Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 16, 2017

Юрій Винничук: «Українські патріоти зараз воюють із «дичиною», яка не готова думати»

Автор:

|

Грудень 04, 2014

|

Рубрика:

Юрій Винничук: «Українські патріоти зараз воюють із «дичиною», яка не готова думати»

Юрій Винничук

Письменника Юрія Винничука легше впіймати за кордоном, аніж у рідній країні. Він створив львівську міфологію, але від похвал відхрещується. Нечасто всміхається, але гостро жартує.

Про міську культуру
— Юрію Павловичу, чималу частину свого літературного життя ви поклали на те, щоби створити певний бренд Львова. Що вдалося, і чи варто робити щось подібне в інших реґіонах?
— Мене завжди дивувало те, що є легенди Братислави, Кракова, Вроцлава, а Львова — немає. Тому взявся шукати різні записи, спогади, документи й опрацьовувати їх. Так поступово народилися «Легенди Львова». Ще я надихався текстами з «Містичного вісника» ХІХ ст., де люди описували «зустрічі з тутешніми духами». Із часом місто розширювалося, села ставали його територією, і це давало нові й нові історії, які я теж збирав.
У «Легендах» — стільки цікавих історій, що навряд чи найближчим часом хтось збере щось ґрунтовніше. Ця книжка була моїм дарунком Львову. Гадаю, такі книжки — важливі, бо, приміром, місцеві діти у школах вчать описані мною історії та намагаються знайти їм підтвердження. Книжка працює вже сама, а місто Лева перестає бути «суто кам’яним».
А ви знаєте, що раніше Львів був «містом усміху»? Я прагну повернути йому цей статус. Склад населення після війни тут змінився фактично повністю, але традиції залишилися. Це місто «переламувало» навіть приїжджих. Вони прибували до Львова з інших міст, але переймали місцеві звички. Наприклад, ходити на каву. Подібний стиль зустрічей за кавою був лише в Австрії й трохи — в Польщі. «Варшавський стиль» — швидко випиваєш каву, обговорюєш справи та йдеш, а «львівський» — сидиш кілька годин, переглядаєш пресу й вирішуєш питання. Так робив Іван Франко.
— А який ваш Львів?
— Цікаво виходить, що я вкладаю своє сприйняття міста в книжки. Мені легше його змальовувати письмово й складно усно. «Танго смерті» — один із моїх варіантів Львова.
— Але сучасні міфи вас мало цікавлять…
— Так, я більше люблю копирсатися в минулому. На поточні події реагую у своїх колонках як журналіст. Можливо, із часом щось і напишу про сучасні міфи. Але наразі можу впевнено сказати, що я до них не причетний.
— Чи вважаєте себе частиною бренда міста?
— О, ні. Ба більше, я реагую на такі репліки так само, як і на «видатний письменник» чи «живий класик». Вважаю все це компліментами. Люди ж насправді так не думають.

Про Україну
— Ви багато мандруєте, нещодавно повернулися з тривалої подорожі Австрією. Як змінилося сприйняття України людьми за кордоном?
— Я зустрічав дуже обізнаних людей. Вони стежать за ситуацією та питали все дуже конкретно. Й у Швейцарії, і в Австрії мені, наприклад, казали, що не підтримують політики своїх урядів у плані поблажливого ставлення до Росії. Мене здивувала їхня поінформованість і навіть цілі дискусії про українську ситуацію. Зокрема, ми розмовляли про абсурдність «мовних баталій» у час, коли вже перші російські вояки висаджувалися в Криму. Тоді політики активно порушували це питання в парламенті.
— Як вам останній пірует Комуністичної партії в Україні?
— Мені приємно більше не бачити їх у парламенті. Усвідомлюю злочини комунізму не лише в Україні, а й по всьому світі. Чого лишень варта Камбоджа… Уже не кажу про те, скільки європейського населення було винищено комуністами. Мене й досі обурює, що ця партія стільки років займала місця в нашому парламенті.

Про Донбас
— Навесні відбувся фестиваль «Ізоляція» — унікальна мистецька подія для сходу України. Ви брали в ній участь. Яке враження маєте від Донбасу?
— «Ізоляція» — не показник, бо на її заходи приходила лише інтелігенція. На жаль, загалом, люди цього реґіону далеко не так мислять, як тамтешня інтелігенція. Для мене Донбас — у деталях. Наприклад, в одному з магазинів я купував продукти, і касирка не мала чим видати решту. Вона злісно зиркнула на мене і цявкнула, що в неї «нєту сдачі». І повторювала це кілька разів, замість того, щоби розміняти гроші. В Західному реґіоні уже можна почути у звертанні до клієнта: «Чим можу служити?», а на сході звертаються різко та без пошани.
— Хто, на вашу думку, міг би стати «голосом Донбасу»?
— Моральні авторитети. Люди, котрі формують громадську думку. Однак на сході я спостерігаю таке явище: їх слухають, але у владу не обирають. Голос для типового східного мешканця — це людина, котра вирішить побутові питання. На Донбасі, приміром, Василь Стус — не авторитет. Той шматок території — під терористами… Може, і варто від них відгородитися стіною. На фронті гине українська еліта, найкращі люди — і заради чого? Патріоти ж воюють із «дичиною», яка не готова думати. Замість того, щоби будувати країну, цвіт нації вмирає.

