую, що приділяєте увагу цій дуже важливій темі. Нажаль, більшість уУкраїнці рятували світ, зокрема, і 1920 року на Віслі
Річ Посполита була ліквідована 1795 року. Тому: Сто років тому 15 серпСпостерігачі ПАРЄ прилетіли до України
Мій коментар видалено. Я це так розумію що моя присутність на цьому саСпостерігачі ПАРЄ прилетіли до України
Вважаю дії української делегації у ПАРЄ правильними по суті але не спо