Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 9, 2019

Юрко Іздрик: «Не приведи Господи бути Шевченком»

Автор:

|

Листопад 28, 2019

|

Рубрика:

Юрко Іздрик: «Не приведи Господи бути Шевченком»
Юрко Іздрик

Юрка Іздрика знають як блискучого літератора, на творчі зустрічі із ним приходять сотні шанувальників. Про нього говорять як про надзвичайно ліричного та водночас брутального й епатажного поета. Його сценічний образ, яскравий і вибуховий, вабить до себе загадковим магнетизмом.
— Спостерігаєте за сучасною політикою?
— Публічна політика — це той самий шоу-бізнес. Те, що найбільше зачіпає суспільну думку — президентські вибори, перманентні дискусії про реформи або ж суперечки про Уляну Супрун, — не має жодного стосунку до того, що реально відбувається в країні. Насправді існує постфеодальний тип економіки — збирається максимальна кількість податків, зборів, акцизів, після чого відбувається поділ цих грошей. І боюся, що така система не реформується ніколи. Щодо виборів, то головними полюсами на них, як на мене, були Зеленський і Вакарчук. І Вакарчук програв, бо його мистецтво більш інтелектуальне, більш дівчаче. Він виглядав жалюгідно, коли своїм тоненьким голоском розповідав про корупцію та олігархів. Це викликало бажання обійняти і плакати.
— А як ставитесь до тих революційних подій, що відбувалися в країні, до війни на Сході?
— З кожною революцією, починаючи від революції на граніті 1990 року, моє ставлення було дедалі спокійнішим. На Майдані я вже не був учасником, хоча страшенно за все переживав. А щодо війни, першою реакцією було: це не моя війна. Зараз я б такого не сказав, адже вона розповзається по всій Україні.
— На літературні зустрічі до вас приходить лише україномовна публіка? Як вас приймають на сході чи півдні?
— Мовне розділення дратувало мене ще з радянських часів. Це був своєрідний маркер «свій-чужий». Тепер я так гостро цього не відчуваю. Взагалі вважаю мову самостійною стихією, яка форматує наше мислення та відповідно — дійсність. На мої читання люди ходять за емоціями — так, як у кіно. Це не література, це ближче до музики. Передача емоцій відбувається за допомогою слів, але семантична частка відіграє меншу роль, ніж фонетична, яка формує образи, ауру, атмосферу. Решту забезпечує ритм. Моя аудиторія — це ровесники, умовно кажучи, мого сина Андрія. Тому жодної постмодерної гри в моїх віршах уже немає. Жодних відсилань, жодних цитат. У них переважає просте висловлювання: що бачу, про те співаю.
— Нескладно зауважити, що серед відвідувачів ваших літературних вечорів переважають жінки. Чому вони вас так люблять?
— Іван Малкович, один із моїх видавців, називає мене «дамським улесником». Але почнімо з того, що мені не подобаються люди як біологічний вид. Вважаю, що це тупикова гілка цивілізації. Хоча це не заважає мені любити окремих людей як природні феномени й усвідомлювати, що жінки мені подобаються більше. Це також тупикова гілка еволюції, але якось вони краще зроблені, чи що. Мені здається, що у нашому швидкозмінному середовищі жінка як створіння і тип психічної організації набагато продуктивніша. Гадаю, ми вже увійшли в епоху матріархату, хоча це ще ніяк не зафіксовано. У моєму новому житті, яке розпочалося після п’ятдесяти, у мене трапилося і «перше кохання», яке було таким інтенсивним і мотивуючим, що я почав писати, як закоханий підліток. Стан закоханості у нейрофізіологічному та хімічному сенсі для мене найкращий. У ньому я активний, у мене не виникає проблеми з сенсом буття, для мене написати вірша коханій жінці — це суперзмістовне заняття. Коли я писав їх щодня, то прокидався з якимось рядком і жив із цим увесь день, а коли дописував, з’являлося відчуття виконаного обов’язку, задоволення.
— Як ставитесь до того, що в мову дедалі частіше проникають фемінітиви?
— За фемінітивами стежу, бо чутливість до мови є, напевно, основною моєю рисою, психофізичною особливістю, звідки моє писання виростає. Я кращий читач, ніж письменник. Не можу оминути увагою ті нові словечка, оскільки вони надто вже викличні, смішні та найчастіше — потворні. Я не можу їх використовувати, а якщо й роблю це, то в іронічній чи пародійній манері.
— У своїх віршах ви використовуєте ненормативну лексику. Це навмисне, щоб епатувати читачів, чи просто інших слів там не дібрати?
— Мені щоразу важче розмовляти чистою літературною мовою, хоча можу і вмію це робити. Але мені простіше послуговуватися сленгом «пацанчиків» із району, який сприймаю не розумом, а якимись рецепторами. Ненорматив — це святе. Ще мама мені закидала: як ти можеш писати з такими словами? Я пояснював на прикладі (який її, зрештою, не переконав), що на фортепіано є чорні та білі клавіші. Я міг би грати тільки на білих, але чому я повинен себе обмежувати?
— Що сформувало ваші літературні смаки? Що читаєте зараз і радили б почитати іншим?
— Мої орієнтири були не лише літературними, а й життєвими. Спершу — Ремарк, потім — чотиритомник Гемінґвея в українському перекладі, який дав перше усвідомлення: українська мова цілком придатна для того, щоб написати нею любовного вірша дівчині. Що стосується впливу на стиль життя, то знаємо, що і в Ремарка, і в Гемінґвея одним із найфундаментальніших подієвих, ритуальних та образних моментів було споживання алкоголю. Але років 15 я не читаю художньої літератури зовсім. Раніше слухав, бо читати мені важко фізично (Іздрик переніс операцію для відновлення майже втраченого зору. — Авт.), улюбленого Пєлєвіна. Останнім сильним переживанням, пов’язаним із літературою, був Сорокін, котрий здивував тим, як уміло вибудовує свій метасвіт і яким візіонером в ньому він є. А радив би почитати лекції з нейрофізіології, астрофізики, молекулярної біології, нейролінгвістики, палеонтології, археології чи антропології. В останній лекції з палеонтології я слухав про одного нашого спільного предка — праорганізм із розряду пласких червів. Ця істота нагадувала аркуш формату А4 і складалася тільки з трьох шарів клітин. Це було страшенно важливо, бо клітини середнього шару вперше опинилися не в довколишньому середовищі, до якого вони звикли, а були оточені зусібіч іншими клітинами й їм доводилося з ними кооперуватися, щоб отримувати потрібні речовини. Згодом із цього внутрішнього шару почали утворюватися внутрішні органи. Я це слухав із таким захватом, ніби Жуля Верна читав!
— Які зі своїх прозових чи поетичних творів ви хотіли б адресувати наступним поколінням?
— Я написав близько 2 тис. віршів, але хіба з десяток із них можна оцінювати як поезію. Та я й не хочу, щоби після мене щось залишалося. Не приведи Господи бути Шевченком, аби твоє прізвище через 200 років постійно якісь люди згадували. Я би не хотів жодним текстом залишатися — помер, спалили, закопали в горщик із коноплями і потім скурили. Це максимум, чого можу хотіти. В мене не так багато рядків, за які мені точно не буде соромно через сто років. І точно нема жодного настільки цінного, щоби він мав жити довше, як п’ять літ.
Розмовляв Богдан Скаврон, «Експрес»

About Author

Meest-Online