Про літературу в складні часи
— Чи може стати складна політична ситуація поштовхом до розвитку літератури?
— Був у нас письменник-фантаст Федір Березін. І де він? У лавах сепаратистів. Не вірю, що розруха може бути поштовхом до літератури. Я почуваюся розгублено в цій війні, бо бачу, що керівництво держави нічого не робить. Перемогти ми не можемо, то, можливо, варто закрити цю «лавочку»? Скажімо, в Ізраїлі — також війна. Але там кожен постріл із боку терористів отримує відповідь, а в нас — вічне перемир’я. Як можна довести до того, щоби люди вмирали і не мали права на відповідь?
— Ваші книжки перекладено десятками мов. Чи ви стежите за реакцією читачів у різних країнах? Наскільки вона відрізняється?
— Сприйняття в більшості країн Європи — приблизно однакове. Читачі сміються на одних і тих самих моментах. Я би сказав, що відрізняється, скоріше, літературна критика. Лише кілька місяців, як мій роман вийшов у німецькому перекладі, а на нього вже є п’ять схвальних рецензій. Якщо в Україні літературний критик вживатиме слово «шедевр», то він помре, бо всі друзі його засміють: мовляв, який ти критик?
У європейських країнах літературні критики — це професура, відомі літературознавці та фахівці, здебільшого немолоді. В Україні рецензії часто пишуть «генії» без літературного бекґраунду, і їхнє завдання — трохи похвалити, але обов’язково знайти щось не те й самоствердитися. Один критик навіть написав, що я списав любовний сюжет для «Танго» з роману Іваничука «Торговиця», бо там теж були єврейка та галичанин.
В інших країнах відрізняються й презентації книжок. Там модератори — це літературознавці, викладачі, культурні діячі, котрі обов’язково прочитали роман. В одному з австрійських міст мене мало водити екскурсійним маршрутом двоє дівчат, то навіть вони прочитали роман і багато мене розпитували.
— Чи змінюється щось у читацьких смаках українців?
— Мені трохи дивно спостерігати склад моєї аудиторії: 80 % молоді і 20 % — літніх людей. А куди поділися ті, хто читав мене 20 років тому? Якось я зустрів одну таку віддану читачку ще з тих років і спитав, де вона пропадала. І вона почала: «Часу нема, проблеми в особистому житті»… Не до книжок їй, словом. Через кілька років вона таки прийшла на Форум видавців і після презентації каже: «Усе, чоловіка знайшла, справи владнала, можна повертатися до читання». У європейських країнах усе навпаки — безліч старших людей, котрі просто-таки завалюють тебе запитаннями. Гадаю, в Україні читають менше, ніж могли би, і через ціни. Вони – зависокі для покупця.

Про спосіб життя та важливі завдання
— Ви брали участь у кількох літературних школах, навіщо вони вам?
— У мене є бажання передавати досвід і знання. Інша річ, що чимало молоді ставиться до літератури як до забави, не розуміючи, що справжній письменник має присвятити їй життя. І не може бути нічого важливішого за твоїх батьків, країни та літератури. Я бачу на лекціях багато дівчат, а з них усього відсотків десять писатиме — більшість обере сімейне життя.
Письменниця ж щасливою в особистому житті бути не може. У нашому літературному бомонді кожна друга — або розлучена, або живе з коханцем, або ще розлучиться. Жінкам складніше в нашій професії. Не кожен чоловік може змиритися із дружиною, котра постійно — на презентаціях, у роз’їздах.
— Якщо уявити, що ви могли би дати Нобелівську премію комусь з українських письменників, то хто б це був?
— Валерій Шевчук. По-перше, треба зважати на вік автора, по-друге, це має бути талановита й вагома людина. А загалом, наша література – бідна, у нас може вийти якийсь роман, і це викликає цілу дискусію з нічого. В Україні є таке явище, коли пишуть рецензію на рецензію. Основних авторів є близько 20. Не більше. А це для такої великої країни — замало.
— Чи правда, що в 60 років життя тільки починається?
— Я на 60 зовсім не почуваюся, бо маю молоду дружину та сина, котрому всього десять років. Він уже пише маленькі оповіданнячка й каже, аби я йому платив за них. Син письменника! Сміх та й годі! Він мене тримає в тонусі.
Але є інша тенденція: моє покоління стало втраченим, бо ті, хто народився в 1950-х, почали друкуватися в 1970-х, а це був найтяжчий час, багатьох він розчинив і знищив як письменників. Це був час репресій. У мене вдома був обшук. А з покоління газети «Post-Поступ» кілька людей, серед котрих і Олександр Кривенко, померло, дехто покинув писати. Олег Шмідт, наприклад, зараз займається велодоріжками у Львові, а в газеті він писав на економічні теми. Більше люблю спілкуватися з молодими. Ходжу на каву з юними поетесами, мені цікаво з ними розмовляти.
— Ви багато подорожуєте. Чи правда, що найкомфортніше все ж таки вдома?
— Мені до вподоби територія колишньої Австро-Угорської імперії. Там мені комфортно. Помічаю, як багато схожого фольклору ми маємо. Проте Львів у моєму серці — фаворит. Люблю його закапелки, де ховається багато міфів. Хіба ж не так?
Розмовляла Катерина Гладка, Zn.ua

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...